— Михайло, сину, я тут подумала… У гості до вас хочу приїхати у Київ! Я ж онука ще жодного разу не бачила. А в мене відпустка, гроші на квитки є, от і приїду до вас. І з Мар’яною ближче познайомлюсь, бо один раз і бачила її.

— Мамо, та не варто приїжджати. Гроші витрачати. Я, може, сам якось приїду до тебе. Правда, ні до чого це, дорога довга, в поїзді трястися навіщо?

– Ну як навіщо, синку? Побачити вас хочу. Сумую. Продиктуй адресу. І не хвилюйся, я добре дорогу переношу.

Михайло знехотя продиктував адресу.

— Може, мамо не варто? Ну, серйозно…

— Синку, я приїду. Маю право, зрештою. Ти мій єдиний син. І онука хочу побачити. Я тебе пізно народила, несподівано, довго не виходило. А тут раз і вагітна. Чудо, не інакше.

Жаль, що батька ти не знав, покинув нас, коли ти був маленький. Але це нічого. Виростила, он важливою людиною став тепер, аж у Києві живеш…

— Мені батько Мар’яни допоміг, я ж казав. Він великий начальник тут.

— Гарна людина, мабуть. Я рада за тебе, синку…

Ніна зібрала сумку. Ночнушка, одяг, баночку малинового варення, часнику домашнього свіжого взяла. Чим багаті, як кажуть. Внуку купила іграшку — пластмасову вантажівку, Михайло любив гратися такими в дитинстві.

Невістці тільки немає подарунка. Вона виросла в багатій родині, що їй подаруєш…

Ніна дуже любила сина та пишалася ним. Всю душу вклала. Працювала, не покладаючи рук, щоб у Михайлика все було. Після школи поїхав у Київ, вступив на бюджету.

Почав зустрічатися з Мар’яною і незабаром сказав, що вони одружуються. І навіть приїхав із нею до матері. Тільки зупинились у готелі дорогою, у місті, а до Ніни до села приїхали на таксі, на кілька годин.

Мар’яна виявилася високою, красивою, довге густе волосся, тонка талія. Доглянута дуже. І одягнена з голочки. Михайло сильно змінився, розмовляє інакше навіть.

Ніна бачила, що він трохи соромиться матері, її натруджених рук, сивого волосся, скромного одягу. Мар’яна поводилася холодно і гордо. А Ніна й не ображалася. Ну що робити, якщо вона проста жінка, не їхній рівень…

І будиночок у неї невеликий, але чистий і доглянутий двір, меблі хоч і старі, але добротні. Просте все.

Михайло дзвонив по телефону раз на тиждень. Від нього дізналася, що весілля не буде, просто розпишуться і все. Навіть трохи засмутилася, так хотілося побувати на весіллі єдиного сина. Вона приготувала подарунок пʼятдесят тисяч гривень. Назбирала. Брала підробіток, готова була у дві зміни працювати.

Потім народився син у них. Саймон назвали. Навіщо таке дивне ім’я, іноземне. Ніна одразу прозвала його Семен, так зрозуміліше. Михайло ображався, поправляв її. Та й нехай.

І ось скоро вона побачить онука. Михайло надсилав фотографії по інтернету, Ніна навчилася користуватися старим комп’ютером Михайла. Семен був копією Михайла, такі ж очі, вуха. Гарний.

Ніна попередила сина, що завтра виїжджає, щоби не було сюрпризу. Їй здалося, що Михайло не дуже — то радий був. Але хіба таке може бути, що не радий рідній матері?

У поїзді Ніна показувала сусідам по купе фото сина та онука, які вона роздрукувала, радіючи швидкій зустрічі.

Михайло зустріти не зміг, сказав, важлива нарада, порадив узяти таксі. Ніна й взяла. Тільки не думала вона, що це так дорого.

Вдома була Мар’яна з дитиною. Вона сухо привіталася зі свекрухою, спитала, як доїхала.

— Дякую, Мар’янко, добре доїхала, таксі тільки дуже дороге задоволення… Ну дай мені Семена на руки… Онучку, я твоя бабуся, йди до мене.

— Ніно Михайлівно! У мене велике прохання не називати мене Мар’янкою, а Саймона Семеном! Це зовсім різні імена, невже незрозуміло?

