Марина та Максим сиділи за столиком у затишному ресторані. Дівчина погладжувала свій округлий животик і нервово оглядалася на всі боки, а потім знову дивилася на чоловіка.

— Максиме, я правда дуже їсти хочу, — благаюче сказала вона. — Давай вже замовимо щось. Мені здається, я не витримаю навіть п’яти хвилин!

Максим відвів погляд і схилився до столу, ніби намагаючись розглянути рядки в меню.

— Будь ласка, почекай ще трохи, — сказав він з тихим проханням у голосі. — Мама має бути з хвилини на хвилину. Ти ж знаєш, як вона не любить, коли їй їжу приносять останньою.

— Так, я пам’ятаю, але я вагітна, Максиме! — зітхнула Марина, трохи насупившись. — Може, вона зрозуміє…

— Ти не знаєш її так, як я. Якщо ми зараз замовимо, то це буде просто біда, — спробував заспокоїти її Максим, але на його обличчі було видно, що він теж хвилюється.

У цей момент до зали увійшла Маргарита Семенівна. Вона впевнено рухалася між столиками, на її обличчі не було жодної тіні сорому за запізнення. Підійшовши до їхнього столика, вона ледь кивнула Марині і поцілувала Максима в щоку.

— Ой, який поганий день, — почала вона з роздратуванням. — Мої колеги на конференції зовсім нестерпні! Тільки й знають, як говорити ні про що. А цей таксист, що мене привіз, хам рідкісний! Та й це дівчисько на вході… — Маргарита Семенівна стиснула губи на знак зневаги. — Що за рівень сервісу у цих місцях? Жодної поваги!

Марина важко зітхнула і крадькома подивилася на Максима. Її живіт вже буквально бурчав з голоду, але вона мовчки кивала, намагаючись не показати своє роздратування.

Максим швидко зрозумів, що розмова може зайти в неприємне русло, і спробував відвести її в інший бік.

— Мамо, давай спочатку щось замовимо, — запропонував він з усмішкою, яка здавалася трохи натягнутою. — Марина дуже голодна, та й ти, мабуть, теж хочеш повечеряти після такого дня.

— Ну, якщо вже ти про це заговорив, — неохоче відповіла Маргарита Семенівна, — то справді, настав час. Хоча, чесно кажучи, мені здається, що я втрачаю апетит від цієї некомпетентності навколо.

Вона кинула погляд на офіціантку, яка підійшла до них із блокнотом у руках.

— Сподіваюся, хоч тут усе буде гаразд, — заявила вона суворо, і офіціантка, схоже, трохи зблідла.

Марина крадькома закотила очі, але не видавала жодного звуку, розуміючи, що ця зустріч була важлива для Максима.

Після вечері, коли Марина мріяла лише про те, щоб скоріше дістатися додому та лягти на диван, Маргарита Семенівна раптово запропонувала:

— Може, прогуляємось? Повітря тут чудове, і так приємно освіжитися після важкого дня.

Марина внутрішньо напружилася. Усі її сили були спрямовані на те, щоб пережити вечерю, і думка про те, що тепер ще й треба ходити, була просто нестерпною. Вона кинула благаючий погляд на Максима, сподіваючись, що він придумає привід, щоб відмовитися.

Але Максим, помітивши невдоволення матері, злегка прикусив губу і, нахилившись до дружини, прошепотів:

— Мариночко, давай пройдемося. Це лише прогулянка. Мамі буде приємно, а потім одразу додому. Обіцяю.

Марина хотіла заперечити, але, бачачи його очі, глибоко зітхнула і кивнула.

– Добре, – відповіла вона.

Вони повільно йшли алеєю, коли раптом Марина відчула дискомфорт. Вона інстинктивно схопилася за бік і зупинилася, намагаючись не показати, наскільки їй стало зле.

– Що сталося? — стурбовано спитав Максим, помітивши її стан.

— Живіт… — прошепотіла Марина, — Потрібно сісти.

Максим швидко посадив її на найближчу лаву. Але перш ніж він встиг ще щось сказати, Маргарита Семенівна встряла в їхню розмову.

– Ох, та що ти! – махнула вона рукою. — Ось раніше жінки були зовсім інші. Я, наприклад, всю свою вагітність простояла на ногах, і нічого не розвалилася! А тепер… Покоління молодих жінок якесь слабке, то одне не так, то інше.

Марина відчула, як невдоволення наростає. Дискомфорт посилювався, але він майже не помічався на тлі того, як у неї в голові щоразу проносилися слова свекрухи. Як можна бути настільки нетактовною? Вона стиснула губи і, не бажаючи влаштовувати сцени, сиділа тихо.

Максим тим часом нервово дивився то на дружину, то на матір, явно відчуваючи незручність.

