За очі її називали стара Карга. В обличчя — Семенівною. Імені її ніхто не знав. Навряд чи хтось хотів із нею спілкуватися.

Вона була мовчазна, людей оминала. Якось у неї сталася сварка з бабою Лідією, головною пліткаркою. Після сварки Лідія зламала ногу.

Почали говорити, що Семенівна чаклує. І незабаром старенька вже тримала в страху всю майже все село.

Сільські хлопчаки ніколи не наважилися б тягати фрукти з її саду. Серед дітей ходили легенди, що в неї все отруєне. І хто з’їсть хоча б шматочок яблука — неодмінно щось погане станеться. Молоді дівчата, дорогою на побачення, нізащо не наважилися б пройти повз її будинок.

Адже Карга могла й начаклувати щось… А раптом ще наречений розлюбить. Молоді мами не проходили з коляскою повз будинок Семенівни, а старенькі ніколи не приходили до неї в гості, щоб посидіти на лавочці.

У цьому селі Семенівна оселилася недавно. Вона переїхала сюди років п’ять тому. І за цей час ніхто з родичів не відвідав стареньку.

Карга жила як відлюдниця. Виходила з-за воріт своєї хати лише один раз на тиждень, у магазин. І поки вона проходила вулицею, жодна жива душа не віталася з нею.

Так і йшла вона, маленька, закутана в темну хустку, скорчена від болю в спині, під осудливими поглядами односельців.
Будинок її стояв на краю села, тож і сусідів у неї не було. З городом межував пустир.

А частину її території замість паркану огороджували зарості терну. Це місце здавалося б зовсім похмурим, якби не квітник біля двору.

Квіти Карга любила. Це була її душа. Які тільки рослини там не росли. Але головними красунями були гортензії. Білі, блакитні, рожеві — клумба була схожа на веселку.

Тож особливо сильним був контраст між квітами та їхньою господинею. Мешканці села посміювалися над пристрастю Семенівни.

Однак навіть підійти, щоб помилуватися, ніхто не наважувався, не кажучи вже про те, щоб зірвати квітку. Але все колись трапляється вперше.

Пустир, який знаходився біля будинку Карги, незважаючи на своє неприємне сусідство, був улюбленим місцем хлопчаків. Тут вони грали у футбол.

Завдяки городу, відстань від двору Семенівни була пристойна, і хлопчаки почувалися в безпеці. Та все ж намагалися сильно не шуміти, а якщо м’яч падав за тернову огорожу, то він там і залишався назавжди.

Але цього дня хлопці зібралися там не для гри. Вирішувалося питання важливе. Для Назара це була справа за справедливість. Назара звинуватили в боягузтві.

Обвинувач Павло Симоненко свідчив, що обвинувачений Назар Соколов не підтримав хлоп’яче товариство і відмовився підкласти кнопку на стілець Олени Михайлівни. Вердикт був простий: «Злякався!». Назар, насупивши брови і стиснувши кулаки, крикнув:

— Неправда!
— А ти доведи, — кричав Павло.

— Зараз я тобі у вухо як дам, будеш знати, — загрозливим тоном сказав Назар.
— Ой, подивіться, хто це, — продовжив Симоненко.

Справа дійшла б до бійки, але тут втрутився один із найавторитетніших хлопчиків сьомого класу Вадим П’ятенко.

— Ну, Назарчику, якщо ти його образиш, ти доведеш нам тільки свою силу, а не хоробрість. Треба зробити щось таке, що тільки смілива людина зробити може.

— І що ж це? —хлопець із серйозною важливістю подивився на Вадима.

— А ти виконаєш? — сміючись одними очима, почав ставити той запитання.

— Виконаю, — голосом, сповненим упевненості, сказав Назар. — Що потрібно?
— А ти сходи до Карги, потрібно поцупити у неї квіточок.

Хлопчача компанія затихла, ніхто не очікував такого повороту. А Вадим, мабуть задоволений своїм жартом, засміявся. Назар стояв мовчки, стискаючи кулаки.

Він зрозумів, що однокласник просто мститься йому за поставлений минулого місяця фінгал під оком. Однак дороги назад у нього не було. Сказав, значить виконуй.

Порадившись, хлопці, на здійснення цього подвигу, дали Назару три дні.Повертаючись додому, Назар зі страхом поглядав на двір Карги.

