Я увійшла до квартири й мало не спіткнулася про перешкоду на своєму шляху, яку я вчасно помітила.

Я спочатку вирішила, що чоловік чи діти кинули на моєму шляху великий прямокутний предмет і забули про нього.

Придивившись, я підібгала губи. Я легко зрозуміла, що це картина… чергова. Близько пів року тому свекор вийшов на пенсію і знічев’я зайнявся малюванням.

Через два тижні безладних ляпів на полотні, Павло Миколайович вирішив піти на курси малювання.

Проте, дружина його бажання не підтримала. Вона відмовилася давати чоловікові гроші на курси, та відібрала пенсію.

– Якщо батько проситиме у вас гроші, не давайте йому ні гривні! – зателефонувала синові Лілія Анатоліївна.

– Чому? – здивувався Віктор. – Тато почав пити?

– Краще б почав, – чортихнулася вона у відповідь. – Він художником на старості років вирішив стати! Ти тільки подумай, га?! Тьху ти! Сором, та й годі, ні дати, ні взяти.

– Ну, а чим йому ще займатися на пенсії? – здивовано посміхнувся Віктор. – Нехай людина малює, якщо подобається.

– Якщо даси гроші на курси, я віддавати за нього не стану! – Сповістила сина Лілія Анатоліївна.

Батько зателефонував Віктору через два дні, й попросив у борг вісім тисяч гривень.

– Навіщо тобі стільки? – Чоловік удав, ніби мати йому не дзвонила, і він нічого не знає про його захоплення.

– На малювання хочу піти, картини малюватиму і гроші зароблятиму! – впевнено заявив Павло Миколайович.

Віктор вирішив допомогти батькові, та дав йому необхідну суму. Чоловік, не бажаючи гаяти час даремно, тут же записався на курси малювання.

Першу свою картину Павло Миколайович приніс нам. З гордістю він зняв пакувальний папір із полотна і показав свій витвір:

– Ну, як вам?

– Добре, – нерішуче відповіла я. – У вас однозначно є талант…

– Ой, дякую, люба! Мені так приємно! – свекор від надлишку почуття, почав обіймати мене. – Сину, а ти що скажеш?

– Я в цьому взагалі нічого не розумію, – знизав плечима Віктор, який не хотів ображати батька і говорити йому правду про те, що йому припала не до вподоби його мазанина.

– Я поки що на початку шляху, потім картини будуть ще кращими! – з гордістю заявив Павло Миколайович. – Повісьте у себе у вітальні!

Я стримано посміхнулася свекрові, але нічого не відповіла на його слова, бо не збиралася розміщувати у своїй вітальні його мазанину.

Через тиждень Павло Миколайович знову прийшов до нас у гості із черговою картиною. Цього разу це був краєвид, який важко було розглянути на полотні. Нам картина нагадувала незрозумілу і не привабливу ляпанину.

– Повісьте її у передпокої! – наказним тоном промовив Павло Миколайович. – Минулу картину повісили у вітальні?

– Ні, – дружньо посміхнулася я. – Вона не підходить до нашого інтер’єру.

– Чого це раптом? – насупився чоловік. – Теж придумали собі інтер’єр якийсь. Мені здається, ця точно підійде! – додав він і почав приміряти свою картину в передпокої.

– Ви краще Лілії Анатоліївні віднесіть, нехай вона подивиться, як ви малюєте, – запропонувала я свекру.

– Та їй ніколи не догодиш. Вона все одно не похвалить, а тільки скаже, що я старий дурень, – спохмурнів Павло Миколайович і почав знову пакувати свою картину. – Другу теж віддавайте, якщо вам не потрібна…

Я бігом побігла в кімнату і через пару хвилин принесла “неоціненне” полотно свекру. Він із незадоволеним виглядом забрав обидві картини й, не попрощавшись, вийшов за двері.

Близько місяця він не з’являвся у нас, і я вже вирішила, що картини свекра перестануть з’являтися в нашій квартирі.

Проте я дуже помилилася! Павло Миколайович через півтора місяця знову з’явився у нашому будинку. Чоловік виглядав радісним. Він буквально світився від щастя, та пишався собою.

– Зараз тобі точно сподобається моя картина! – звернувся він до мене, коли я відчинила йому двері.

Я натягнуто посміхнулася і збентежено знизала плечима, передчуваючи побачити чергову мазанину від свекра.

Павло Миколайович дбайливо зняв з полотна обгортковий папір, і переді мною з’явився портрет літньої жінки з кирпатим носом.

– Ну, як тобі? Схожа? – Діловито запитав чоловік.

– На Лілію Анатоліївну? – уточнила я у свекра.

– Ні, звичайно! Це ж ти! – з радістю повідомив мені Павло Миколайович. – Хіба не схожа?

– Ні, – я знову пильно вдивилась у портрет і мимоволі скривила губи. – Можливо, це все-таки не я?

– Та схожа ти на мій портрет! – Наполягав на своєму свекор. – Просто ти нічого в картинах та портретах не розумієш, ні біса!

– Вибачте, але ви малювати взагалі не навчилися! Незрозуміло, що ви стільки часу на курсах робили, – не стрималася я.

Павло Миколайович зневажливо глянув на мене і почав швидко пакувати свій портрет.

– Ви намалювали мене такою, ніби мені не тридцять п’ять, а шістдесят п’ять, – пожартувала я, бажаючи згладити неприємний момент.

– Тебе Лілька моя підмовила? – лукаво примружився чоловік. – Вона мене все пиляє та пиляє з цими курсами.

– Ні, ваша дружина взагалі ні до чого,- рішуче заперечила я, проте Павло Миколайович, здавалося, мені не повірив.

– Ось взялася за мене, і все! Дурниці всім розповідає. З такою дружиною я точно нічого хорошого в житті не досягну! – роздратовано пробурчав свекор. – Треба розлучатися!

– Не здумайте! З вас і справді поганий художник, Лілія Анатоліївна не бреше…

– Ти ж раніше по-іншому говорила, – недовірливо спитав Павло Миколайович.

– Я брехала. Просто мені не хотілося вас ображати, але коли пішла така справа, то я думаю, не варто вас більше обманювати, – покаялася я. – Віктор теж лестив вам…

Свекор почервонів і насупився. Мої слова його сильно образили. Він згріб свій портрет і буквально вибіг із квартири.

Засмучена тим, що образила батька чоловіка, я зателефонувала до Віктора і розповіла про те, що трапилося.

– Треба було ще раніше йому це сказати, – підтримав мене чоловік. – Тільки дарма тягли.

Близько місяця Павло Миколайович не показував носа. Від свекрухи я дізналася, що він кинув малювання, та впав у депресію, яка тривала недовго.

Через тиждень він заявився до нас і повідомив про те, що йому потрібні гроші на курси скульпторів.

– Вчитимуся ліпити статуетки з гіпсу! – З важливим виглядом заявив Павло Миколайович. – Дайте грошей…

Чоловік був упевнений, що син знову його підтримає, проте Віктор категорично відмовився брати участь в оплаті забаганок батька.

– Іди краще в бібліотеку, чи шахами займися, – запропонував Павлу Миколайовичу син.

Спочатку чоловік образився на нього, а потім вирішив наслідувати його пораду і піти вчитися грати в шахи. Але ми більше на його забаганки не потурали!

Бо у нього вони, щомісяця, виникали в різних напрямках. Ну захотілося йому, на старості років, стати всебічно розвинутою особистістю, але ми тут до чого? Як вважаєте, ми повинні спонсорувати всі його “курси”?

КІНЕЦЬ.