– Мамо, давай ми доведемо тебе до готелю? Марина втомилася, і я хотів би якнайшвидше відвезти її додому.

Маргарита Семенівна тільки зітхнула, наче нічого не помітивши.

— Так-так, звичайно. Але пам’ятай, Максиме, сильних жінок виховують сильні чоловіки, — з усмішкою додала вона, підводячись з лави.

Марина більше не слухала. Вона відчувала, що якщо ще хоч слово прозвучить у такому тоні, вона просто не витримає. Коли вони нарешті довели Маргариту Семенівну до готелю і попрощалися, Марина, не сказавши жодного слова, сіла в таксі.

Вдома вона одразу пройшла до спальні. Максим, не знаючи, як поводитися, зайшов слідом і спробував заговорити:

— Марино, ну ти ж знаєш, яка мама… Вона просто не вміє інакше. Ти не ображайся на неї, вона правда тебе поважає, просто…

Але Марина не слухала.

– Я намагався… — продовжував Максим, дивлячись на дружину. – Я хотів, щоб цей вечір пройшов нормально. Мені шкода…

— Намагався? — Марина подивилася прямо йому у вічі, в її голосі чулося роздратування. — Ти хоч раз скажеш їй щось, коли вона переходить усі межі? Чи ти завжди будеш “намагатися” замість того, щоб підтримувати мене?

Максим застиг, усвідомлюючи, що виправдовуватися далі безглуздо. Він важко зітхнув, сів на край ліжка і глянув на дружину.

— Я справді не знаю, що сказати. Мені шкода…

— Просто дай мені спокій, — втомлено відповіла вона, повертаючись до стіни.

Тієї ночі вони не сказали одне одному більше жодного слова.

Наступного вечора Марина стояла біля плити, намагаючись зосередитись на приготуванні вечері. Її настрій був набагато кращий, ніж напередодні, і вона сподівалася, що цей вечір пройде спокійно. Вона збивала блендером гарбузовий суп, коли раптом пролунав дзвінок у двері.

Підійшовши до дверей, вона з подивом виявила на порозі Маргариту Семенівну, з усмішкою, що сяяла в усі тридцять два зуби.

— Доброго дня, Марино! Вирішила заїхати, провідати майбутнього онука. — Не чекаючи відповіді, свекруха вже переступила через поріг, наче була вдома.

— Звичайно, заходьте, — стримано відповіла Марина, намагаючись втримати невдоволення.

Маргарита Семенівна швидко пройшла на кухню, оглядаючи приміщення тим самим вибагливим поглядом, що Марина просто не переносила. Погляд свекрухи відразу зупинилися на плиті.

– Це що? Гарбузовий суп? — Вона підняла брови у явному розчаруванні. — Боже мій… А де м’ясо? Максиму дуже потрібне м’ясо, адже ти знаєш? У такому становищі, Марино, тобі самій треба їсти як слід. Я завжди годувала Максима лише найкращими стравами, і він, як ти бачиш, виріс сильним чоловіком.

Марина проковтнула, відчувши, як знову закипає всередині. Але, нагадавши собі, що варто бути чемною, вона спокійно відповіла:

— Так, я приготую щось м’ясне згодом. Але зараз це суп, він корисний і для мене, і для дитини.

Однак її спокійна відповідь не вразила Маргариту Семенівну.

— Ну, знаєш… Я б на твоєму місці краще подумала, що корисно для чоловіка, — уїдливо прокоментувала свекруху.

Марина зробила глибокий вдих, намагаючись не піддатися провокації, і спробувала змінити тему:

— Хочете посидіти у кімнаті? Максим незабаром прийде.

— Так, мабуть. У мене був важкий день, я трохи відпочину, — погодилася Маргарита Семенівна і попрямувала до вітальні.

Марина зітхнула з полегшенням, свекруха хоча б ненадовго дасть їй спокій. Але щось підказувало їй, що цей спокій довго не триватиме.

За двадцять хвилин двері знову відчинилися, і додому увійшов Максим.

— Привіт, Марино, — він усміхнувся дружині, підходячи, щоб обійняти її, але раптом почув схлипи з вітальні. – Мама?

Маргарита Семенівна сиділа на дивані з носовою хусткою в руках, вдало втираючи сльози.

— О, Максиме, нарешті ти прийшов… Я так довго чекала на тебе. Але знаєш, здається, мені вже час йти, — вона схлипнула ще дужче. — Мені тут не раді. Марина мене… Образила.

Максим збентежено глянув на матір, а потім на Марину, яка стояла біля порога кімнати насупившись.

— Що ти маєш на увазі? — обережно спитав він.

Маргарита Семенівна похитала головою, наче не могла навіть вимовити слова.

