Мені, як заведено писати у романах про аристократію, відмовили від дому. Зробила це моя мама, яка вирішила, що дочка-ледарка або, того гірше, утриманка, їй не потрібна.

Чому мама вирішила, що я неодмінно належу до однієї з цих категорій? Тому що, на думку мами, я не маю нормальної роботи.

Фріланс, яким я займаюся з двадцятого року, справжньою роботою їй не здається. На її думку, справжній працівник має вставати о шостій ранку, трястись у громадському транспорті, щоб дістатися офісу, там продуктивно працювати до шостої години вечора, а потім плестись додому.

Ось такий працівник – справжній. А те, що я вдома по клавішах стукаю, до роботи взагалі не має жодного стосунку. Напевно, я там свої інтимні фотокартки продаю. Мама вже кілька разів озвучувала цю теорію.

До двадцятого року, я працювала правильно, як усі нормальні люди в офісі. Але потім нас відправили по домівках власним коштом, а їсти хотілося.

Довелося освоювати нову професію. Це дало свої плоди, тож тепер я непогано заробляю і без сидіння в офісі. Працювати, звичайно, доводиться не з дев’ятої до вісімнадцятої години. Графік взагалі ненормований, але й гроші добрі.

Я з’їхала від мами, взявши іпотеку, але мама все одно вважає, що за квартиру мені платить хтось. Чому вона про мене такої низької думки, я не знаю, начебто приводів не давала.

Причому маму нелогічно кидає з однієї крайності в іншу. То я утриманка, то просто ледар, який взагалі нічого не заробляє. На питання, як при останньому варіанті я можу жити і не виявитися голодною на вулиці, мама впевнено каже, що у мене, напевно, боргів ціла купа. Тобто кредити.

Пояснювати мамі щось марно. Вона не вірить у те, що з одним ноутбуком можна нормально працювати. Жодна наша зустріч не обходиться без душевної бесіди з приводу мого нікчемного життя. Мама запевняє, що я просто ще молода, не розумію, що так жити не можна.

Треба трудитися, заробляти пенсію, а то перестану подобатися своєму спонсору і все: залишуся без грошей. А ще молодість та краса мають властивість йти, що перекриє мені можливість заробітку найближчим часом.

Звідки в маминій голові стільки сміття, я не знаю. Я їй показувала, що оформлена, як самозайнята, пояснювала зміст моєї роботи, за що мені платять гроші, але натикалася на жалісливий погляд, на кшталт, кого ти обдурити хочеш?

Мабуть, нещодавно мама зневірилася достукатися до моєї совісті, тому пішла на радикальні заходи. Мені було відмовлено від досу, мама вирішила припинити наше спілкування.

– Ось як на нормальну роботу влаштуєшся – приходь, а ледаря я бачити не хочу, – заявила мама, навіть не пустивши мене на поріг. Була ще фраза “а тим більше повія”, але сказана вона була пошепки, мабуть, щоб сусідам не давати їжі для роздумів.

Двері батьківського будинку переді мною зачинилися, я так і залишилася з тортом у руках стояти на майданчику, усвідомлюючи, що сталося. Було дуже прикро.

Я не збираюся більше нічого мамі доводити, нічого казати. З мого боку було зроблено все, щоб її переконати, але вона вважала за краще вірити своїм домислам, а не мені.

Дивне відчуття, коли ти нічого не зробила, а від тебе відмовилася рідна мати. Але переконувати її в мене немає найменшого бажання. Вона сама зробила власний вибір.

Якщо їй важливіше якісь свої надумані жахи, а не реальний стан справ, то нехай і далі витає серед своїх кошмарів, впивається ними. Я продовжу жити своїм життям.

КІНЕЦЬ.