Ось чому все так?! Всі неприємності разом, все одне до одного!

Люба прокинулася вранці і зрозуміла, що проспала. Це означало запізнення на останній, пропущений через те, що вона була слаба, іспит, що спричиняло невдоволення викладача Сергія Петровича, строгі та серйозні додаткові питання, бо ж провинилася.

Але це було не все. У неї в особистому житті намічався крах.

Буквально вчора вони посварилися з Ігорем. Точніше навіть не посварилися, а розлучилися назавжди. Так, принаймні, заявила вона.

І хто її за язик тягнув?! Ну вдала б для вигляду, що серйозно образилася, пішла б, не попрощавшись. Все ж таки залишилася б якась сполучна ниточка між ними. А так…

Люба скочила з ліжка, згадавши всі свої особисті неприємності, але думка про те, що вона запізниться на іспит, перекреслила все інше.

А як батько буде незадоволений! Він учора пішов у нічну зміну і ще не повернувся. А так би обов’язково розбудив. Так, все одне до одного!

Люба швидко одяглася, схопила сумку, снідати не стала і швидко вискочила з дому. Хоч би на автобус встигнути, тоді запізнення буде незначним, може, проскочить. Але на жаль, автобус показав їй свою задню частину, коли вона тільки вийшла за поворот, скоротивши шлях до зупинки. Не пощастило й тут.

Переважна більшість пасажирів поїхала, лавка була порожньою. Люба сіла в очікуванні якогось дива. Раптом хтось із знайомих батька випадково проїде повз і запропонує підвезти. Або автобус прийде раніше хвилин на десять бодай. Але останнє було зовсім з області фантастики.

Дівчина уважно дивилася на дорогу, вдивляючись у машини, що проїжджали повз. Нарешті це заняття їй набридло, все одно марно. Чудес не буває. І тут вона помітила на лавці літнього чоловіка. Звідки він узявся, коли з’явився тут?

Вони були удвох, що теж було дивно: мали б уже й інші пасажири підійти.

– Ви чимось засмучені, юна пані? – раптом запитав її чоловік.

І голос, і інтонації його були дуже незвичайними, як у старому фільмі про аристократів.

– Ще б пак, – відповіла Люба. – На іспит спізнилася вже.

– Он як? А що ж затримало вас, якщо не секрет? – продовжував він розмову.

– Проспала. Який тут секрет?

– А розбудити не було кому, я правильно зрозумів?

Їй усі ці питання здавалися дивними, але ще більш незвичайним здалося те, що вона раптом почала ставати відвертою з цим незнайомим чоловіком:

– Нема кому. Я з татом живу, він на роботі у нічну зміну. А мами нема, її не стало, коли я ще в школі навчалася.

Але тут Люба осіклася. Навіщо вона все це каже чужому незнайомцю? Зовсім уже, чи що? Дівчина замовкла і глянула на годинник, причому машинально.

Його вона носила як прикрасу. Мініатюрний годинник на золотому браслеті давно вже не працював. Але Люба дуже любила його і ніколи майже з ним не розлучалася.

– І скільки часу, юна пані? – знову почула вона голос літнього чоловіка, м’який і ненав’язливий.

– Годинник стоїть, а телефон я вдома забула похапцем, – відповіла вона. – Але близько дев’ятої, це точно. Автобус чекати ще, і їхати мені хвилин п’ятнадцять, так що жодного шансу встигнути.

– Гарний годинник у вас, я встиг помітити. А чому не йде?

Ну хоч про щось поговорити, щоб не думати про це запізнення.

– Так, мені теж подобається, – відповіла вона. – Це взагалі-то подарунок мого дідуся, якого я зовсім не пам’ятаю. Він купив його, коли я народилася, подарував моїй мамі, а потім просив віддати мені, коли виросту. Ось і ношу як прикрасу на згадку про нього.

– Дуже мило з вашого боку. А дідусь?

– Його давно немає, і він похований в іншому місті. Соромно зізнатися, я на його могилці була востаннє ще дитиною.

– Не картайте себе, ще побуваєте. Головне – це пам’ять. А ось і ваш автобус.

Вдалині дійсно зʼявився автобус, і Люба запитала:

– А ви теж на нього чекаєте?

На що чоловік похитав головою.

– Ні, не його. Радий був зустрічі, успіху тобі, юна пані.

Люба посміхнулася на прощання і встала з лавки. Звідки не візьмись з’явилися люди, ніби до цього причаїлися десь і чекали на появу транспорту. Двері відчинилися, дівчина пропустила вперед пару людей і озирнулася на того незнайомця, але лавка була порожня. І його ніде не було видно.

– Дивно,– подумала вона. – Щойно був тут. Як випарувався…

Дівчина зайшла в автобус, сіла на вільне місце біля вікна і почала думати, як їй виходити із ситуації. Доведеться порозумітися і з викладачем, і з деканом. Свій призначений час вона пропустила, а Сергій Петрович дуже строгий.

Люба мимоволі глянула на свій годинник, і… Не повірила своїм очам.

Її подиву просто не було меж. Вона пам’ятала, що стрілки завжди стояли на дванадцятій годині, а зараз вони показували майже половину дев’ятої! Люба приклала годинник до вуха: працює! Її годинник працює!

Автобус зупинився на площі, і на вежі з годинником був той самий час: вісім тридцять. Ні, цього вона не могла пояснити. Та що ж це таке? Невже наснилося їй, що вона проспала?

А може, яка година не подивилася як слід?

Та ні, вона точно пам’ятала, що її мобільний показував 08:45. Наслання якесь!

