Гуляло весілля на селі.

Усі відчайдушно веселилися. Наречений із нареченою націлувалися на рік уперед – губи червоні, горять, так багато їм бажали щастя.

Гостей було чоловік 150, за столом місць не вистачало. Плакали на весіллі тільки від радості, під стіл падали від вульгарних жартів свахи, задихалися від міцних обіймів і нескінченних тостів, ніг не відчували від танців.

Сергій одружився!

Але була гостя, яка проплакала весь день зовсім не від радості, мама нареченої – Тамара Вікторівна. Не вірила, що її донька, її старша помічниця, розумниця і красуня покинула все і приїхала в глухе село за коханим чоловіком. Не змогла новоспечена теща привітати молодих, заливалася сльозами, заїкалася від хвилювання.

А в Даші світилися очі від щастя, для неї все було в дивину. Вона міцно тримала нареченого за руку, коли буйний тамада вимагав від них виконання чергової місцевої традиції.

Наречений гарний! Уже розстебнуті верхні ґудзики на сорочці, розчервонілися щоки від сміху і напоїв. На свою Даринку надивитися не міг, так сяяла вона сьогодні. Заздрили Сергію місцеві хлопці: красуню відхопив, ще й міську. У будинку яблуку ніде впасти, рідня приїхала, спали покотом на підлозі.

Тамара Вікторівна була категорично проти такого весілля. Вона хотіла, щоб усе було, як у людей, у кафе або банкетному залі, по-сучасному, по-людськи. Сергій наполіг на своєму, повоювати, звісно, довелося з майбутньою тещею, головне це було їхнє спільне рішення з Дашею.

— Весілля буде вдома! Як годиться! Щоб будь-хто міг прийти привітати, у кафе ніхто не поїде.

— Я віддаю єдину доньку, тому має бути, як у людей, – злилася майбутня теща.

— У селі, що не люди? Я сказав, буде так! – стукнув він долонею по столу.

— Та що ж це таке? Дивись, Дарино, – зверталася вона до доньки, – дивись, донечко, що на тебе чекає…

— Мамо, перестань, усе буде добре. Усі гості не помістяться в кафе, Сергій має рацію, – намагалася заспокоїти її дочка. Їй було байдуже, вона так довго чекала на коханого, що вже не важливо, якою буде церемонія – головне, вони будуть разом.

— Боже мій! – підняла руки вгору Тамара Вікторівна. – Ти хоч розумієш, що на тебе чекає? Він тиран! Куди він тебе везе? Дашо, невже ти не розумієш?

Молоді встали і вийшли у двір великого будинку в центрі міста, далеко від села, де ріс Сергій. Даша в усьому його слухалася, ніколи не перечила, довіряла безмежно. У неї не було приводу поводитися по-іншому, майбутній чоловік оточив її турботою і любов’ю.

Сергій і Даша познайомилися на студентській практиці в яблуневих садах. Він – серйозний, важливий, студент-випускник четвертого курсу. Вона – боязка, юна першокурсниця. Ніхто не смів поглянути на маленьку, чарівну красуню з блискучим темним волоссям, туго затягнутим у косу.

Спочатку вона не відповідала взаємністю Сергію, він мовчки допомагав їй із важкими відрами, звільняв для неї найкраще місце в автобусі, коли поверталися з полів. Усіх місцевих залицяльників, шанувальників розігнав, деяких довелося силою переконувати. Даша тільки посміхалася у відповідь, не відповідаючи взаємністю на його палкі почуття.

Тільки коли його ледь не відрахували з останнього курсу за сутичку на дискотеці через кохану, Даша дозволила йому бути поруч. Проводжати її, дарувати квіти й подарунки, тримати за ручку.

З яблук вони повернулися парою. Усі знали, так і буде! Сергій завжди домагатиметься свого. До цього він два роки зустрічався з однією дівчиною, і справа йшла до весілля, але дівчинка зустріла іншого… Молодий чоловік довго переживав, потім влаштувався на роботу і більше не залишилося часу на переживання. Зранку він приходив на пари в училище, після обіду їхав через усе місто в меблевий цех на роботу.