— Вона… Вона так розмовляла зі мною. Неповажно. Я все розумію, але невже я заслужила таке ставлення? — вона знову схлипнула, прикриваючи обличчя хусткою.

Марина, не вірячи своїм вухам, зробила крок уперед.

— Що ви кажете? Я нічого такого не сказала, – обурилася вона, дивлячись на Максима. — Вона просто пропонувала іншу вечерю, і я ввічливо відповіла. Я взагалі не розумію, в чому річ.

Максим повернувся до дружини, його обличчя відображало подив, але все-таки він знав, на чиєму боці правда.

– Марино, я тобі вірю, – спокійно сказав він. — Мамо, я певен, що Марина не хотіла тебе образити. Напевно, просто сталося якесь непорозуміння.

Але Маргарита Семенівна не вгамувалася.

– Непорозуміння? Ну, звичайно… Твоя дружина вигнала мене з кухні! Я дочекалася тебе, Максиме, щоб сказати це. Тут мені не місце, — вона встала і попрямувала до дверей.

Максим побіг слідом за матір’ю.

— Мамо, почекай, не ображайся. Я справді перепрошую, якщо щось не так. Але не треба так різко йти. Все можна залагодити, поговоримо.

Марина, спостерігаючи за цією сценою, відчувала, як усередині неї наростає роздратування. Скільки ще раз вона повинна миритися з подібними витівками?

Коли Маргарита Семенівна нарешті покинула їхню хату, Максим повернувся на кухню, де Марина стояла з крижаним поглядом.

— Марино, вибач за все це… Я поговорив з мамою, але вона… Ти й сама розумієш… — почав він, підходячи до неї.

— Максиме, — зупинила його Марина, дивлячись просто у вічі, — я більше не можу так. Я не хочу щоразу почуватися винною в тому, що навіть не робила.

– Я розумію, – тихо відповів він. — Я обіцяю, що зроблю все, щоби такого більше не було.

Вранці Максима розбудив дзвінок. На екрані висвітлилося ім’я матері. Він глянув на годинник: було ще зарано для звичайних дзвінків. Відповівши, він почув заплаканий голос Маргарити Семенівни.

— Максиме, вибач мені за все, що було вчора! Я жахливо почуваюся. Вибач!

— Нічого страшного, мамо. Ти просто втомилася.

– Так. І як на зло, уявляєш, мені неправильно оформили заселення в готель, виявилося, що мій номер треба звільнити сьогодні і тепер мені нема де ночувати. Можна я приїду до вас? Адже я не хочу вас турбувати, але у мене просто немає іншого вибору…

Максим на мить забарився. У їхній квартирі й так не було зайвого місця для гостей, а Марина останніми тижнями погано спала через вагітність. Але він не зміг відмовити матері.

— Звичайно, мамо, приїжджай. Ми щось придумаємо.

Коли Максим підійшов до Марини та повідомив їй новину, вона стримано кивнула.

— Ну що ж, якщо вона має проблеми з готелем, — спокійно сказала вона. — Я тоді, мабуть, переночую в сестри. Вона ж недалеко живе, все буде гаразд.

Але Максим відразу заперечив:

— Ні, Марино, що ти таке кажеш? Ти залишишся тут. Мама мені таке влаштує, коли дізнається, що ти пішла ночувати кудись, коли вона приїхала в гості. Ми якось розмістимося всі разом.

Марина подивилася на чоловіка.

— Максиме, у нас просто фізично немає місця. Де вона спатиме? Надуємо їй матрац? А ти? А я?

— Ми щось придумаємо, — повторив він з упертістю. — Давайте обговоримо це ввечері, а зараз нам треба збиратися на роботу.

Марина неохоче погодилася, розуміючи, що сперечатися з Максимом у цей момент марно. Вони роз’їхалися у своїх справах, вирішивши повернутися до розмови згодом.

Проте вже в першій половині дня на телефон Марини почали надходити повідомлення. Вони були від Маргарити Семенівни. Перше повідомлення переконало її захвилювалися:

“Ти не посмієш залишити будинок.”

Вона зупинилася, перечитуючи текст, ніби не вірячи своїм очам. За хвилину надійшло нове повідомлення:

“Ти не посмієш псувати мою репутацію. Я це не допущу. Що скажуть твої батьки?”

Марина відчула, як її долоні спітніли. Свекруха продовжувала сипати повідомлення, одне повідомлення за іншим.

“Якщо ти підеш до сестри – вважай, ти більше не частина нашої родини.”

Марина відчувала, як земля йде з-під ніг. Вона спробувала заспокоїтись. Голова закружляла, і перед очима стало темніти. Останнє, що вона запам’ятала, як один з її колег підбіг до неї, намагаючись утримати.

Коли Максим приїхав в палату, він запереживав побачивши дружину. Спеціаліст пояснив, що це все через хвилювання. І Марині потрібний спокій.

