— Артеме Володимировичу, можете мене не проводжати, я й одна дійду до дому.
— Що ви, що ви, Сонечко, хіба можна молодій дівчині ввечері самій ходити містом. Вас можуть образити, не дуже виховані молоді люди.

Софія зітхнула і закотила очі далеко за повіки, от дістав зануда старий!
Зараз знову почне сипати «дотепними» приказками, філолог бісів! Прив’язався ж, і ніяк не відстане!
— Ех, Софіє Андріївно, – млосно вимовив непорозуміння в окулярах, – ви ж знаєте, які почуття я відчуваю до вас.

— Здогадуюся, – буркнула Сонечка, – але я вам одразу сказала, що нічого не обіцяю.
— Любов – не пожежа, займеться – не потушиш, – сумно вимовив закоханий філолог, – народна мудрість говорить…
— Артем Володимирович, – заблагала Софія, – а можна без приказок? Будь ласка!
— Ну як же, як же, Софійко Андріївно, – філолог благально склав на грудях руки, – я черпаю натхнення, тільки бачачи вас, і читаючи збірники прислів’їв і приказок. Куди серце летить, туди й око глядить. Народна мудрість…

— Аааа, – Соня закрила обличчя руками і впала на лавку в парку, яким вони йшли.

Артем знову весь вечір сидів у бібліотеці, не зводячи закоханих очей із Сонечки, і тепер плентався поруч, напросившись у провідники.

Познайомилися вони місяць тому в тій же бібліотеці, Соня готувалася до іспитів, а Артем, зрозуміло що робив. Він вивуджував народну мудрість на кшталт «на любов і смак товариш не всяк» з різних джерел. Писав дисертацію на цю тему, сподіваючись отримати незабаром науковий ступінь. В інституті, де він викладав, на нього покладали великі надії, і сподівалися побачити його згодом у кріслі ректора.

Тридцятирічний очкарик закохався в студентку Соню з першого погляду, остаточно і безповоротно. Дівчина ж не сприймала залицяння всерйоз, надто був ботанічним типом цей залицяльник, тільки не цвів рожево-білим цвітом, як яблуня.

Вона не відповідала взаємністю, хоч їй і була приємна увага молодого вченого, що подає надії.

Сонечці подобалися високі хлопці, але навіть зріст Артем під два метри анітрохи не приваблював дівчину. Так, в нього і плечі широкі, і очі красиві, і взагалі він був непоганим хлопцем. Але це захоплення прислів’ями та приказками…

Силою не буть милою…

Невесело в світі жити, як нема кого любити…

І його дитяча наївність, переляк в очах, нерішучість у залицяннях, усе це зовсім не викликало бажання до нього.
Був би він трохи наполегливішим, може навіть нахабнішим, цілком можливо, що Соня й виявила б інтерес до хлопця. Чоловік усе ж таки має бути сміливішим, у разі потреби прикрити свою дівчину широкими грудьми. А Артем напевно буде кліпати очима з великими, як у теляти віями, і сам сховається за Сонечку.

Ось і зараз, на докір Соні, Артем лише винувато опустив голову і присів навпочіпки, намагаючись зазирнути їй в очі:
— Сонечко, пробач мене…

Дівчина ледь не завила, їй захотілося схопитися і втекти, не озираючись, від цього зануди і скиглика.
Але вона не встигла…
— Гей, красуне, чого розляглася, не нас випадково чекаєш?
Двоє дорослих чоловіків, які неабияк прийняли дозу на груди, з’явилися з темряви, втішені зустріччю з красивою дівчиною та її сором’язливим кавалером.
Такі хлопці зазвичай швидко тікають, залишивши подругу на поталу, і не мучаться муками совісті.

— Якщо нас, то ми готові, – один плюхнувся поруч із дівчиною на лавку й опустив спітнілу долоню на коліно Соні. Другий штовхнув Артема, який сидів навпочіпки, і той упав навзнак від несподіванки.
— Прибери руку, – від несподіванки голос у Соні пішов кудись усередину і замість бажаного гарчання вийшов млявий сип, який ще більше розхоробрив нахабу.
— Та годі, чого ламаєшся, – і він провів рукою вище по нозі, задираючи їй спідницю, а другою обійняв за плечі.

