Цього року я вперше за багато років повернулася додому з Італії. Хвора і вже не молода, я почуваюся непотрібною. Оселилася в холодній, занедбаній старій хаті, і за два тижні опинилася в лікарні з запаленням легень і коронавірусом. Як я не намагалася додзвонитися до дітей, все було марно. Ніхто не приїхав. Лікар одного разу запитав мене:

– Що ви наробили у житті, що ваші рідні від вас відвернулися?

У мене на очі навернулися сльози. Адже подруга Іванка ще попереджала: думай про себе. А я їй не вірила. Усі свої сили та життя я віддала заради дітей. Колись заради них я й поїхала на заробітки. Мій покійний чоловік Степан виявився нікчемним, пиячив без кінця, і всі турботи про дітей лягли на мої плечі. Було дуже важко, роботи не було, і я постійно шукала підробітку. Потім дочка Софія стала підлітком, їй уже не хотілося носити речі подруги. Я страждала, що не можу дати їй усе потрібне. До того ж будинок буквально розвалювався на очах. Коли Степан помер після чергового запою, стало зрозуміло, що я повинна сама все тягнути.

Залишивши двох дітей на свою матір, я вирушила за кордон на заробітки. Софії було 17, Тарасу – 15. Працювала важко, не шкодуючи себе, щоб діти могли жити нормально. Спочатку я думала відремонтувати будинок, але дочка одного разу сказала:

– Я вже доросла, скоро закінчу коледж, у мене буде своє життя. Краще купи мені квартиру у Хмельницькому.

Тоді я вирішила, що, можливо, вона має рацію. І наступні вісім років працювала, щоб купити дітям квартири у місті. Я оплатила ремонт і весь цей час відправляла гроші на їхнє життя та навчання.

Все змінилося, коли я зустріла чоловіка – італійця на ім’я Марко. Він був старший за мене, але такий уважний і дбайливий. Йому не подобалося, що я так багато працюю, і одного разу він сказав:

– Ти вже купила дітям квартири. Вони дорослі. Може, настав час жити для себе? Життя коротке, і ми не знаємо, скільки нам залишилося.

– Але мені потрібні гроші. Як я житиму?

– Зі мною в тебе буде все, що потрібно. Ми подорожуватимемо, насолоджуватимемося життям.

Мої подруги з Італії вмовляли мене прийняти його пропозицію, кажучи, що я заслуговую на щастя. Однак, коли я зателефонувала дітям, вони не схвалили моє рішення.

– Мамо, ми твоя сім’я, а він чужий. Хіба ж так можна?

– Але я теж хочу трохи щастя. З вашим батьком у мене його не було.

– Підзаробиш грошей, повернешся додому і бачитимеш онуків. Хіба це не щастя?

Звичайно, я мріяла бачити онуків, але мені теж хотілося кохання. Я звільнилася і почала жити з Марком, і це були найщасливіші роки мого життя. Ми подорожували, ходили в найкращі ресторани, я була одягнена в найкращі вбрання. Але дітям я більше не могла допомагати, бо Марко не давав мені грошей на це, а я не працювала. Кілька разів вони дзвонили, просили грошей, я відправляла небагато, але це було все, що я мала. Незабаром вони зовсім перестали дзвонити.

Ми прожили з Марком 12 років, і я ніколи не шкодувала про це. Але потім він раптово помер, і його дочка вигнала мене з дому. Я намагалася знайти роботу в Італії, але вже була надто стара, а конкуренція серед працівників велика. Та й здоров’я почало здавати. Зрештою я вирішила повернутися додому, до старої хати. Коли нарешті додзвонилася синові, він сухо відповів:

– Ти відвернулася від нас. Що тепер хочеш?

– Але ж я купила вам квартири. Не всі батьки так роблять.

– Ти могла б зробити більше. Нам теж було нелегко, а ти розважалася.

Тепер я одна у лікарні. Не знаю, як далі жити. Я не маю грошей, і діти не хочуть зі мною спілкуватися. Що робити? Може, я справді помилилася, обравши своє щастя замість дітей?

КІНЕЦЬ.