Максим стиснув кулаки від неадоволення. Він розумів, що причиною всього стала його мати та її повідомлення. Він підійшов до ліжка Марини і ніжно торкнувся її руки.

— Пробач мені… Я все виправлю.

Марина не відповіла. Вона більше не могла йому вірити.

Максим під’їхав до готелю, де мати вже чекала на нього з валізою в руках. Вона стояла, сяючи з незадоволеним поглядом, як завжди, готова вилити чергову порцію скарг та претензій. Максим вийшов із машини, стримано привітався і допоміг їй із багажем. Все всередині його кипіло, але він вирішив тримати обличчя – хоча б поки що.

Маргарита Семенівна сіла на переднє сидіння і відразу почала свою звичну пісню:

— Ох, Максиме, якби ти знав, який жахливий сервіс у цьому готелі! Знову те саме — всі такі некомпетентні. Я так втомилася від цього вічного непрофесіоналізму довкола! І ця дівчина на рецепшені, як вона взагалі знайшла роботу?

Максим мовчки слухав, стиснувши зуби і стиснувши кермо так сильно, що пальці побіліли. Він не хотів її зупиняти, не хотів знову втягуватись у безглузді розмови. Машина повільно покотилася з парковки, і він попрямував кільцевою дорогою, все ще мовчки.

Через кілька хвилин Маргарита Семенівна спохмурніла, вона помітила, що це не дорога до будинку сина, і з подивом запитала:

— Максиме, а куди ми їдемо? Це ж не в дорога до вашого будинку.

Максим на мить кинув на неї погляд, потім знову перевів очі на дорогу.

— Я купив тобі новий квиток, — сказав він спокійно, але з такою холодною впевненістю, що Маргарита Семенівна трохи напружилася. — Ти їдеш сьогодні додому. Твоя конференція в нашому місті закінчена, більше тут робити нічого.

Маргарита Семенівна різко обернулася до сина, не вірячи своїм вухам.

– Що? Що ти таке кажеш? Я приїхала до тебе! І до свого онука!

Максим повільно повернув голову до неї, його голос був рівним, але сповненим прихованого невдоволення.

— Ти розумієш що ти наробила. Через твої повідомлення Марина опинилася в палаті. Ти довела її до цього своїм постійним тиском та претензіями, сварками та маніпуляціями. І знаєш, що? Все вистачить. Я більше не дозволю тобі руйнувати мою сім’ю. Їдь додому і живи своїм життям!

Маргарита Семенівна сиділа здивована. Вона відкрила рота, намагаючись щось сказати, але слів не знайшлося. Вперше за довгий час її син дивився на неї з такою неприязню, що вона навіть не знала, що робити.

— Я не хочу бачити тебе, — холодно заявив він, — принаймні поки не зрозумієш, що ти не пуп всесвіту і маєш поважати мою дружину.

Маргарита Семенівна нарешті зрозуміла, що син не жартує. Вона втиснулася в сидінні, замовкнувши на всю дорогу.

За кілька днів Марину виписали. Вона все ще відчувала слабкість, але було приємно нарешті повернутися додому. Максим намагався бути поруч, підтримувати її у всьому, і, здавалося, що напруга між ними почала спадати.

Вони тільки увійшли до квартири, коли пролунав дзвінок у двері. Максим відчинив, і на порозі стояв кур’єр з великим букетом. Марина одразу напружилася, майнула думка: “Невже це від Маргарити Семенівни?”

Максим узяв букет і вручив його Марині. Вона обережно подивилася на картку, намагаючись заздалегідь підготуватися до будь-якого результату. Але, на її подив, на картці було написано зовсім інше ім’я.

– “Максиму та Марині від Ірини”, – прочитала Марина вголос.

Молодша сестра Максима, Іра, завжди була людиною прямою і сміливою. Марина знала її досить добре, щоб зрозуміти, що Іра напевно має свою думку про нещодавні події. Вона дістала листівку, додану до букета, і прочитала:

— “Пишаюся, брате. Нарешті, ти поставив на місце нашу матір. Цілую. Бережи мого племінника.”

Марина мимоволі посміхнулася. Вона глянула на Максима, який теж усміхнувся, читаючи листівку.

— Ну, принаймні хтось точно на твоєму боці, — з усмішкою сказала Марина.

Максим похитав головою, посміхаючись:

— Іра завжди була така… Але цього разу я справді радий, що вона так думає.

Марина відклала листівку та квіти на стіл, глянула на чоловіка та видихнула.

– Дякую, що заступився за нас, Максиме, – тихо сказала вона.

Він обійняв її, ніжно поцілувавши.

— Я завжди буду на твоєму боці, Марино. Я зробив вибір.

КІНЕЦЬ.