– Я вчора була в Зоськи на гостині. Так там Іван такі ремонти поробив. Мало того, що сам з сім’єю в замку живе, ще й про батьків не забуває. Ти б поїхав Петре, подивився, як люди жити можуть. Не те, що ви, все життя на моїй шиї сидите. Так і не спромоглися ви біля мене економити і щось своє придбати, – сказала нам свекруха.

Я не витримала, бо всі ці роки я пам’ятала той день, коли в Петра вже були зібрані чемодани, щоб на заробітки з тим Іваном їхати. Але ж свекруха такий цирк влаштувала, що ніхто нікуди не поїхав.

– Та якби не ваші “поради” і ми і ви б біля нас добре зажили. А тепер вже ні здоров’я немає, ні можливості, – відповіла я Ніні Андріївні.

Свекруха лише головою помахала. Добре вона пам’ятає той час, як влізла з непроханими порадами в нашу сім’ю.

Ми з Петром як відгуляли весілля, то не хотіли жити з батьками.

– Ви молоді і повинні жити окремо, – говорили мої батьки. В мене є ще брат молодший. На той час він не був ще одружений, тому жити з ними можливості і не було.

Свекруха ж нас запрошувала з розпрестертими обіймами.

На той час її чоловік, мій свекор хворів і потребував догляду. Але ми не хотіли на початку нашого життя жити в таких умовах, тому знайшли скромну оренду і зажили собі самостійним життям.

За рік часу в нас народилась донечка, а ще за два і синочок.

Гроші йшли і на дітей і на оренду, тому відкладати – можливості не було.

Петро то працював і важко, на будові, але щоб купити свою хоч двокімнатну квартиру й мови не було.

Ось тому коли Петру його однокласник Іван, який також будівельником працював, запропонував поїхати на заробітки в Німеччину, ми й чепилися за цей шанс, наче за волосинку.

Я вже пакувала Петру чемодани, як в наше життя і плани влізла свекруха.

На той час вона вже жила одна в селі, свекра не стало.

– Ну і на кого ви мене покинете? А хто мені траву на подвір’ї скосить? Та чи ви не маєте де жити? Та ось, хата є. Скільки мені треба, одна кімнатка і конфорка на газі, – говорила вона ледь не плачучи.

Ось так і вийшло, що нила вона Петру нила, що той не зміг залишити маму.

– А й справді, Віро, в нас є хата. Я єдиний син у батьків. Мамі йде до старості. Давай переїжджаємо до мами всі, ось і всі питання з житлом вирішені. Для чого нам та чужина.

Я не хотіла жити зі свекрухою, але вибору не було. Чоловік сказав своє остаточне рішення і йти проти нього я не хотіла.

Ми перевезли всі надбані речі і почали жити з мамою Петра.

Не буду розказувати, що важко жилося. Якщо Петру вона готова була зірку з неба дістати, то я завжди залишалася “чужою дитиною”.

Все я робила не так і не те.

Але найгірше, тих грошей як не було, так і немає.

Ми почали робити ремонт, але зупинилися на одній кімнаті. То ми колір не той дали, свекрусі ж подобається зелений, то карнизи я не ті купила, то світильник не зручний. Все було не так, а в кінці розмови вона завжди витикала, що хата ці її і Петра, а я до неї ніякого відношення не маю.

Ось мені й не хотілося нічого робити…

Так ми і живемо вже багато років в будинку свекрухи. Дочка вже школу закінчила, син в одинадцятому класі.

А Іван, однокласник Петра, живе собі приспівуючи. Свого часу він п’ять років в Німеччині пропрацював. З дружиною відкрили невеличкий бізнес, побудували двоповерхову хату, ще й батькам в нашому селі помагають.

І в нас так могло бути, тільки якби в плани не вмішалася свекруха.

А недавно свекруня заходила в гості до Зосі, мами Івана, і побачила ці покої на власні очі.

Тепер вона нам життя не дає, бо Іван доробився, а ми ні.

Я ж нагадала, що саме через неї все так склалося.

– Та нехай їде Петро. Хто йому не дає, – каже нам тепер свекруха. А мені хоч плач. Коли була і можливість і здоров’я, вона рогом стала, а тепер їдь Петре.

Як мені жити з цією жінкою і залишитися при здоровому глузді?

Джерело