Андрію, ти дійсно нічого не можеш мамі своїй сказати? Ну скільки ти зможеш мовчати?! – Марічка мало не плакала, її голос тремтів від суму. – Якійсь недобрі у мене відчуття. Це наш будинок, і я ніби, виходить, чужа в ньому!

Андрій втомлено та з подивом потирав скроні та намагаючись зберігати спокій.

– Марічко, я все чудово розумію. Але й мене зрозумій, будь ласка, ну це ж моя мама. Що робити? Їй теж у нас не дуже зручно і приємно, вона знає добре, що не на своєму місці.

– А я? Марічка розвела руками.

– А я тоді тут на своєму місці? Вона мене от ніколи раніше не приймала! Вона знову й знову докоряє мені, що я все роблю не так, повчає постійно. І діти це бачать постійно, Андрію! Діти! Щоразу свекруха натякає, що я погана мати, що я їх дуже неправильно виховую, що не вмію готувати зовсім. Скільки я можу ще мовчати і спостерігати за цим?!

Андрій важко зітхнув, підійшов ближче й обійняв дружину.

– Голубко моя, я теж втомилася від цього всього. Правду тобі кажу, що дуже втомився. Ти просто маєш знати, що я на твоєму боці. Просто. Дайте мені трохи часу. Разом щось придумаємо, обіцяю. Можливо, просто варто спробувати нам зрозуміти й  її, як ти гадаєш?

– Розумієш?! – Марічка сказала невдоволено.

– Зрозуміти, що їй не подобається, що ти стоїш на кухні та допомагаєш мені?! Що вона думає, що домашні турботи не чоловіча справа? В якому столітті ми живемо, Андрію?! Вона весь час нас з тобою просто намагається повернути у минуле. Я більше не хочу відчувати, що мені немає місця у власному домі. Я втомився від цього постійного нагляду та повчань, що я маю щоразу щось їй доводити!

Андрій дивився на свою дружину, в його очах відбивався і смуток, і втома. Сам він теж від такого життя втомився не менше.

– Я все чудово розумію, Марічко, я справді розумію. Я просто не хочу, щоб мама зіпсувала наші сімейні стосунки, але й її я люблю. Ти – моє життя, розумієш? І я не збираюся замінювати вас своїми батьками, чи маминими застарілими переконаннями. Але це мама – рідна людина, яка мені подарувала життя. А ще вона почувається чужою поряд з нами зараз. Їй нікуди йти, сама розумієш. Я й трохи розумію, як важко бути на її місці.

– Я розумію, що мама – є мала, – з вологими очима відповіла Марічка.

Вона знала, що Андрій щиро хоче миру, але він також опинився між двох вогнів. Вони обоє втомилися від такого життя.

– Мабуть, єдиний спосіб – поговорити з нею відверто та прямо, без натяків різних, – погодився чоловік.

– Гаразд, – погодилася Дружина нарешті.

– Давай так і зробимо, просто поговоримо з нею. Лише разом. Але їй ми все розкладемо. Без прикрас. Я хочу, щоб твоя мама зрозуміла, що ми хочемо нормально та спокійно жити. І якщо вона хоче залишитися в нашій сім’ї, то нехай й вона спробує нас з тобою зрозуміти.

Андрій кивнув у відповідь, і вони стояли вже з веселішими очима, як би набираючись сил для майбутньої розмови.

– Знаєш, – тихо додала Марічка, – я просто хочу дуже, щоб цей будинок знову став нашим. Щоб тут в нас було спокійно, як раніше, як завжди. Щоб діти не боялися зайвого шуміти, щоб ви могли спокійно собі прийти з роботи та розслабитися і відпочити, їсти коли хочемо, а не за графіком і, точно вже, не думати про те, як уникнути зайвого разу якогось непорозуміння. Я хочу дуже цього для всіх нас.

– Я теж, Марічко, я теж.

– Заспокоював дружину Андрій.

– Ми обов’язково все це зробимо, я обіцяю.

Коли Марічка і Андрій одружилися, вони не очікували, що їх розмірене та спокійне життя перевернеться в одну мить на важке одним рішенням матері чоловіка, пожити з ними деякий час.

