— Я тобі вже мільйон разів казав, що не люблю сирників на пару! — зробивши кислу обличчя, пробурчав Євген. — Я люблю смажені, як готувала моя мама.

— А я тобі в мільйон перший раз говорю, тобі з твоїми проблемами смажені сирники протипоказані! — роздратовано озвалася Маргарита. — Гаразд, посмажу завтра, якщо так хочеш. Але не скаржся потім.

— От від твоєї матері ніколи такого не почуєш… — трохи згодом ображено засопів Євген. — У кого ти тільки така вродилася? У всіх чоловіків дружини як дружини, а тут …! Інші дружини «тю-тю-тю» біля своїх чоловіків, а ти…

— А навіщо одружився зі мною? – огризнулася Маргарита. — Де твої очі були, коли брав мене?

— Та не розумний був…Хлопчисько… — пробурмотів Євген. — Та ти сама вхопилася за мене! Спробуй не піди під вінець.

— Це я за тебе хапалася?

Євген втягнув голову в плечі, але гроза пройшла повз. Маргарита знову не повернулася до плити.

— Не буду я ці сирники їсти… — забурчав він.

— Та й ходи голодний, — зітхнула Маргарита.

Євген уважно подивився на неї і ніби на щось наважився.

– І піду! – Заявив він, встаючи з-за столу і розпрямляючи плечі. — Піду туди, де мене пригостять такими сирниками, які я люблю!

— Ще не був? – посміхнулася Маргарита. — Ну, спробуй, спробуй…

Нічого на це не відповівши, Євген зібрався і вийшов за двері.

***

У юності мати вселяла Маргариті:

— Не вздумай виходити заміж за розлученого!

– Чому? – дивувалася вона.

— Та бо порівнюватиме тебе зі своїми колишніми і життя зіпсує, — мати невесело посміхнулася. – Повір, знайде з чим порівняти…

Маргарита була видною жінкою. Пам’ятаючи наказ матері, вона тричі відмовила претендентам. Двічі до неї сваталися розлучені та один раз «наполовину одружений».

— Я вже майже розлучений, люба… — зворушливо дивлячись на неї своїми яскраво-блакитними очима, говорив він.

– Вільний! – пирхнула на нього Маргарита.

Зрештою, вона зустріла Євгена. Тонкий і дзвінкий, він був молодший за неї на два роки, її підкорила його хлопчача посмішка і золотисті кучері… А ще в нього практично не було жодних стосунків.

— Хіба що в школі… — сором’язливо посміхався Євген. — Так, цілувався кілька разів…

Позустрічавшись кілька місяців, вони вирішили одружитися. Перші роки шлюбу були майже ідеальними, а згодом пішли проблеми.

Спочатку важко занедужав, а потім тихо пішов із життя їхній шестирічний синочок. Потім Маргарита потрапила під скорочення, а за кілька місяців втратив роботу Євген.

Впоралися. Євгеній добре водив машину і, зрештою, влаштувався возити великовантажні машини на далекі відстані. Пропрацювавши далекобійником десять років, заробивши проблем із здоровʼям сам вирішив піти на «спокійніше» місце — на СТО.

Маргарита, чесно сказати, зітхнула з полегшенням, їй було ніяково, коли чоловік їхав від неї так далеко і надовго. Але невдовзі вона зрозуміла, що проблеми її сімейного життя не закінчилися, а лише почалися.

Що довше вони жили, то частіше Євген порівнював її майже з кожним стовпом. Маргарита намагалася не звертати на це уваги, тим більше, що всі довкола казали, що вона гарна господиня. Те, що чоловік часто затримується на роботі, її теж не дивувало — аврали у Євгена були нерідкі…

***

Як завжди, дружини про все дізнаються останніми, про це Маргарита знала чудово. Проте не в її правилах було сліпо довіряти чуткам. Про те, що чоловік живе подвійним життям, Маргарита почала здогадуватися, коли той почав говорити уві сні:

— Віро, рятуй мене!

Або:

– Галино, подивися на небо!

І вишенька на торті:

— Василина, де мої шкарпетки?

«Добре, що не…», — бурчала Маргарита, вдивляючись у безтурботне обличчя сплячого чоловіка. — «І імена які… Де він тільки їх вишукував?»

Одне з цих імен, Василина, чоловік вигукував уві сні особливо часто. Здогадавшись, що це недарма, Маргарита вирішила простежити за ним.

Для цього їй довелося вдатися до конспірації, вона придбала перуку, балахнистий одяг, щоб приховати фігуру, і сонячні окуляри. Вибравши затишне місце за двома тополями, звідки відкривався гарний огляд, Маргарита почала спостерігати.

У середньому на стеження пішло два тижні, підсумок був невтішним, тепер Маргарита точно знала, що її Євген справді крутить роман із однією своєю постійною клієнткою. Вона на власні очі бачила, як мило вони «цвірінькають» у дворі СТО. А одного разу на її очах Євген і ця Василина сіли в машину клієнтки і зникли у невідомому напрямку.

Трохи опам’ятавшись і впоравшись з невдоволенням і розпачем, Маргарита замислилася над тим, що їй слід робити далі.