— Мені так зрозуміліше просто. Але, добре, постараюся.

Саймон не йшов до Ніни. Прилип до ноги матері.

— Не хоче він до вас, це й зрозуміло, вперше бачить. Дивіться, ми маємо свої правила. Вранці прохання не шуміти і не будити, ми спимо із сином до дев’ятої години. Михайло сам встає, снідає і їде на роботу.

Їжу я не готую, замовляємо, привозять готове на весь день. Я не виношу запаху їжі на кухні, і готувати не люблю. Прибирання я теж сама не роблю. Викликаю клінінг.

Ось ваша кімната, речі у шафу покласти можете. А де ваша валіза? Тільки із сумкою приїхали?

— Ой, та багато мені треба, чи що… До речі, я варення привезла смачне, часник домашній, з городу. Вітаміни.

— Ми не їмо солодкого. Тож можете забрати назад. Часник я взагалі не витримую. Але, дякую, звичайно.

– А ось ще машинка Семену … Ой, Саймону!

Ніна простягла машину внуку, той радісно простягнув руки.

— Ну куди ви даєте, її треба добре помити. Невідомо, хто її чіпав у магазині… Я звикла обробляти все.

Мар’яна схопила іграшку і пішла у ванну кімнату. Саймон залишився з бабусею. Ніна взяла його на руки і почала цілувати у пухкі щічки. Той усміхався.

— Ніно Михайлівно! Ви щл це робите? Тільки цього не вистачало йому! Адже у вас можуть бути приховані недуги, небезпечні для дитини! І взагалі, цілувати його тільки ми з Михайлом можемо, вибачте. Це негігієнічно для дитини.

Ніна розгубилася.

— Та якось завжди цілували раніше дітей та онуків… Ну, гаразд, не можна, так не можна… На руках хоч потримала.

– Ви голодні? У мене є відварене броколі та тушкований топінамбур. Саймона я годую дитячим харчуванням із баночок.

— Та мені бутерброда вистачило б. Не хочу я брокколі цю, бур’ян якийсь…

— Але дуже корисно. Хліба у нас немає, хлібці ось є з висівками, і трохи сиру.

Ніна перекусила хлібцями. Ось це вони живуть тут… Дивно так, по-дивному.

Увечері прийшов Михайло. Ніна кинулася до нього з обіймами, але він стримано обійняв її і почав розповідати, як минув день, де він був, з ким зустрічався. Нині стало прикро. Отак зустрів, синку… Ніякої уваги.

Наступного дня Ніна за звичкою прокинулася рано, о шостій годині. Довелося лежати до восьми. Потім не витримала, пішла тихенько в туалет, потім на кухню випити каву. Але не знайшла її. Заварила якийсь чай. Намагалася робити все тихо, не шуміти, зачинила двері на кухню.

Але тут увірвалася Мар’яна.

— Ну, я ж просила! Ми ще цілу годину спати могли, а ви нас розбудили. Дякую, що тут скажеш…

— Та я начебто тихо… Вибач Мар’яночко… Я й так довго не вставала…

— Ну у нас тут свої правила, і ви повинні їх дотримуватися, якщо вже приїхали…

Ніна в засмучених почуттях вирішила піти на вулицю, прогулятися. Вона побоювалася сувору невістку. Сварить її як школярку. Зазвичай навпаки, свекруха всім незадоволена, а тут невістка.

Ніна гуляла майже до вечора. Сходила в центр, гуляла парком. Зайшла в кафе і з великим апетитом з’їла борщ та запечене м’ясо. Дорого, звісно, ​​але що робити. Їсти — хочеться…

Прийшовши до квартири, пограла трохи з онуком. Він мав багато гарних іграшок, роботів, кубиків. Він із задоволенням грав із бабусею. Мар’яна дивилася в телефоні якийсь навчальний урок із жіночої енергетики, і просила не шуміти, грати тихо.

Пролунав дзвінок у двері. Мар’яна пішла відчиняти. У кімнату зайшов чоловік, за п’ятдесят, солідний.

— Здрастуйте, я Андрій Ігорович, тато Мар’яни. Діти не казали, що ви приїдете. Як доїхали?

— Здрастуйте. Я Ніна Михайлівна, можна просто Ніна. Ми ж свати. Доїхала добре, дякую.