Він відразу підкорив Тамару Вікторівну своєю серйозністю. Вечорами не пудрив дівчинці мізки, працював, приходив тільки у вихідні. Завжди вітався і питав дозволу в мами погуляти з донькою. Мама натішитися не могла, як пощастило доньці, зустріти порядну людину і не зазнати болю і розчарувань нещасливого кохання. Вона, як ніхто знала про це, сама піднімала трьох дітей, у Даші ще два молодших брата.

— Тримайся за нього, донечко! Таких зараз не знайдеш. Усе життя за ним як за кам’яною стіною будеш.

По-іншому співати почала Тамара Вікторівна, коли Сергій закінчив училище. Пішов в армію, проводи, дівочі сльози й обіцянки. Даша обіцяла чекати й любити його! Незважаючи ні на що. Ось тоді й познайомилася Тамара Вікторівна з майбутньою сільською ріднею. Раннім весняним ранком, коли відбував Сергій на службу. Незабутнє враження вони справили на жінку.

Галасливі, буйні, багато п’ють, голосно співають і розмовляють, типовий колгосп! Не такої долі вона хотіла для доньки.

Не раз говорила з донькою, поки Сергій служив, намагалася пояснити, що її чекає, але марно.

Даша не слухала маму, писала листи, чекала, відзначала дні в календарі, всі два роки! І дочекалася. Сергій прямо з потягу приїхав до неї, ні до батьків, а до неї!

І цього ж дня зробив пропозицію. Згоди мами ніхто не питав. Обидва прийшли, тримаючись за руку і сказали, що одружуються.

Незабаром приїхали свати з села… По осені весілля відгриміли. Те саме, на якому Тамара Вікторівна постійно лила сльози. Впала в істерику на другий день, коли гості нареченого катали її в садовій тачці та виваляли в брудній калюжі, приготованій з вечора. Усім смішно, а їй огидно.

Чоловік і дружина з першого дня спільного життя жили окремо. Сергію дістався бабусин будинок недалеко від батьків. Даша кривилася, ніяковіла, але чоловік сказав і вона не сперечалася. Увійшла в старий будинок господинею.

Поки первістка носила, Сергій ремонт зробив, ванну кімнату майстрував. Батьки, сусіди допомагали, на селі тільки так, у біді не кинуть, якщо попросиш. Купив стареньку дев’ятку на гроші з весілля, працювати в місто їздив щодня.

Скоро зʼявився Мишко. Великий хлопчисько, як мама тільки виносила. Сергій не став відзначати на все село, а тільки дитячу кімнату зробив для сина. Даша знала, що чоловік у неї саме такий! Найкращий!

Теща не з’являлася, шкода доньку, живе в глушині, чоловік тиран. І їхати далеко дуже: спочатку електричкою, потім півтори години трястися по вибоїнах у старому автобусі. Восени бездоріжжя по селу, не завжди автобус доходить до кінця вулиці, де живуть молоді.

Онуку Михайлу вже три місяці, а бабуся бачила його лише раз, на виписці, от і вирішила провідати доньку, гостинців із міста привезти.

Ось і мама приїхала. Плакали обидві обійнявшись, донька від радості, втомлена, змучена, синок зовсім ночами спати не дає. Мама з жалю. Серце стискалося в матері, поки їхала, – усе сіре, убоге, калюжі по коліно, ледь не застрягли двічі. На подвір’ї такі ж калюжі, а дощ усе йде, не перестаючи.

— Як же ви живете тут донечко? – нагнітала Тамара Вікторівна, тримаючи на руках маленького Михайлика. – Що ж чекає тут маленького? – поправляючи пелюшки, продовжувала мама.

— Мамо, нормально ми живемо. Не треба, правда! Свекруха мені допомагає з Мишком. Знаєш, як він перший місяць вередував?! Я думала, з глузду з’їду. Адже Сергійко працює весь час, у вихідні він із ним, щоб я могла по дому щось зробити.