Незважаючи ні на що, вона любила Євгена, він був добрим, неконфліктним і не схильним до поганих звичок. Завдяки його поступливості вони добре ладнали і майже ніколи не сварилися.

Найімовірніше, ця жінка просто закружляла йому голову. Тобто його (і, зрозуміло, сім’ю) треба було рятувати, причому негайно.

«Ну я йому дам…» — усміхнулась Маргарита. – “Я йому покажу, як гуляти від дружини”.

***

Як їй треба діяти, Маргарита не знала.

Влаштувати чоловікові сцену із тривалою сваркою? Не варіант, тихий, миролюбний Євген тільки відмовчиться. Потім він під її натиском, природно, розлучиться з цією своєю коханкою, але далеко не факт, що на цьому проблеми закінчаться.

По-перше, після цього він, як і більшість простих скромних роботяг, може завести дружбу із чаркою. А по-друге… Згадавши про те, що чоловік повадився порівнювати її з усіма підряд, Маргарита не могла бути впевнена в тому, що в його житті не з’явиться чергова “Василина”.

Ні, тут треба було діяти інакше… Ось тільки як?

Втім, все скоро стало на свої місця.

Якось увечері Євген знову повернувся з роботи пізніше, ніж звичайно. На вечерю Маргарита подала борщ. На одностайну думку всіх родичів і друзів, ця страва, яку вона готувала за рецептом своєї бабусі, була у неї фірмовою. Євген любив борщ дружини і завжди просив добавки.

Але не цього разу.

Чоловік поглядаючи то на димний, апетитно пахучий густий борщ, то на дружину, Євген на вигляд підніс пару разів до рота ложку, але, зрештою, відсунув тарілку.

– Що таке? — спокійним тоном запитала Маргарита, що сиділа навпроти.

— Та так… — Євген винно глянув на неї. — Їсти щось не хочеться… Мабуть, нездужаю… Запрацювався… Може, пізніше?

Маргарита зрозуміла, що настав момент істини.

— А може, ти просто ситий? — вкрадливо промовила вона. — Просто у Василини борщ смачніший. Правда?

Євген так і підскочив на місці, він в усі очі дивився на дружину і беззвучно, ворушив губами. Та у відповідь дивилася на нього докірливо і трохи глузливо. На її погляд Євген зрозумів, що відмовлятися безглуздо – вона все знає.

— Значить, так, — тоном, що не терпить заперечень, сказала Маргарита. – Зараз ти встаєш, збираєш речі і вирушаєш жити до цієї своєї дами. Я тебе більше бачити не можу і не хочу.

— Але Рито… — закрутився Євген на стільці. — Що ти таке кажеш? Ми з тобою тридцять років живемо у шлюбі, і ніколи я… Ніколи ти… А в нас діти! — раптом вигукнув він.

— Діти, дякувати Богові, вже виросли, — Маргарита грізно нависла над чоловіком, і той за звичкою втягнув голову в плечі. — І вони неодмінно і зараз же дізнаються про твої пригоди, якщо ти через півгодини не підеш звідси.

Перевівши дихання, вона холодно додала:

— Півгодини в тебе, Євгене! Час пішов!

За тоном та виразом обличчя дружини Євген зрозумів, що жартувати та не має наміру.

***

Спустившись у двір із великою сумкою в руці, Євген пересмикнув плечима. Стояв вогкий листопадовий вечір, почав накрапувати дощ.

Він у нерішучості зупинився біля своєї машини.

Що робити? Куди ж іти? Може, правда до неї?»

Чесно сказати, Євген любив дружину і вона його повністю влаштовувала. Він і наліво-то сходив за всі тридцять років шлюбу тільки рази три… І то тільки тому, що колеги дістали його безглуздими вигадками про те, що типу «чоловік за природою полігамний» і таке інше…

Ще, звичайно, була Василина, яка нещодавно з’явилася в його житті.

З нею взагалі все якось дивно вийшло. Раз заїхала до нього на СТО, другий, третій … Потім вона почала заїжджати просто так, і він не помітив, як виявився обплутаний шовковою, але досить міцною павутиною її чар.

Між іншим, у них ще нічого не було, у цьому він готовий був присягнути. До цього, звичайно, все йшло, і Василина була дуже наполеглива, особливо сьогодні після кафе, але Євген ніяк не міг наважитися на «повноцінну» зраду дружині. Може, варто повернутись і сказати про це Маргариті?

Тужливо подивившись на їх з Маргаритою вікна квартири, Євген понуро опустив плечі. Не повірить…

Тяжко зітхнувши, Євген акуратно поставив сумку з речами на заднє сидіння. Сівши на крісло водія, він нерішуче набрав номер Василини.

— Слухаю… — пробурмотів у слухавці мелодійний голос.

— Василисно, привіт.

— Доброго вечора, Євгене! Дуже приємно, що ви вирішили подзвонити мені одразу ж після нашої з вами такої славної зустрічі… — промуркотіла Василина. – Як ваші справи?

— Якщо чесно, не має значення…

І як на духу Євген розповів їй все, що тільки-но сталося.