Марічка була, м’яко кажучи, не в захваті від такої новини: свекруха постійно критикувала її у всьому, вказуючи, як вести їй домашнє господарство, а тим більше, що дуже не подобалося Марічці, як виховувати дітей.

Мати вже просто вже встигла пожити з іншими синами, але й там не знайшла спокою з ріднею. Зрештою, тепер настала черга Андрія.

Одного дня, повернувшись з відрядження, Марічка відразу зрозуміла, що вдома щось не так. Андрій, діти і навіть котик Мурчик виглядали неспокійно якось.

Все було якось дивно тихо, ніби всі боялися зайвий раз поворухнутися чи сказати слово зайве.

Мати Андрія вже стояла на кухні, мовчки спостерігаючи, як її син готує вечерю, і ця сцена зачепила вже саму невістку. Вона не збиралася миритися саме з тим, що її будинок перетворюється на територію напруги та компромісу.

– Мамо, ти можеш сісти? Відпочиньте поки що, – запропонував Сергій, намагаючись відразу згладити атмосферу, бо щось недобре таки відчував.

Та мати лише посміхнулася й продовжувала стояти, демонстративно та вперто показуючи свою незгоду.

Вона вважала, що не чоловіча це справа порядкувати і готувати на кухні, і непохитно демонструвала цей принцип всім своїм виглядом. Марічка, теж відчувши напругу, вирішила не мовчати.

– Можливо, ви не знаєте, то я вам скажу – в нашій сім’ї вже давно інші правила, – сказала вона з нетеплою посмішкою, але таким тоном, який не викликає ніяких заперечень. – Мій Андрійко чудово справляється з роботою на кухні і в усьому допомагає мені.

Свекруха примружила очі, і невістка зрозуміла, що цього просто не буде.

Відтоді почалося у них якесь суперництво за кордони та ролі в сім’ї. Мати постійно помічала, що її син робить ту роботу, яку вдома має робити дружина, а Марічка, навпаки, всіляко намагалася залучити чоловіка й дітей в спільне сімейне господарство.

А якось, коли свекруха була поруч, то Марічка демонстративно запропонувала Андрію витерти посуд та разом прибрати після вечері.

– Ти що у мене вирішив стати домогосподаркою чи що? – з нерозумінням, запитала мати якось увечері, коли вони всі разом розкладали вечерю по тарілках. – Чоловік має займатися серйозними справами, а не бігати по кухні з ганчіркою! Не чоловіча це справа.

Андрій стомлено зітхнув, навіть не обертаючись.

– Мамо, Марічка і я все розподілили зручним для нас обох способом. Я не бачу зовсім нічого поганого в тому, щоб допомагати щось їй вдома, адже вона теж працює.

Марічка тихо, але твердо додала до слів чоловіка:

– Ми одне ціле, мамо. У кожного своя роль в сім’ї, і ми всі разом вирішуємо, як нам буде краще жити.

– Ну, ну, як самі знаєте. Не скаржтеся потім, коли ваш шлюб буде руйнуватися на очах.

Минали дні, а непорозуміння між свекрухою та невісткою тільки розгорався. Навіть онуки вже помітили, що бабуся часто сердилася та якось косо дивилася на батьків.

Одного ранку Марічка таки наважилася про це поговорити з Андрієм. Ось це й була якраз їх розмова непроста.

Якраз того ж вечора мама знову почала критикувати Андрія за те, що він допомагає дружині вивішувати прання замість “серйозних справ”, і Марічка рішуче відповіла.

– Ходімо поговоримо разом, – запропонувала вона.

Всі пішли в іншу кімнату, де не було дітей.

– Якщо ви хочете й далі залишитися з нами, мамо, вам доведеться прийняти наші сімейні правила. Тут усі рівні. Ми поважаємо один одного завжди й не поділяємо обов’язки вдома між собою, що з дітьми, що з домашніми справами.

Свекруха притихла якось, здивувалася, потім підвелася сама зі стільця та холодно відповіла невістці:

– Ти думаєш, я вже сама не бачу, що тобі не подобається моя присутність у вашому домі? Ти хочеш, щоб я від вас пішла?

