Ліда готувалася до виходу на пенсію. Вона раділа майбутньому незалежному життю: скоро, буквально за півроку, у неї буде багато вільного часу, вона вже планувала поїздки і почала робити ремонт у кухні.

Все було добре, ось тільки втрата батьків затьмарювала її душу. Мама і батько пішли три роки тому, в один рік, один за одним, проживши в любові та злагоді все життя. Ліда дуже любила їх, і поки що не могла змиритися з втратою, хоча розумом усе розуміла…

Їй здавалося, що вона все-таки недостатньо приділяла їм уваги, особливо останні роки. Більше ходила допомагати доньці Марині, у якої зʼявився довгоочікуваний Олексійко. Дочка вийшла заміж пізно. Але зате тепер, після відходу бабусі й діда, Марина стала жити з чоловіком і маленьким Олексієм в маминій, більш просторій квартирі, а Ліда перебралася в невелику квартиру батьків.

Сусіди Ліди були раді, що вона стала тут жити.

— Молодець, що не продала батьківську квартиру, Лідочко, а то невідомо хто б приїхав, які люди… А тебе ми знаємо з пелюшок, – раділи пенсіонери Іван Іванович і Надія Петрівна, – вважай, як рідні. Так… Хто б міг подумати, що так рано хвороби заберуть твоїх… І ми дуже сумували. Але що поробиш…

Ліда кивала. Вона теж поважала старих, адже вони були друзями її сім’ї довгі роки.

— Ось тому я сюди й приїхала. А Маринці з сімейством і там буде добре! І перший поверх, і двір великий, зелений. А я тут буду з вами старість зустрічати, – усміхнулася вона.

— Ой, яка тобі старість! Ти ще молода! Тебе й з роботи ще не відпустять! Так поважають, ти чудовий фахівець, хороша людина. Але бережи себе, щоб і на онуків вистачило, – радили сусіди.

Ліді вже було під шістдесят, а от Івану Івановичу та Надії Петрівні під вісімдесят. Вони часто хворіли. Ліда допомагала їм, як могла. І в аптеку ходила, і продукти з ринку приносила. А зимовими вечорами приходили вони до неї іноді телевізор дивитися. У Ліди був великий, сучасний, із плоским екраном, а в стареньких усе ще стояв невеличкий старого типу – ящиком, із маленьким екраном.

Вони захоплювалися новим телевізором.

— Ось до чого наука і техніка дійшла, – говорив Іван Іванович, – немов у кінотеатрі сидиш! Такий екран великий, а фарби – натуральні, і люди в натуральну величину. І звук – усе чутно… Краса.

— Ми тобі часто набридати не будемо, Лідочко, тільки наприкінці тижня, коли перед вихідними, може, прийдемо. Ти висипатися повинна. Без наших серіалів, – вибачалася Надія Петрівна, – нам уже такий телевізор не купити. Наша Светка нам допомогти не може, одна, без чоловіка двох хлопчаків піднімає, ми їй із пенсій намагаємося заощадити для хлопчаків. Тому будемо доживати як є, зі старими речами, зі звичним нам телевізором.

— Розумію. Звісно, звісно… – відповідала Ліда, – але ви мені не заважаєте, приходьте, дивіться, бо ж усе одно, і ви рано спати лягаєте, довго не сидимо. А різниця в зображенні велика.

— Так, одне задоволення такий телевізор дивитися. Що б не показували, – додав Іван Іванович, – спасибі тобі, Лідочко, за теплоту…

А Ліда вже привела потихеньку квартиру до ладу. Зять приходив допомагати їй із ремонтом. І Ліда була задоволена.

— Ну, мені тільки тепер жити й радіти, – говорила вона доньці, – квартира чиста, речей повно, все є. І посуд від мами залишився, і навіть інструмент від тата. Ех, хіба багато людині треба для щастя? Найнеобхідніше. І телевізор хороший.

— Телевізор? – перепитала Марина, – так у тебе ж є. І дуже навіть хороший. Не зламався?
— Ні, показує чудово. Це я не про себе. Я ж його майже й не дивлюся. Ніколи, чесне слово. Усі справи, робота, вечорами я гуляю, поки не стемніє. І до вас приходжу, щоб на внучка помилуватися і допомогти тобі. Телевізор необхідний більше зовсім стареньким, хто вдома сидить через неміч.

Марина не зовсім зрозуміла, про що хвилюється мама, і обійняла її.

— Тобі до немочі дуууже далеко, навіть не думай, люба. Ми тобі тільки здоров’я бажаємо. Більше рухайся. І скоріше б тобі вже відпочивати. Поїдеш подорожувати. У санаторій, нарешті, тебе відправимо.

Ліда працювала, і наприкінці року їй видали премію, як і всім співробітникам їхнього відділу. Вона раділа. Марина категорично відмовилася від матеріальної допомоги, сказавши, що мамі гроші знадобляться, і нехай планує свою майбутню літню відпустку.