— Мені нема куди йти, — признався він їй. — У нас два сини, але один із них ще вчиться і живе в гуртожитку в іншому місті, а другий із дружиною та однорічною дитиною тулиться в маленькій квартирці… Може, виручите? Я навіть у вашому гаражі можу…

— Ну, навіщо ж у гаражі? — заспівала Василина. — Я живу у трикімнатній квартирі з двома британцями…

– З ким? — здивовано перепитав Євген.

— Із двома британськими котами! — розсміялася Василина. — А ви що подумали?

Євген щось зніяковіло пробурмотів.

— Одним словом, я із задоволенням виручу вас, — сказала вона. – Коли ви приїдете?

— Хвилин за тридцять.

— Просто чудово, вас чекатиму з нетерпінням! — багатозначно промовила Василина. – Записуйте адресу.

Полегшено видихнувши, Євген витер піт з чола і завів машину. За півгодини він припаркувався біля будинку Василини.

***

— Здрастуйте, любий Євгене! — пробурмотіла Василина, коли він з’явився на порозі її квартири. — Нарешті ми можемо віддатися почуттям, що нас поглинули! Проходьте!

Євген, нерішуче потоптавшись, увійшов. Квартира у Василини була не просто велика, а величезна. У кожній кімнаті все було скрупульозно оздоблено, відтюнінговано, відманікюрено, євро-переєвро… Красиво, так. Але якось незатишно, чи що.

«Не те що вдома…», — промайнуло в його голові. Впіймавши себе на тому, що він, незважаючи ні на що, продовжує називати їх з Маргаритою скромну двокімнатну квартиру домом, Євген опустив голову. Якось не розумно все вийшло …

На плече йому лягла м’яка рука, і він мимоволі здригнувся.

— Я вас загубила, Євгене… — прошепотів йому на вухо млосний голос, і його шкіра раптом покрилася мурашками. — Ходімо ж до столу!

Євген покірно пішов за Василиною. Вона не йшла, а пливла, злегка похитуючи стегнами, а він, дивлячись їй трохи нижче спини, милувався брюками, що добре сиділи на ній, і все гадав, з якого матеріалу вони зроблені, що це за фірма.

“Треба б Риті купити такі ж”, – знову промайнуло в нього в голові.

На столі стояли дві пляшки ігристого, а на тарілках були апетитно розкладені шматочки курочки, що приємно пахли.

— Курча парміджана — промуркотіла Василина. — Приготовлена за старовинним італійським рецептом.

— Ви так швидко її приготували… — захопився Євген, подумавши мимохідь, що непогано було взяти для Рити рецепт.

Василина бархатисто засміялася:

— Ну, що ви! Це з ресторану доставили! Я тільки розігріла.

Спостерігаючи за Євгеном, який уплітав курочку, вона зворушливо посміхнулася і повторно наповнила його келих.

Правду кажучи, Євген не наївся. Зрозумівши, що нічим більше Василина його не почастує, він з тугою згадав про ситний борщ Маргарити.

«Ех…» — сумно подумав він.

Василина тим часом присунулася до нього і зараз перебувала в неймовірній близькості від нього. Раптом за дверима почувся якийсь дивний шурхіт.

Він напружився та прислухався. Було схоже на…

Здивована Василина дивилася на нього широко розплющеними очима. Ледве чутно вона пролепетала:

– Чоловік!

Євгеній остовпів. Він і не думав, що Василина заміжня.

Ключ стирчав у замковій свердловині зсередини, не зумівши відчинити двері, чоловік Василини почав дзвонити, потім стукати. А вона, бідолашна, металася по квартирі і не знала, за що хапатися.

— Як же так… Він же мав наступного тижня тільки…

Глянувши на Євгена, вона запитала, звертаючись до самої себе:

— То куди? У ванну кімнату? До дитячої?

— У вікно, — посміхнувся Євген. — У всіх поганих анекдотах коханець вискакує у вікно. Ну чи в шафу лізе. Але я туди, не поміщусь…

Оцінивши гідно його спокій, Василина раптом заспокоїлася сама.

— Я скажу, що ви майстре, — сказала вона.

Знизавши плечима, він сходив за своєю сумкою, і поки Василина відчиняла чоловікові двері, заходився одягатися.

Подальші події справді були схожі на сцени, описані у численних анекдотах.

— Майстер до тебе з валізою приходив?! — вигукував чоловік. — Так, звичайно, так я тобі й повірив!

Що там було далі, Євген не знав — заскочивши до ліфта, він уже їхав униз.

Що робити далі, Євген не уявляв. Ігристе все ще шуміло у нього в голові, і сідати за кермо він не ризикнув. Він викликав таксі і, сідаючи на пасажирське сидіння, назвав свою адресу.

— Тю… Наш татко повернувся! – зустріла його Маргарита.

— Рито, пробач мені, не розумному. Я більше так не буду, їй-богу… — ніби дитина, що провинилася, він простягнув до неї руки. — Не знаю, що найшло! Ну, повір же, правда не буду! – повинився він.

— Я подумаю, — холодно сказала Маргарита.

Як думаєте, чи візьме вона назад нашого героя?

КІНЕЦЬ.