Так чи інакше, Люба прибула в інститут вчасно. Безсонна ніч майже до світанку виправдала себе. Сергій Петрович як не намагався, не зміг збити з пантелику. Відповідала студентка впевнено, як ніколи.

Додаткові питання також видалися легкими. Тому заслужена оцінка «відмінно» з’явилася в заліковці, вона розпрощалася зі строгим викладачем і під заздрісні погляди інших пішла.

Люба йшла коридором і не розуміла, що з нею все ж таки сталося. Знову глянула на годинник, він працював далі. Сесію закінчено, попереду літні канікули. І тут її радість трохи затьмарилася спогадом про Ігоря. Як шкода, що вони посварилися! В принципі, через нісенітниці. Але слово не горобець, вилетить не зловиш.

А вона сказала йому:

– Розлучаємося, любий. Назавжди!

І пішла, а він за нею не побіг, не наздогнав. Так, не хлопчик уже ж. Чоловік, хоч і молодий.

Люба спустилася вниз, вирішила їхати додому, порадувати батька й перевірити, що з телефоном. Вона роздумувала, розповідати йому про сьогоднішню подію чи ні? Він, швидше за все, скаже, що вона забагто навчалася, настав час відпочити.

А ось Ігорю вона б розповіла, він би вислухав, дав слушну пораду, зробив би правильні висновки з того, що сталося. Ех!

– Може, подзвонити йому? – майнула думка.

І тут біля самого входу Люба побачила його. Ігор стояв з квітами і чекав на неї. Побачивши дівчину – пішов назустріч.

– Ну як? – запитав він. – Здала на відмінно?

– А ти сумнівався? – відповіла щаслива Люба.

Вони вийшли надвір, Ігор вручив їй квіти. Світило сонце, співали птахи, поспішали кудись студенти, а вони дивилися один на одного, і щасливіших за них, здавалося, не було нікого навколо.

– Вибач мені, гаразд? – тихо сказала Люба. – Мені треба розповісти тобі дещо.

Вони сіли на лавку в тіні, і вона розповіла йому ранкову історію.

– Ти нічого дивного не помітив зранку з часом? Не було жодних збоїв?

– Та ні, – відповів Ігор. – Але випадок справді цікавий. Думаю, ти просто спросоння не зрозуміла, котра година.

– А годинник? Чому він раптом запрацював ні з того, ні з сього. Я навіть не пам’ятаю, коли він востаннє працював. І ще цей чоловік мені здався невиразно знайомим. Мій дідусь по батьковій лінії живий і здоровий, а по маминій… Мені мало, що відомо про нього. Його не стало невдовзі після мого народження.

– А де похований? – -апитав Ігор.

– Недалеко тут в області. Ми там раніше жили, доки сюди не переїхали.

– А знаєш, що, давай поїдемо туди? В мене відпустка скоро. Батько відпустить?

– З тобою відпустить, – сказала Люба і пригорнулася до його плеча.

Так було добре в неї на душі. І вона спитала:

– Скажи, а чому ти прийшов? Не образився на мене хіба? Я була неправа, сама це зрозуміла вже, засмутилася дуже …

– Отож і прийшов, знав, що ти засмутилася. Точніше, відчував. Наче хтось підказав, що ти шкодуєш про цю безглузду сварку.

У те селище Люба з Ігорем приїхали в середині червня.

Батько пояснив, як знайти могилку діда, але довелося походити. Врятував найголовніший орієнтир: капличка. Від неї наліво доріжкою, п’ятий або шостий пам’ятник.

Але доріжки були всі зарослі, тож було складно відшукати могилку дідуся. І все-таки їм пощастило. Вони знайшли його пам’ятник, який трохи осів, заріс чагарником.

І ось тут на Любу чекав ще один сюрприз. З побляклої і трохи тріснутої порцелянової фотографії на неї дивився її дід, а точніше… Той чоловік із зупинки!

Тільки молодший, але обізнатися вона не могла.

Якщо це був і не він, то його точна копія! Люба розгубилася від побаченого і сказала:

– Невже це був мій дід, Ігорю?! Хіба таке можливо?

– Я вже давно нічому не дивуюся, Любочко. Я теж тобі не все сказав. Мені тоді, тієї ночі приснився якийсь незнайомий дідусь і сказав:

– Іди і помирись. Негідно чоловікові залишати жінку ось так…

Я прокинувся і подався до тебе.

– То був він? – дуже тихо спитала Люба, показуючи на діда.

– Якщо чесно, я не пам’ятаю його обличчя. Запам’ятався лише голос, спокійний, але наполегливий. Як у саму душу проник.

…Так ця історія і залишилася нерозгаданою до кінця. Люба часом блукала навколо тієї самої зупинки, сподіваючись зустріти його, але не довелося.

Годинник свій вона регулярно заводила, батькові сказала, що віддавала на ремонт у майстерню. Але потім все ж таки розповіла йому ту загадкову історію.

– Він був добрий чоловік, твій дід. Любив тебе маленьку. Завжди казав:

– Юна пані підростає.

– Значить, це все ж таки був він, тату! Хочеш вір, хочеш ні.

Невдовзі вони втрьох, Люба, батько та Ігор, вирушили в селище, щоб підправити пам’ятник, віддали фото на реставрацію, випололи зарості, поновили огорожу, посадили квіти.

Коли фото встановили на місце, Люба підійшла і тихо сказала:

– Дякую тобі, що ти був у моєму житті. Спочивай з миром. У мене все гаразд.

І їй чомусь пригадали рядки:

«З усіх, які пішли в далеку путь,
Назад вернувся б хто небудь?»

КІНЕЦЬ.