Моя двадцятирічна донька, яка все ще живе з нами, вчора сказала таке, що я ледве стрималась, аби не відчинити двері та не виставити її з хати. Боляче, до сліз.

Я сиділа, мовчала, намагаючись зрозуміти, як дійшло до того, що дитина може так жорстоко вразити словами рідну матір. Увесь цей час, всі зусилля, всі гроші — усе було тільки для неї, а тепер… Ось тобі й подяка.

Сиджу у ступорі. Навіть не знайшла, що їй відповісти. Просто встала й пішла до своєї кімнати. Закрилася, сіла на ліжко й почала думати. Останнім часом все ніби в порядку: донька живе своїм життям, у неї плани на майбутнє, хоча інколи вона бувала різкувата, але я не звертала уваги на це. Та цього разу щось змінилося. Її слова ніби влучили прямо у серце.

— Мамо, ти ніколи мене не слухаєш! – сказала вона так, ніби це було аксіомою.

— Як це не слухаю? Я ж усе для тебе роблю, стараюся, допомагаю! – у мене аж голос почав тремтіти.

— Ні, ти думаєш тільки про себе. Як завжди. Як тоді, коли пішла від батька. Ти мені життя зіпсувала!

Я застигла. Вона і справді так думає? Я хотіла щось відповісти, але не змогла вимовити ані слова. Виявляється, у її свідомості я зруйнувала нашу сім’ю. Після цих слів я вже не могла стриматись й вирішила піти провітритись, щоб не наламати дров.

Пішла до парку, сіла на лавочку, вдихнула осіннє повітря. Небо було таке сіре, що здавалося, ось-ось почнеться дощ. А в душі він уже лив. Всі ці роки я жила з переконанням, що роблю все правильно, що як мама я не ідеальна, але завжди робила все можливе для своєї дитини. І тут таке.

Погулявши трохи, вирішила повернутися додому. Час пояснити доньці, що мене зачепило, але без скандалів. Сіли на кухні. Вона дивилась у телефон і навіть не підняла очей, коли я почала говорити.

— Марічко, твої слова… Вони мене вразили, дуже сильно. Я завжди старалася бути для тебе найкращою, ти не маєш права говорити мамі такі речі.

Вона кинула телефон на стіл і відповіла беземоційно:

— Та чого ти образилась? Я ж просто правду сказала.

— Ти думаєш, що це правда? І навіть якщо ти вважаєш, що я не була ідеальною матір’ю, хіба це дає тобі право принижувати мене?

— Ти ж сама всім розповідаєш, як важко було після розлучення. То це твоя вина, що все так сталося.

— Моя вина? – я вже не могла стримати сліз. – Ти думаєш, що мені не треба було залишати людину, яка мене весь час принижувала й довела до лікарні? Ти ж була тоді маленька, не пам’ятаєш, як він кричав на мене, як я плакала ночами. Ти знаєш, скільки років він не платив аліменти? Як він ховався, а я тягнула тебе на собі? І як твій вітчим, на якого ти зараз дивишся зневажливо, всі ці роки тебе підтримував, як свою рідну?

— Мені байдуже. Він мені ніколи не був батьком. А ти просто не змогла впоратися зі своїм життям. Зате мене змушувала слухати всі ці історії.

Я відчула, як земля вислизнула з-під ніг. Ось воно, кінець. Розуміння, що між мною і донькою вже не залишилося ні довіри, ні поваги. Лише порожнеча.

— Марічко, – тихо сказала я, – такі речі не говорять своїм рідним. Я завжди буду твоєю мамою, але після таких слів мені складно навіть дивитися на тебе.

Вона знову втупилась у свій телефон. Я встала й вийшла. На вулиці вже накрапав дощ. Я йшла під ним, не маючи сили стримувати сльози.

Мені 45 років. Мама досі вимагає від мене виправдань за те, як я проживаю своє життя. Донька теж тепер приєдналась до цього хору претензій. Я все життя тягнула все на своїх плечах, а тепер відчуваю, що десь на тому шляху втратила саму себе. І зараз найбільше хочеться просто втекти. Втекти кудись далеко, де ніхто не зможе знайти мене.

Я довго гуляла містом, ноги самі вели мене мокрими тротуарами з вулиці на вулицю, допоки рішення прийшло саме.

Я повернулася додому, донька ще не спала, як завжди сиділа в телефоні у своїй кімнаті. Я постукала, увійшла в її кімнату і просто дивилася на неї.

– Чого тобі, – байдуже запитала вона, – якщо ти прийшла по вибачення, то їх не буде. Я тобі сказала правду, якщо тобі вона не подобається, то це не мої проблеми.

І тоді я сказала те, про що так довго думала.

– Ну раз так, то я попрошу завтра же піти з мого дому. Я довгі роки терпіла приниження від твого батька, а тепер не маю жодного бажання вислуховувати їх від тебе. Так, ти права, це моє життя і я маю повне право вирішувати, як мені його прожити і з ким. Якщо в тебе немає до мене і краплі поваги і ти вважаєш, що я зіпсувала тобі життя – йди, влаштовуй його краще. Ти уже самостійна, впораєшся.

Я вийшла з кімнати, донька намагалася сваритися, влаштовувати сцени, але я її уже не слухала, зачинилася в себе в кімнаті і довго плакала. Для мене така невдячність то велике потрясіння. Але що я можу зробити?

Джерело