– Ні, – серйозно сказала Марічка. – Я хочу, щоб усім тут було комфортно. Я дуже поважаю вас та ваші погляди, та не завжди згодна з вами, але ви маєте поважати і нас.

Після цих слів, запала довга мовчанка. Андрій стояв між ними, хвилювався сам. Діти визирали з-за дверей, затамувавши подих.

– Якби я знала ще тоді, що тут буде так важко, то ніколи б до вас не прийшла б, – прошепотіла мати, і в її голосі, вперше за весь час, почулася нотка смутку.

– Мамо, – тихо сказав Андрій, підходячи ближче. – Нам усім потрібно трохи часу, щоб звикнути. Ми любимо тебе та хочемо, щоб ти був з нами, але у нас є свої правила і власне доросле життя. Дайте нам шанс і поважайте і нас.

Мати подивилася на сина, потім відразу перевела погляд на свою невістку, зітхнула і похитала головою.

– Добре, подивимося, яке у вас тут сімейне життя, – сказала вона. – Але я не обіцяю, відразу кажу, що мені це сподобається.

Відтоді ситуація в родині потихеньку почала змінюватися.

Марічка почала запрошувати свою свекруху разом готувати вечерю, обговорювати різні рецепти, ділитися різними сімейними історіями та справами на роботі.

Не завжди, звісно, все проходило у них добре та без непорозумінь, але поступово мати почала відчувати себе повноправною частиною сім’ї свого сина.

– Знаєш, – сказала якось увечері свекруха, – сидячи з невісткою на кухні, – я думала, що в тебе зовсім нічого не вийде. Все це ваша “все разом”. Але я бачу, що Андрійко мій дуже щасливий. А діти вас обожнюють.

Марічка тепло посміхнулася.

– Я завжди вважала, що хороша сім’я – це коли всі в усьому підтримують одне одного. Ми можемо робити щось по-іншому, але це наш шлях і він буде саме такий. Дякуємо, що розумієте нас з чоловіком.

Свекруха кивнула у відповідь, і на її обличчі з’явилася м’яка посмішка.

Одного разу, коли вся сім’я готувала вечерю, мати раптом сама встала і підійшла до столу.

– Можливо, й мені теж варто щось зробити? – обережно запитала вона.

Андрій, Марічка та діти переглянулися між собою та посміхалися.

– Так, мамо, – мовив Андрій. – Ідіть, приєднуйтеся до нас.

Мати ніколи не думала, що колись опиниться в такій ситуації – що їй колись доведеться покинути власний дім та шукати притулок разом з дорослими дітьми.

А все почалося близько року тому. Її власний чоловік, завжди був людиною з непростим характером, любив командувати та не мовчав ніколи, коли хтось сумнівався в його думці, бо лише вона була, на його думку, вірна.

Довгий час таке сімейне життя влаштовувало її – чоловік головний в сім’ї має бути, а вона просто підлаштовувалася під нього, щоб була злагода та добробут в родині.

Та з часом це просто перейшло усю міру. Чоловік звик, що вдома завжди все має бути так, як йому подобається. Навіть коли діти мали сім’ї і жили окремо, він продовжував стояти на своєму: в будинку має бути скрізь порядок і все за його правилами.

А вона, у свою чергу, завжди намагалася набратися терпіння, але в якийсь момент все було аж за край. Їй хотілося простої людської уваги та спокою, турботи, якогось тепла, якого вона давно не відчувала.

Та чоловік завжди продовжував бачити її от лише як господиню їх дому, яка була зобов’язана постійно йому в усьому догоджати. Постійні непорозуміння, щоденні докори, відсутність розуміння та підтримки з часом зробили своє.

Вона довго мовчала, але одного разу, коли чоловік в черговий раз почав дорікати за якусь дрібницю, всередині в душі все просто зламалося.

– Ти що вважаєш, що я тут служниця якась чи що?! – різко відповіла дружина, сама не очікуючи від себе подібної реакції. – Чоловік остовпів, не знаючи, що дружина на це відповісти, адже навіть не сподівався ніколи такого почути.