Рука, що обіймала м’які, дівочі плечі, раптом хруснула, кандидат у ґвалтівники легко перелетів через дівчину з диким криком. І приземлився десь у кущах за лавками, завиваючи від болю, як побитий собака.
— Лапати він мене зібрався, гад, – Сонечка, яка з дитинства захоплюється єдиноборствами, кинула в бік поваленого і стала шукати очима другого учасника ймовірного насильства.
— Артеме!

Сонечка, потираючи натруджені руки, стомлені перекиданням нахаби через лавку, кинулася до ліхтаря, біля якого, на її думку, вбивали її невдалого залицяльника. Там, борсалися на межі світла й тіні, дві темні фігури, перемагаючи одна одну з поперемінним успіхом. Артем невміло лупив ворога довгими руками, встигаючи випльовувати криваву слину йому ж у пику.

— Шонечка, тримаєш, я шпашу тебе, – вигукнув він, почувши відчайдушний крик коханої, і щосили заїхав суперникові в ніс головою. Той крякнув, немов селезень на шлюбних іграх, і обм’як, отримавши навздогін кулаком у вухо від Соні.
— Ти живий?
— Ти жива?

Одночасно вигукнули вони, і так міцно обійнялися від радості одне за одного, що ненавмисно поцілувалися.
— Я навіть не думала, що ти такий хоробрий, Артеме, – Сонечка зачаровано дивилася на хлопця, який винувато посміхаючись, виплюнув передні два зуби, вибиті в бійці.
— Хіба я міг по-іншому поштупити, – здивувався Артем, і зніяковіло прикрив беззубий рот.
— Але тепер ти мене точно не полюбиш, ось такого, – сумно вимовив він, прикриваючи шепелявий рот, – але я буду любити тебе все одно, нехай навіть з різних сторін. Адже коли любиш – так женись, а не любиш – відступись. Ой, я знову приказками говорю.

Він сів на землю і схопився за голову руками:
— Шонечко, ну прости мене, я пишу дишшерташію, і весь час у голові крутиться матеріал.
— Гаразд уже, що там, потерплю поки ти зайнятий науковою роботою, збирай свої прислів’я.

Соня акуратно витерла серветкою залишки боротьби з обличчя і з розбитих губ Артема.
— Я ж думала, що ти тільки базікати вмієш, а ти як лев кинувся мене захищати, не злякався нічого.
— Я ж не вмію битися, – Артем розвів руками, посміхаючись щасливою, беззубою посмішкою. А потім ойкнув і знову прикрив рот долонькою.
— Не переживай, я тебе навчу, – Соня погладила його по щоці, і обережно доторкнулася губами до садна на носі.

— Справді?
Довірливо потягнувся Артем до дівчини, і зітхнув, притискаючись до розпаленого від боротьби тіла.
— Правда, правда, правда!
Підтвердила Соня, і посміхнулася, згадавши старе прислів’я.
Ви подумали про «любов зла, полюбиш і козла»?
А ось і ні!

У серці Сонечки розгоралася іскра, таких неймовірно палких, але щирих почуттів до цього нехай і безглуздого, але такого вірного чоловіка, що прислів’я було ось таке:

Любов не пожежа, а загориться, не загасиш.

Ви подумали, що на цьому розповідь закінчилася?
Звісно, ні!

Зараз прибіжать на галас люди, викличуть поліцію, хуліганів відвезуть до в’язниці.

Сонечці зателефонує мама, але дочка її заспокоїть, сказавши, що вона не одна, що поруч із нею така хоробра і надійна людина.

Вони довго гулятимуть вулицею, освітленою ліхтарями і патрульованою поліцією.

У парк більше не підуть, у Артема немає більше зайвих зубів, і губа ще не загоїлася, а в Соні болить рука.

Нема чого ризикувати життям і здоров’ям коханих людей, їм ще довго і щасливо жити разом доведеться.

КІНЕЦЬ.