На що Ліда відповіла:

— Донечко, я давно живу сама, відколи твого тата не стало. І завжди жила економно. Мої заощадження знадобляться мені, звісно, але навколосвітній круїз я точно не планую. Мені добре поруч із вами, з Олексійком. Він тепер – моє сонечко.

Вона прийшла додому і задумалася. А у вихідний день пішла в магазин і пригледіла телевізор. Купила невеликий, порівняно з тим, що був у неї в кімнаті. Але теж гарний, сучасний.

Коли у двері до сусідів подзвонили, Іван Іванович відчинив і побачив на порозі Ліду із зятем.

— Вам подарунок. Приймайте, – сказала їм усміхнена Ліда. Вони внесли в кімнату до старих великий телевізор Ліди.

— Що таке, Лідочко? Що ти надумала? Очам своїм не вірю, телевізор свій віддаєш? Як це розуміти? – заговорила Надія Петрівна, – нам століття з тобою не розрахуватися… не можемо ми прийняти. За що?

— Перестаньте, прошу, – заспокоювала сусідів Ліда, – мені такий великий ні до чого. Я ж його майже не дивлюся. Вся в справах і турботах, а техніка не повинна стояти. Вона має працювати і радувати людей. Самі ж хвалили й казали, що подобається. От і отримуйте.

Вони повісили великий телевізор на стіну, оскільки він не поміщався на колишній тумбочці.

— Боже ти мій, що скаже Марина? Лідо, ти не багачка, робити такі подарунки… – хитав головою Іван Іванович. Однак було видно, що люди похилого віку дуже зворушені. Вони раз у раз витирали очі, хвилювалися, дивилися на зятя Ліди, а Слава теж посміхався і заспокоював їх, що все буде так, як вирішила сама Ліда, і це правильно.

— Які ви хороші люди, як нам пощастило! Шкода тільки, що не зможемо ми відплатити вам тим самим, – мало не плакала Надія Петрівна.

— А ви вже відплатили. Стільки років дружили з моїми мамою і татом. Підтримували їх постійно у хворобі, носили ліки, відвідували, заспокоювали. Я ж усе знаю, – відповіла Ліда, – тож вважайте, що це подарунок ще й від них.

— А як же ти? Не можна ж без телевізора тобі залишатися, – розгублено запитували вони.

— А тепер ідемо до мене! У мене є новий, – покликала Ліда.

Вони прийшли в її квартиру і встановили скромніший телевізор на місце колишнього.

— Ось, можете не хвилюватися, є в мене телевізор. Тільки мені кінотеатр не потрібен. А цей поки в самий раз, – Ліда перемикала канали. А вас я вчитиму тепер користуватися сучасним телевізором. Обидва навчитеся. І будете насолоджуватися улюбленими фільмами та передачами.

Люди похилого віку не одразу, але освоїли управління телевізором. Вони були дуже задоволені, і раз у раз дякували Ліді за будь-якої нагоди.

— Як ми раді, Лідочко, тепер як згадаємо про старий темний екран, так і не віриться, що дивилися його стільки років, і було ніби нормально. Але після такого твого подарунка вже ніякий інший дивитися не хочеться. Просто шикарний телевізор, – говорили вони, – ні в кого в будинку немає такого серед пенсіонерів. Нам так пощастило! Спасибі тобі, добра душа. Молимо за всю вашу родину про здоров’я.

А в Ліди на душі стало світліше. Вона більше за старих раділа своєму вчинку. І їй немов бачилася усмішка її мами, звідти, з неба, і згідний кивок батька, як він завжди схвалював Ліду за життя.

— Яка ти в нас, матусю… – одного разу сказала їй донька Марина.

— Яка? Що таке? – запитала Ліда.

— Людино-людина… Най-най хороша і добра… – донька обійняла матір і поцілувала.

— А мені особливо радісно чути ці слова від тебе, донечко. І я вас усіх люблю.

Через півроку Ліда пішла з роботи. Вона не відчула, як деякі люди, що вийшли на пенсію, самотності, почуття непотрібності та якоїсь зупинки життя. Навпаки, плани її були переповнені різними справами, вона вставала рано, поспішала на ранкову пробіжку, наводила чистоту у квартирі, ходила допомагати дочці, сиділа в няньках з Олексієм, зустрічалася з приятельками, відвідувала заходи в улюбленій бібліотеці, ходила на концерти до Будинку культури і їздила на автобусні екскурсії з подругами.

— Точно, що на пенсії життя тільки починається, – сміялася вона, показуючи доньці нову стрижку, – як тобі мій новий імідж?

— Ти моя красуня, – розсміялася донька, – головне, щоб Олексійкові сподобалося!

— Ось точно! – відповідала Ліда, – бабуся повинна виглядати не на всі сто!

КІНЕЦЬ.