В результаті була суперечка, вперше за всі роки їхнього спільного сімейного життя.

Саме, того ж вечора, не чекаючи, поки доведеться вибачатися перед чоловіком, як робила це завжди, вона просто зібрала речі свої та поїхала.

Дружина вирішила, що більше не хоче все це вислуховувати.

Спочатку вона пішла до свого старшого сина, але там її не прийняли – у нього було власне життя та багато своїх проблем. Після того мати пішла до середнього сина свого, але й там ситуація була подібна – для неї просто не було місця.

І в підсумку усього цього вона опинилася у Андрія та Марічки. Втомлена від усього, ображена на всіх, вона сподівалася, що хоч молодший син зрозуміє її стан та прийме її, адже на старості років, їй просто нікуди більше йти.

Мати не розуміла добре, що її присутність в домі сина буде настільки важким випробуванням для Андрія та Марічки.

Спочатку вона намагалася завжди тримати емоції та думки при собі, але образа й звичка командувати та спілкування з чоловіком давали про себе знати й в сім’ї сина.

Саме тому і вона так критично дивилася абсолютно на все, що робили її діти, як жили вона, адже вона так ніколи не жила і не уявляла навіть, що так в сім’ї буває, хоча так багато років прожила, сама на схилі літ.

Їй здавалося, що якщо вона, в один день, просто  перестане бути суворою, то повністю втратить контроль та значимість і на неї перестануть звертати увагу усі.

Минуло кілька тижнів, відтоді, і Марічка помітила, що в будинку знову стало спокійно та затишно, як раніше було. Більше не відчувалася похмурість в настрої матері та й косих поглядів більше не було.

А якось, дуже несподівано, ввечері, коли мати сиділа зі своєю онучкою і читала книжечку, на порозі з’явився її чоловік.

В руках він тримав великий букет квітів й винувато та тихо сказав, що готовий спробувати все ще раз, просив вибачення в дружини.

– Мені дуже шкода, що так у нас склалося, – прошепотів батько, коли вони залишилися наодинці. – Я дуже скучив зв тобою, важко мені в порожньому домі, я дуже шкодую, що таким був. Все не міг ніяк наважитися до тебе прийти, соромно, не міг слів дібрати, та видав все, що на душі зараз. Повертайся, будь ласка, додому, тепер все у нас по-іншому буде.

Вона подивилася на батька, потім на свою сім’ю, посміхнулася та відповіла:

– Я теж дуже скучила за тобою, але так втомилася біля тебе за ці роки. Потрібно, щоб і ти поважав мене, як я тебе всі ці роки поважала.

Прощання було теплим. Андрій та Марічка подякували мамі за допомогу й запропонували приїхати в гості батькам, як тільки вони захочуть. Діти тримали бабусю за руки, обіцяли відвідати й відправити малюнки.

На ювілей мамі, який якраз і був через три тижні, зібралася вся дружна родина. Їй від щирої душі родина подарувала кошенятко та цуценятко, про яких вона давно мріяла, але не наважувалася приводити в дім.

Але саме тепер її дім був завжди сповнений радістю та життям, але зовсім іншим – тихим, затишним, заснованим на любові, повазі та турботі одне про одного.

Тепер не було в них ніяких суперечок, ніхто не розподіляв ролі і обов’язки.

Її очі вже не були сумними. Вона лише тепер нарешті зрозуміла, що щастя – це не бажання контролювати рідну людину, а вміння приймати її такою, якою вона є і разом робити всі справи.

Сім’я, у цей святковий день, зібралася за великим столом, мама, тримаючи на руках кошеня, з посмішкою та щасливими очима дивилася на власних дітей і онуків, лише тепер збагнула, як вони змінили її життя.

Тепер вона добре знала, що її роль полягає не в тому, щоб кимось командувати, що щоб командували нею, а в тому, щоб належати до цієї великої, дружної сім’ї.

Марічка весь вечір пильно дивилася на матір. Такою вона ще ніколи не бачила її. А сама думали – таки дуже їй пощастило з свекрухою.

Джерело