— Що ж це за життя таке? Куди він тебе завіз? Ти ж слова сказати не смієш поперек…

— Не говори дурниць. Сергій любить мене, він дуже добре до мене ставиться, – говорила Даша з неймовірною ніжністю в голосі. – Знаєш, влітку він сам у городі возився, приїжджав із роботи і садив, поливав, доглядав. Мені не дозволяв, ніколи не дозволить, так і сказав.

— Ну ще б пак, чи тобі при надії в городі копатися. Але подивися на себе, на цей халат, ці кімнатки низенькі, калоші, – Тамара Вікторівна згадала бруд на ґанку.

— Мам, ти за цим приїхала? Говорити, як погано ми живемо?

— Донько, ти завжди можеш повернутися, я буду тобі допомагати.

— Досить! У нас справді все добре. Сергій обіцяв – це тимчасово. А він ніколи не порушував своїх обіцянок.

Мама замовкла, але не заспокоїлася.

Увечері приїхав зять із роботи пізно, втомлений, злий. Машина застрягла, батько на тракторі їздив, витягав легковик сина з багнюки. Добре, що завтра вихідний. Сергій здивувався гості, не так часто вона приїжджала, але зустрів радо.

— Здрастуйте, люба теще! Ви так давно у нас не були, добре, що приїхали, завтра якраз порося колотимемо, м’яса візьмете, – він заносив і заносив із машини пакети з покупками. – Дашо, накривай на стіл, будемо пригощати, – звернувся він до дружини.

Даша залишила Михайлика з бабусею і пішла на кухню. Це окреме приміщення у дворі, у дві кімнати… Тамара Вікторівна не наважувалася заговорити із зятем.

— Якого гарного хлопчика мені подарувала Даринка! – з гордістю сказав Сергій.

— Так, – зніяковіла теща.

— Я вам спасибі хотів сказати ще на весіллі, – Сергій узяв на руки сина, його втомлене суворе обличчя просяяло. – У мене найкраща дружина на світі! Я найщасливіший чоловік! Ви вже не турбуйтеся, ніколи я її не ображу, зі шкіри вилізу, щоб вона була щаслива, – щиро додав він.

Тамара Вікторівна пом’якшала, вечеря пройшла в теплій рідній атмосфері. Мама і дочка сперечалися, як треба виховувати сина, Сергій поділився планами, про те, що ще треба зробити…

Теща спала цієї ночі міцніше за Мишка. Зять повернув їй упевненість у добробуті й щасті доньки.

Наступного дня з раннього ранку почалася метушня у дворі, на кухні. Прийшли сват і свекруха, сусід, який умів різати худобу. До обіду розправилися з поросям. Даша навіть не виходила з дому, так шкода їй тварину. Тамара Вікторівна допомагала на кухні, намагалася допомогти, але тільки заважала.

Незабаром зять накрив на стіл, усі сіли обмити виконану роботу. Сваха принесла домашньої настоянки і біленький. Михайлик борсався у візку, поки дорослі голосно сміялися і говорили за столом. Скоро сусід пішов, залишилися в тісному родинному колі. Дитину віднесли в будинок спати.

Так добре стало Тамарі Вікторівні від напоїв, язик розв’язався, дочка не завжди могла її зупинити, коли вона згадувала її дитинство.

— А тепер що? – раптом змінилася в обличчі теща, мало не плачучи за столом. – А тепер ти тут…

Усі переглянулися.

— Мамо, не треба, – постаралася заспокоїти її Даша.

— Що не треба?! Донечко, хіба для цього я тебе ростила? Щоб ти молодість свою губила в глушині.

Сергій приклав кулак до губ, пальці іншої руки тихо постукували по столу.

— Що ти, сваха… – спробувала втрутитися свекруха. – Добре ж усе в молодих.

