Я осиротіла в шість років. Нас у мами вже було дві дівчинки, а у мами мала з’явитися третя дитина. Я все пам’ятаю, як мама кричала, як зібралися сусідки, плакали, як змовкав мамин голос.

Чому не викликали лікарів, не відвезли маму в лікарню? Досі не можу цього зрозуміти. Чому? Далеко було до селища? Дороги перемело? Я так і не знаю досі, була ж якась причина?

Мама не стало, залишивши нас двох і маленьку новонароджену Оленку. Батько того, як не стало мами розгубився, рідні в нас ніякої не було тут, всі на Заході, допомогти батькові впоратися з нами було нікому.

Сусідки порадили батькові терміново одружитися. Не минув і тиждень після маминого похорону, а батько ось він — наречений. Порадили батькові люди посвататися до вчительки, казали, що вона добра жінка. Батько й пішов.

Посватався й отримав згоду. Видно батько сподобався їй, чи що? Він молодий, гарний був. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Задивитися можна було.

Як би там не було, приїхав батько надвечір із нареченою на оглядини.
— А я вам мамку нову привіз!

Серцем дитячим відчувала в цьому щось недобре, у хаті ще все мамою пахло. Ми ще в платтячках ходили, зшитих і випраних її руками, а він нам уже нову маму знайшов.

Тепер-то, через роки, я розумію його, а тоді я його просто зненавиділа і наречену його заодно. Що вже ця жінка напридумувала про нас, не знаю, але вона зайшла в дім в обіймаючись з батьком. Обидва вони були трохи не в собі, а вона і каже нам:

— Будете мене мамою звати, залишуся.
Я молодшій і кажу:

— Вона нам не мама. Наша мама померла. Не клич!, — Сестричка заревіла, а я як старша виступила вперед.
— Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!

— Дивіться, яка балакуча! Ну, тоді я з вами не залишуся.

Вчителька за двері, а батько хотів було за нею піти, і раптом на самому порозі завмер якось, не пішов. Постояв, опустивши голову, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв нас, та як заплаче в голос, і ми теж починаємо ревіти разом із ним.

Навіть маленька Оленька в ліжечку своєму заплакала. Ми маму нашу оплакували, а батько — кохану дружину, але в наших сльозах було горя більше, ніж у батьківських.

Сирітські сльози — вони на всьому білому світі однакові й сирітська туга за рідною матір’ю на всіх мовах одна. Я тоді перший і останній раз у житті бачила, як батько плаче.

Батько з нами ще прожив тижні два, він у Ліспромгоспі працював, їхня бригада в ліс йшла. Як бути? Роботи іншої в селі не було.

Домовився батько із сусідкою, грошей їй залишив нам на їжу, Оленьку відніс до іншої сусідки і подався до лісу.  Ось ми залишилися самі.

Сусідка прийде, зварить супу, піч витопить і пішла. Своїх справ повно було. А ми одні вдома цілими днями: і холодно нам, і голодно, і страшно.

Село стало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб сім’ю врятувати. Та не яка-небудь, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?

У розмовах дізналися, що в рідні далекій у нашої односельчанки є молода жінка, яку покинув чоловік через те, що вона не може мати дітей. Чи була в неї дитина, та померла, а більше дітей Бог не дав їй, ніхто не знав. Усе-таки дізналися адресу, написали листа і через цю тітку Марію викликали нам Зіну.

Батько був ще на лісозаготівлях, коли Зіна рано вранці прийшла до нас. Зайшла вона в хату так тихо, що ми й не чули.

Прокинулася я, а в хаті кроки. Ходить, зовсім як мама, хтось, посудом гримить на кухні, а по хаті запах! Млинці печуться!

Ми із сестрою тихесенько стали в щілинку підглядати. Зіна тихо господарювала: мила посуд, відмивала підлогу. Нарешті, вона за звуками зрозуміла, що ми прокинулися.

— Ну, йдіть уже, білянки, поїмо!

Нам дивно стало, що вона нас білянками назвала. Ми з сестрою і справді світловолосі та блакитноокі — у маму.
Набралися ми хоробрості, вийшли з кімнати.

— Сідайте до столу!
Нас не потрібно було двічі кликати. Ми млинців наїлися і вже відчули довіру до цієї жінки.

— Мене тіткою Зіною звати. Кличте так.

Потім тьотя Зіна викупала нас із Вірою, все нам випрала і пішла. Ми на другий день чекаємо — вона прийшла! Будинок змінився. Знову стало чисто й охайно, як при мамі.

Тижнів три минуло, а батько в лісі. Тітка Зіна за нами дивиться, краще й бути не може, а сама, напевно, переживає дуже і не дає нам до неї прив’язатися.

Особливо Віра до неї тягнулася. Зрозуміло, адже їй три роки всього було тоді. Я ставилася обережно. Сувора була ця тітка Зіна. Неусміхнена якась. Наша мама весела була, пісні співала, танцювати любила, батька «Ванічка» кликала.

— Ось приїде батько з лісу, та не прийме мене. Який він хоч у вас?
Я так незграбно почала батька розхвалювати, що ледве все не зіпсувала! Кажу:

— Він у нас хороший!
Тітка Зіна відразу насторожилася:

— Часто п’є?
— Часто! — відповідає молодша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:

— Та ні, у свята тільки.
Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько з лісу ввечері приїхав. Увійшов до хати, озирнувся, здивувався:

— Я думав, ви тут біду бідуєте, а ви як принцеси живете.
Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім і каже:

— Ну що, піду і я подивлюся на нову господиню. Яка хоч вона?
— Красуня, — квапливо сказала Вірочка, — і млинці пече, і казки розповідає.

Уже зараз, згадуючи все це, я завжди посміхаюся. Зіну ну ніяк, ні за якими мірками, красунею не назвеш. Худенька, маленька, блякла якась, вона, звісно, красунею не була, але що діти в цьому розуміють? А може тільки вони й розуміють у чому вона — краса людини?

Батько засміявся, вдягнувся і пішов до тітки Марійки, яка жила неподалік. Наступного дня батько привів до нас Зіну сам.

Встав уранці раніше, сходив по неї, і Зіна знову так несміливо до хати увійшла, ніби боялася чогось.
Я Вірі кажу:

— Давай цю мамкою звати, ця хороша!
І ми з Вірою в один голос як закричимо:

— Мамо, мама прийшла!

Батько із Зіною разом за Оленкою сходили. Ось для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Пилинки з неї здувала. Оля матір не пам’ятала.

Віра забула, а я одна пам’ятаю її все життя, і батько пам’ятає. Я підслухала одного разу, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:

— Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість із собою забрала.

Недовго я прожила з батьком і мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас у селищі не було великої школи. Після сьомого класу в технікум вступила.

Усе я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все була відстороненою. Невдячна я, чи що?

Професію акушерки я собі, напевно, не випадково обрала. Мені не можна повернутися в часі і врятувати мою маму, але я вбережу іншу.

КІНЕЦЬ.