— Ой, мамо, ти собі навіть не уявляєш, що в нас сталося! Я досі не можу заспокоїтись після цієї історії. Ти ж знаєш, що ми вже облаштувались у бабусиній хаті, так?

Ну, спадок цей — просто знахідка. Така велика і затишна хата, на свіжому повітрі, з садом. Але чому ти мені раніше про неї нічого не казала? Ти ж знала, що ми роками по орендованих квартирах поневірялися!

— Та то ж сюрприз мав бути, доню, — засміялась мама.

— Ну, треба ж було мене підготувати! Ти навіть не уявляєш, наскільки тут усе старе. Але, знаєш, це додає певної романтики. Дерев’яна хата, побудована ще прадідом. Навіть екологічно, можна сказати! Правда, капітальний ремонт знадобиться, але своє ж, мам! Ти розумієш, яке це відчуття?

— Та розумію, — відповіла мама. — Але ви ж зважали на те, що хата старезна? Там, напевно, все сиплеться?

— Сиплеться не сиплеться, а жити можна. Та й поки не почали, ми й не помічали, що стіни трохи косі… Ну, не про це! Ой, мам, то ти навіть не уявляєш, що тут відбувається! Це ж треба таке — твій рідний брат, дядько Михайло, вирішив нам мститись за те, що бабуся залишила нам хату, а не йому!

— Що, серйозно? — мама засміялася, а в її голосі прозвучала тривога.

— Так! Він нам такі “страшні” підступи робить, що ми вже не знаємо, сміятись чи плакати! Ну, він завжди був такий… Гм, не зовсім розумний, правда? Щось типу того “жартівника” з фільмів, що весь час попадає у власні пастки.

— А що він зробив? — мама навіть трохи збентежилася.

— Уяви собі ситуацію: ми замовили дрова. Ну так, ще хоча б одну вантажівку треба. Скільки грошей вистачить. Бо тут зима серйозна і поки ми газовий котел не встановили, треба було запастися. Ну, все як завжди, зробили замовлення, сусідам привезли, а нам — ніяк. Чекаємо день, другий… Вже й тиждень минув. Дзвоню постачальнику, а вони мені кажуть: “Ну, ви ж сказали, що не треба везти, у вас ремонт і вольєр для собаки робите!”

— Що?! — мама не витримала й вибухнула сміхом.

— Уявляєш? Я просто не могла повірити своїм вухам. Виявляється дядько поїхав до гайового на велосипеді та сказав йому, що це я передала, що дрова нам не потрібні. Мовляв, ми тут весь двір завалили будматеріалами, робимо ремонт та вольєр для собаки!

— Та ну, не може бути! — мама вже почала сміятись так, що ледве могла говорити.

— Ой, мам, уявляєш, який “розумний” вчинок! І не ліньки ж йому було! Я уявляю, як він крутив педалі, пихтів дорогою. Щоб лишень гайовому таку “новину” передати. А той повірив, як на зло.

— Ну, й комедія! — засміялась мама.

— Та це ще не все! — не стримуючи емоцій, продовжую я. — Я йому телефоную, питаю, що за справи, а він мені каже таким серйозним голосом: “Ну, я ж подумав, ти могла б мене попросити. Я ж маю досвід. Я б тобі ті дрова порубав і все було б швидше”. Уявляєш? Він ще й ображається, що я його не попросила порубати ті дрова!

— І ти що відповіла? — мама, здавалося, вже не могла втриматися від сміху.

— А що я могла? Ввічливо сказала “Ні, дякую”. Що в його віці це вже небезпечно, турбуюся за нього. А він: “Ну, я ж ще не старий, можна ж спробувати.” Тут я вже не витримала. Сказала, що дрова ми замовили й без нього розберемося.

— Ну, в тебе там справжнє шоу! — підсумувала мама, ледве стримуючи сміх. — Але ж добре, що тепер у вас все добре?

— Так, нарешті дрова привезли. Гайовий сам перепросив, сказав, що не думав, що Михайло на таке здатний. Головне, чекає, коли я його знову покличу “на допомогу”. Ну, мамо, це просто комедія!

— Ну, що тут скажеш, Михась є Михась, — зітхнула мама. — Сміх та й годі! Ти головне, не звертай на це сильно увагу. Чийсь дурний вибрик – це одне. А от у родинну чвару це перетворювати не годиться. Тим більше ви ж сусіди тепер.

Ось так і живемо. Такий дурний месник і дурна його помста!

Джерело