— До речі, дивіться, який я портрет привіз! За весільною фотографією намалювали! Краса ж?

Він заніс величезний портрет. Михайло і Мар’яна у весільному вбранні.

— Як цікаво… Весілля не було, а фотографії є, — дивувалася Ніна.

— Як же не було, шановна Ніно? Дуже розкішне весілля було, на двісті чоловік! Жаль, що ви занедужали тоді і не змогли приїхати. Михайло сказав, що термінова процедура була…

Ніна розгубилася. Виходить, син обманув, щоб вона не приїжджала.

— Так… Так і було… Я просто не бачила фото ще…

Незручно як вийшло… Не захотіла сина негідником виставляти. Хоча вчинок дуже образливий і негарний… Рідну матір не запросив…

Сват виявився приємною людиною, з почуттям гумору. Він чемно спілкувався з Ніною, не зачіпав її почуттів. Вона ж проста жінка, а він великий начальник, заможний.

Коли Михайло прийшов із роботи, Ніна нічого йому не сказала про весілля. Не хотіла заводити розмову при його дружині. Ні до чого це.

Наступного дня Ніна вийшла на кухню о дев’ятій годині. Нікого не було. Вона вирішила зварити борщ, знайшовши у холодильнику свіжу капусту, моркву, картоплю. У морозилці лежав невеликий шматочок м’яса. Син поїсть хоч нормальної їжі, та й Ніна також. А може й невістка захоче спробувати.

Коли Мар’яна зайшла на кухню, борщ вже був готовий.

— Чим це так чути? Ви, що, готували?

– Я борщ зварила. Овочі знайшла у холодильнику. Трохи погосподарювала, вибач…

– Ми не їмо борщі! І взагалі, я говорила, що не готую вдома! Тепер цей запах пів дня вивітрювати треба … Можете вилити його сміливо! Ніхто навіть не торкнеться! Ми ж не в селі живемо…

Ніна засмутилася. Старалася, готувала. І сама не їсть, і чоловікові із сином не дає. Годує їх незрозуміло чим…

Поки Мар’яна була у ванній, Ніна вирішила дати скуштувати онуку малинового варення, яке вона привезла. Запропонувала небагато, тому сподобалося, дала ще ложечку. І чаєм запиває. Задоволений…

— Ніно Михайлівно! Що це таке? Саймону не можна варення, ви що робите? Там же цукор!

– І що? Все життя діти їли варення, і нічого, живі здорові! Ти надто вже суворо поводишся, те не можна, те не їмо. Адже тут все натуральне!

— Ви мене ще вчитимете?! Я взагалі закінчила курси, і знаю, що корисно, а що ні! А ви в селі своєму їсте там все поспіль, як… Гаразд. Промовчу. Будь ласка, не давайте Саймону нічого без мене. Це наказ!

Ох, нічого собі, невістка накази роздає вже… Оце потрапила під роздачу… Ніна почала сторонитися невістку. І син під її дудку танцює. Це зрозуміло. Любить, мабуть. Та й почуття обов’язку перед її батьком.

Мар’яна вийшла з кімнати, і Ніна почула, як та розмовляє телефоном з Михайлом про неї.

— Михайле, це неймовірно! Твоя мама зварила борщ… Уявляєш, борщ! А ще вона нагодувала сина варенням! Вона лізе, куди її не просять. Попроси її поїхати. Таким у нас не місце! Одна шкода від неї, справді!

Ніна не чула, що відповів син. Вона пішла до кімнати і швидко зібрала сумку. На столик вона поклала конверт із грошима, весільний подарунок. Потім передумала та забрала. Не заслужили.

Вона вийшла із квартири, не попрощавшись. Їй не було про що говорити з невісткою. Та й із сином теж. Він став зовсім чужим. Соромиться матері. Ну, що ж, вона більше не лізтиме до них, хай живуть спокійно.

Доїхала таксі до вокзалу. На щастя, були квитки. Всю дорогу вона їхала мовчки. Було прикро, що так вийшло.

Але життя триває. І якщо синові подобається така поведінка дружини, то це його вибір. А їй немає місця в їхньому ситому, правильному житті. Доведеться змиритися. Таке життя…

КІНЕЦЬ.