Люба вже третій рік працювала у проектному бюро.

Нарешті її підвищили і начальник направив її до архітекторів узгодити реконструкцію будівлі поліклініки.

Вона увійшла до архітекторів, побачила його, і одразу зрозуміла, що саме цього молодого чоловіка звуть Юрій Ігорович!

І Люба не помилилась. Він підняв розсіяний погляд на Любу, очі його потеплішали, він усміхнувся. – Ви до мене?

– Мені треба погодити… Я до Юрія Ігоровича, – вона навіть розгубилася, бо він їй одразу дуже сподобався.

Волосся темне і хвилясте, а погляд такий чарівний.

– Юрій це я, а вас як звати?

– Люба, – сказала вона.

У неї навіть у роті пересохло від хвилювання, коли вона передавала йому тубус із кресленнями і Юрій випадково торкнувся її руки.

А він дивився їй прямо в очі, аж мурашки пробігли по плечах, і промовив недбало:

– Ну давай, Люба-Любов, подивимося, що ти тут принесла.

Узгоджував у результаті не тільки Юрій, він попередньо все подивився і відніс начальнику відділу на підпис.

Сам Юрій був провідним фахівцем і не набагато старший за Любу. І оскільки наближався обід, він запропонував Любу проводити. А коли вони вийшли з бюро, він відвів її до найближчого кафе, пообідати.

Вона повірити не могла, що подобається такому хлопцю.

Юрій був дуже творчий, роботу свою не особливо поважав і весь свій вільний час писав картини.

Вони годинами разом блукали галереями і Юрій мріяв, як теж виставлятиметься і його картини побачать і оцінять.

– Ти моя муза, Любо, давай одружимося? У моїх велика квартира, правда мого батько давно не стало, але вітчим теж непоганий чоловік, ми порозуміємося. Ти згодна?

– Так, я згодна, – Люба гладила його по густому хвилястому волоссю. А Юрій дивився ніжно, але погляд його був розсіяним, наче він дивиться повз і бачить зовсім не її.

Свекруху звали Надія Іванівна, дуже приємна жінка. Щоправда, вона чомусь з жалем дивилася на Любу, але Любочка нічого тоді не помічала.

Свекор же виявився простою і доброю людиною. З ним Люба відразу порозумілася. Олексій Іванович одразу про себе розповів.

Дружина Ірина його давно покинула і він залишив квартиру їй та дочці Вірі. Сам Олексій Іванович жив тоді у гуртожитку від заводу, на якому працював. Потім зустрів Надію Іванівну і вони нещодавно одружилися.

Тож у квартирі фактично виявилося дві пари молодят.

– Олексію! Не вздумай ходити по квартирі в спідній білизні, у нас тепер вдома молода жінка! – так щоранку суворим шепотом говорила чоловікові Надія Іванівна. Вона явно ревнувала всім своїм виглядом Олексія.

Навіть якось спитала Любу: – А що, Олексію мій хлопець хоч куди ще, як вважаєш?

Люба з ввічливості звичайно підтвердила, що так, дуже симпатичний.

Хоча в душі вона вважала його за старим, адже їм зі свекрухою вже під п’ятдесят, ну який він хлопець? Ось Юрій і справді симпатичний хлопець, і вона з ним дуже щаслива.

Тим часом Юрій дедалі частіше став ходити по виставках один. Говорив, що йому треба побути на самоті і поринути в атмосферу творчості.

Щоправда, коли Люба повідомила, що він незабаром стане батьком, Юрій зрадів. Але він і на наради за місто почав їздити без Люби, казав, що береже її, їй тепер не можна втомлюватись.

Коли народилася Олеся, Юрій втратив інтерес до сім’ї. Він мав творчу кризу і Любі у всьому допомагали свекруха, свекор та її мама.

Пізніше Юрій повідомив, що його запросили на безкоштовне стажування за кордон і він не може пропустити такої можливості.

– Ти ж розумієш, що він не повернеться, – якось сказала їй Надія Іванівна.

– Так, я все зрозуміла і ми з Олесею скоро до мами поїдемо, – відразу пообіцяла Люба.

– Любо, живіть скільки хочете, ти і Олеся для нас тепер рідні, – обняла її свекруха.

Але Люба все одно поїхала до мами. Мама одна живе, а квартира у неї велика. Та й мама давно їх кликала, просто Люба й сама не знала, чого сподівалася?

Юрій і справді так і не повернувся.

Люба спочатку переживала, як же так вийшло, адже було кохання? Але за три роки вона познайомилася зі Славком.

– Поїхали до моєї матері і Олесю візьмемо? – одразу запропонував Славко, – Дуже вже мати онуків хоче, а тут така онучка готова.

Славко будівельником працював, у них підряд два сини народилися і Славко з усіма дітьми легко справлявся.

При цьому він не проти був і до колишніх свекрів Любиних їздити. Адже вони Олесині бабуся та дідусь, а коли вони дачу задумали будувати, Славко відразу став допомагати в усьому.

У нього батька вже не було, а з Олексієм Івановичем вони швидко спрацювалися та потоваришували.

Тож у Люба тепер одразу дві свекрухи стало і всім вона чим могла допомагала.

Коли мати Славка занедужала, Люба її на процедури возила.

А коли Олексій Іванович зліг Люба за ним доглядала, як за батьком. Доки на ноги не поставила.

Так і жили вони дружною та великою родиною.

На ювілей Олексія Івановича зібралися всі найближчі.

Не було тільки Юрія – він привітав вітчима по відео зв’язку, знову не зміг приїхати.

А рідна дочка Олексія Івановича Віра навіть не подзвонила.

Вона з батьком більше не спілкується, Віра дуже ображена, вважає, що Люба забрала в неї батька. Адже і квартиру, і дачу, яку батько будував вже одружений із Надією Іванівною, було вирішено оформити на Олесю.

Все тільки дочці Любочки, а своєму рідному онукові Віталіку – звичайнісінькі подарунки. Хіба велосипед і телефон порівняти зі спадщиною?

Люба, коли дізналася про це, засмутилася: – Олексію Івановичу, це не справедливо. Віра ваша донька, а Віталік – рідний внук.

Але зазвичай такий м’який і зговірливий Олексій Іванович був непохитний: – Я їм квартиру свою залишив, коли пішов? Залишив. Допомагав завжди, весілля Вірі організовував та й по дрібниці не відмовляв. Зате коли мені потрібна була допомога, тільки ти Люба одразу нас із Надією Іванівною й підтримувала. Та й взагалі, квартира ця дружини моєї, а дачу мені твій чоловік Славко будувати допомагав, Віра взагалі ні до чого. Так що навіть і не думай, Любо, все правильно, по-людськи ми вирішили.

Тут Олеся внесла торт зі свічками і всі загомоніли. Молодші діти Люби та Славка підбігли і теж стали дідуся вітати.

Андрійко намалював усю родину і на картинці були всі ті, хто сидів за святковим столом. А Максим зліпив для діда собачку.

Усі заплескали в долоні, засміялися, а дід посадив онуків собі на коліна.

Йому ніхто з тих, хто сидів за столом, не був рідним. Але це були по-справжньому рідні та улюблені люди.

А решта – просто зовсім чужі…