—- Добре? Це ви називаєте добре?! Існувати в глухому селі в гної, зі свинями – це добре?!

— А ось цього не треба! – підключився свекор, йому прикро за свій дім, своє село. Він прекрасно знав характер сина, щось буде. – У нас не гірше, ніж у ваших містах… Правда, невістка? – звернувся він до Даші. – І її тут ніхто не образить.

— Правда, мамо, усе добре, – спробувала вона взяти за руку маму, але Тамара Вікторівна відсмикнула руку.

— Не треба мене заспокоювати. Ти ж слова не можеш йому сказати поперек… Ти ж боїшся його… для цього я зав’язувала тобі бантики в дитинстві? Лікувала від хвороб? Він довчитися тобі не дав.

— Це неправда – це моє рішення. Ти хотіла, щоб я була бухгалтером, – обурилася Даша.

— Поганого я тобі бажала? А тепер що? Що чекає на Михайлика? – трималася за голову Тамара Вікторівна.

— Так! – стукнув Сергій кулаком по столу. Даша здригнулася, батьки затихли, вони давно не лізли до самостійного, дорослого сина. Сергій глянув на годинник. – Значить так, улюблена теща… На вечірній автобус ви вже запізнилися, але пішки до траси цілком дійдете! – Він підвівся з-за столу й вийшов із кухні.

Даша побігла за ним.

Тамара Вікторівна спочатку не знайшлася що сказати, але скоро отямилася.

— Це що ж… мене вигнали? – приклала вона руки до грудей. – Мене?! У темну ніч, у бруд!

— Почекай, Тамара. Заспокойся, – спробувала втихомирити її сваха.

Але Тамара вже одягала куртку, збирала речі.

— Рідну матір! І хто? Якийсь селюк.

Тут піднявся з-за столу Іван Тимофійович – свекор.

— Ти неправа Томко! Тебе по-людськи зустріли, прийняли, а ти за нас людей не вважаєш, – він відсунув дружину, яка намагалася заспокоїти скривджену жінку. – Дашку ніхто не ображає, вони добре живуть. Так, у Сергія характер складний, кам’яний, але він любить дружину і сина. Він ніколи не дозволить втручатися у свою сім’ю… навіть нам.

— А я, не сім’я? Я ніхто і мене можна гнати… у ніч, – заливалася сльозами теща.

— Заспокойся, перестань. Ну, такий він, підемо до нас, темно вже, – намагалася взяти її за руку сваха.

У будинку Даша намагалася заспокоїти чоловіка, просила вибачитися. Але Сергій мовчав і рішення свого не змінив. Михась заплакав, він пішов до сина.

Даша ревіла на холодній веранді, вона не знала, що робити. На кухні плакала і збиралася мама, у будинку мовчав ображений чоловік.

Нікого не послухала Тамара Вікторівна. Принижена і ображена пошльопала по калюжах на трасу. Їй пощастило, хтось із місцевих їхав у місто, її підвезли. Кілька місяців вона не приїжджала до доньки.

Даші довго було соромно, хоча вона й не розуміла за що.

Сергій, як і раніше, опікувався домом, їздив на роботу, піклувався про своїх коханих. Наступної зими зʼявився Микита.

Сергій стримав обіцянку – купив маленький будиночок у місті, за три роки повністю його перебудував. Вийшов просторий добротний будинок із мансардою. У перший клас Михайлик пішов у міську школу. Поступово Сергій закінчив ремонт у будинку і поставив гараж. Даша в цей час займалася тільки будинком і дітьми. На роботу вийшла, коли Микита пішов у садок, але незабаром знову пішла в декрет.

Вони живуть разом уже вісімнадцять років. Сергій, як і раніше, з ніжністю і трепетом ставиться до дружини, суворий до синів.

Тамара Вікторівна приїжджає до них на кожен день народження онуків та в інші свята. Але ніколи не залишається з ночівлею і не втручається у справи сімейні. Вона пишається зятем і приводить у приклад своїм синам.

КІНЕЦЬ.