«Ось він, нещасливий квітник, прямо під вікнами будинку», — думав хлопець. На залитій сонцем галявині біля двору красувалися осінні квіти: айстри і хризантеми. Назар був розгублений, на душі шкребли кішки. Він чудово розумів, що ніхто з хлопчаків не зважився б на такий крок.

На його місці злякався б кожен. «Дехто навіть пройти повз її двір по вулиці боїться. А тут… квіти!», — думав про себе він.

Але Назар був не з тих, хто відступає. Саме через це він не відмовився від свого рішення не ображати слабких і не став співучасником хлоп’ячої витівки з учителькою математики. За що і був прозваний боягузом.

Зараз він вирішив розробити план і зірвати квіти, коли Семенівни не буде вдома. Зазвичай Карга ходила в магазин по вівторках. Однак це було вранці, а йому в цей час потрібно йти до школи. Тоді Назар вирішив захворіти.

Вранці вівторка Назар успішно зімітував температуру, потримавши градусник над гарячим чаєм, і залишився вдома. Йому було соромно, він бачив, що мама розхвилювалася від його вигаданої хвороби. Але інших варіантів потрапити до Карги непоміченим він не бачив.

Однак цього дня на нього чекало розчарування. Він просидів у засідці біля будинку Карги до вечора, але вона так і не вийшла.

Від довгого сидіння на землі все тіло занеміло, від сорому горіли щоки. «І як так можна, — думав Назар, — чатувати біля хати старенької, чекати, поки вона піде, щоб напаскудити». Коли мама повернулася додому, стан Назара їй не сподобався, тож було вирішено залишити його вдома і в середу.

У цей день також нічого нового не сталося. Карга не виходила. Зате після школи до нього навідалися однокласники.

— Ну що? Злякався? Вирішив удома відсидітися? Соромно? — почав допитувати Назара однокласник.

— А в мене ще один день є, не забувай. Тож давайте! Йдіть звідси! — сказав він у відповідь.

Але, незважаючи на таку впевненість, Назар не знав, що йому робити. За час очікування він зрозумів, що не хоче залазити, як злодій.

Навіть якщо Карга вредна стара, так не можна. Залишався тільки один вихід. Тільки один.

Наступного ранку він бадьоро відповів матері, що зовсім здоровий і піде до школи. Однак за сніданком не зміг проковтнути жодного шматочка.

Вийшовши з дому, він швидким кроком попрямував до заповітного квітника. Постоявши хвилину в нерішучості, Назар постукав у ворота.

Бам! Бам! Пролунали удари, зливаючись разом із биттям серця хлопчика в один незрозумілий шум. Тиша. Зібравши останні сили, він знову постукав. Почулися шаркаючі кроки і двері відчинилися.

Карга відчинила двері і здивовано подивилася на відвідувача. Обличчя її було блідим, і видно було, що вона насилу стоїть на ногах.

— Ну? Чого тобі? — запитала Семенівна.
Назар не відразу знайшов, що сказати.

— Я… Може, вам ліки треба? — несподівано вирвалося в нього. Надто вже нещасним був у неї вигляд.

— Потрібні, — Карга подивилася на хлопчика — Та ти звідки взявся? Від школи направили, чи що?
— Та начебто… — зам’явся Назар.

— Ну, тоді… Я тобі зараз список і гроші дам, а ти вже збігай.
— Добре.

Весь день Назар провів, допомагаючи Семенівні. Вона була дуже мовчазна, але злою її назвати язик не повертався.

Будинок її чистий і затишний і мало був схожий на печеру чаклунки. Під ногами Семенівни плутався кіт. А на подвір’ї мешкав собака Тобік.

Старенька рухалася повільно, і видно було, що самопочуття її не дозволяє впоратися зі справами по господарству. Назар запропонував допомогти з поливом клумби. Погодував курей, підмів у дворі.

Семенівна не дякувала непроханому помічникові. Це було не в її характері. Але, коли Назар, закінчивши всі справи, почав збиратися додому. Вона підійшла до клумби і нарізала букет найкрасивіших айстр.

Вона простягнула квіти хлопчикові й сказала:
— Візьми, мамі подаруєш.

Цього дня Назар не пішов із тріумфом демонструвати букет товаришам. Те, що він тоді дізнався і відчув, було набагато важливішим. Він відніс квіти мамі. І все, все їй розповів.

Відтоді Назара часто бачили на подвір’ї в Семенівни. Саме він, єдиний з усього села, дізнався справжнє її ім’я — Валентина Семенівна Вороніна!

КІНЕЦЬ.