Мені вже більше 70 років і я надумав розлучитися. Розповім вам свою історію. Можливо, хтось зрозуміє і підтримає, але більшість осудить, я це знаю. І все одно розповім, щоб почути сторонню думку.

Ми з дружиною побралися рано з дуже великого кохання. Нічого свого не було. Батьки у обох по селам, виховують ще молодших за нас дітей.

Ми переїхали у Львів, оселилися у маленькій кімнаті гуртожитку. Я працював на фабриці, Людмила швачкою в цеху. Одне за одним у нас народилися троє дітей, дружина була з ними в декреті кілька років, шила трохи вдома на замовлення.

Почалися важкі роки, мене скоротили з роботи, влаштувався на іншу, але платили дуже мало. Діти підростали, нам дуже не вистачало місця і грошей.

В якийсь момент нам випала нагода купити двокімнатну квартиру, більшу частину грошей на яку ми взяли в борг. Зате переїхали в більш сприятливі умови. Та борги треба було відавати, потреби дітей зростали – вони вже ставали підлітками.

Я крутився, як міг на різних підробітках, але раптово підвело здоров’я – важко фізично працювати я більше не міг. І тут Людмила не витримала, сказала, що їде в Італію на заробітки, її запросила подруга. Я не міг її відмовити – гроші були дуже потрібні.

Обидві бабусі зголосилися приїжджати і допомагати мені з дітьми по можливості. Хоч вони вже не були зовсім маленькі – 16, 15 і 13 років – та клопотів вистачало, особливо з дочками. Та ми всі запевнили нашу маму, що справимося.

І ми справлялися. Люді там теж було не солодко і не легко, але вона жінка дуже вперта і вольова. Вже скоро ми почали отримувати від неї перші гроші. До того ж її сильний командирський характер дозволяв їй контролювати нас усіх і на відстані.

Дзвінки – щодня, це святе. Спочатку я ходив на телеграф, ну а потім з’явилися мобільні телефони і відеозв’язок. Вона їздила додому раз на рік-два, згодом раз на рік стабільно. Привозила дітям одяг, який вони обов’язково мали носити, якісь речі для дому.

Ну і гроші, звісно. Людмила там доглядала літніх італійців, дуже багато років. На зароблені нею гроші ми зробили ремонт в нашій квартирі, купили і облаштували дачу, придбали машину.

Кожному з дітей Людмила купила по квартирі, допомагала з весіллями, машинами, приїздила на народження онуків. Ну а нянчив їх усіх я, допомагав і допомагаю дітям і онукам, як можу, і зараз – бабуся ж далеко була майже весь час.

Але ми щодня отримували від неї вказівки, які у всіх мають бути меблі, штори на вікнах, скатерті на святкових столах, що ми маємо одягати і взувати, яким посудом користуватися – така вже наша Людмила.

Навіть зараз, у свої 70, вона дуже стежить за собою, робить різні процедури тут в Україні дорогі, коли приїжджає – виглядає на 20 років молодшою, це правда.

Ми все чекали, коли вона допрацює до італійської пенсії і повернеться вже назовсім. Я мріяв, як ми будемо жити вже останні роки разом, на дачі, де є навіть басейн. Як будемо бавити онуків і правнуків.

І дружина кілька місяців тому нарешті повернулася. Але на ділі виявилося, що разом ми бути не можемо. Тобто це дуже-дуже важко для нас обох – бути під одним дахом весь час.

Дружина постійно командує, кругом все має бути тільки по її правилам. Їй постійно дзвонять якісь її італійські друзі-чоловіки нашого віку, і мені це дуже неприємно. Я ж давно дорослий і багато розумію. 30 років – це дуже не мало на відстані.

Хоча я завжди чекав її приїздів, у мене нікого не було. Я навчився жити майже ченцем, жив всі ці роки заради дітей і онуків. Про тих чоловіків Людмила каже, що вони їй просто друзі, звикли спілкуватися, переживають за неї. Та мені все рівно від цього не легше.

Я звичайно розумію, що моя дружина 30 років своїми італійськими заробітками нас утримувала. У всіх наших трьох дітей є квартири, машини. Я не працював відтоді, як втратив роботу. Але тепер вона повернулася на зовсім, і моє життя перетворилося на суцільне випробування.

Тому мабуть буду у 70 з гаком розлучатися, переїду на дачу, вона їй все одно не потрібна. Робота на землі і в саду не для Люди – вона сама так сказала.

А я там оселюся. До мене туди будуть онуки і майбутні правнуки приїздити. А Людмилі нехай квартира, я на неї не претендую – вона її, можна сказати, купила.

Бо так далі більше не можу: те не їж, те не пий, спи тільки в спальні, під телевізор на дивані не можна засинати, вдягни піжаму на флісі, коли не холодно, шкарпетки в’язані у +15. Пішли туди, поїхали сюди. І так до безкінечності. А хочеться спокійної комфортної старості.

От тільки за одне хвилююся: як до мого рішення поставляться діти і онуки, і сама дружина? Чи зрозуміють? А ви мене розумієте чи засуджуєте?

Джерело