Думаю, що скоро стану однією з розлучних, яка роститиме дитину одна. Немає більше ніяких сил терпіти та виправдовувати вічні нападки чоловіка та свекрухи, бо догодити їм неможливо.

Сиджу вдома, займаюся сім’єю – домашня квочка, якій начхати, що чоловік один тягне весь бюджет. Іду на роботу – зозуля, яка запустила сім’ю і начхати їй на все, яка ж я після цього мати та дружина.

Рано я одружилася, ой рано. Мені хоч тоді й було вже двадцять чотири роки, але з голови ще не вивітрилася романтична дурня.

Тому свій шлюб я всіма силами намагалася зробити ідеальним, таким самим, як колись був у моїх батьків, яких я втратила в підлітковому віці.

Мене взяла на виховання бабуся, яка докладала всіх сил, щоб мені було максимально комфортно. Вона завжди мене шкодувала, намагалася догодити та жодного разу не підвищувала на мене голосу.

Я їй вдячна за це, але іноді думаю, що саме через це мені не вдалося вчасно подорослішати. Бабусю я, звичайно, ні в чому не звинувачую, вона хотіла як краще, просто її старання наклалися на мій надто м’який характер.

Заміж я виходила вже сиротою. Бабусі не стало через рік після закінчення університету. Напевно, це послужило ще одним поштовхом, який змусив мене вийти заміж так рано – хотілося повернути відчуття тепла, турботи та захисту, яке має бути в сім’ї.

А тут ще й така можливість підвернулась.
У чоловіка теж була квартира, тому було вирішено, що жити ми будемо там, а мою здаватимемо. З радістю погодилася на такий розклад. Мені здавалося, що це правильно.

Через пів року після весілля я дізналася, що чекаю дитину. Ми хотіли дітей, тому новину сприйняли радісно. Тільки свекруха підібгала губи та пробурчала, що рано ми вирішили дітей заводити.

– Не нажили ще нічого, а вже дитину зробили. Ні ремонту, ні машини, ні якогось міцного тилу нічого у вас ще немає.

Я була з нею не згодна. У мене було, звідки йти у декрет, жили ми у своїй квартирі, чоловік працював, до того ж здавалася моя квартира.

Умови цілком сприятливі. Як мені здавалося. Але з’ясувалося, що як мінімум із квартирою я промахнулася – гроші з її здачі будуть йти мамі чоловіка.

– Вона у мене на пенсії з інвалідності. Раніше я їй допомагав, а тепер маю нові турботи, але маму кидати не можна. Тож гроші зі здачі квартири йтимуть їй, компенсуючи мою допомогу.

Ну хай так. Все одно чоловік працює, декретні якісь будуть, за житло платити дикі суми не потрібно. Багато хто планує дітей і за менш сприятливих умов.

Поки я була в декреті, стосунки з чоловіком ставали все більш натягнутими. Він приходив з роботи роздратованим, йому завжди щось не подобалося, зривався на мені, майже не займався дитиною.

– А сама подумати не можеш, з чого він такий? Ти сама нічого не накопичила під декрет, а ціни зростають. Син у мене один борсається, намагається вас забезпечувати, а нерви не нескінчені, от і нервує, – говорила мені свекруха.

Я почувала себе нахлібницею, яка тягне чоловіка на дно. Пізніше додалися і претензії, що зі мною нема про що поговорити, окрім дитини.

– Я з тобою збожеволію! Тільки й розмов, що про прикорм, підгузки та інші дитячі справи. Мені це вже поперек горла! Ходиш по хаті бозна-як, дивитися вже неможливо! – Все частіше я чула від чоловіка.

Коли цілий день проводиш з дитиною, паралельно займаючись приготуванням, прибиранням, пранням і прасуванням, на себе часу не залишається. Навіть просто полежати у ванній, зробити маску, упорядкувати нігті вже неможливо.

Чоловіка просити зайнятися дитиною, поки я ввечері це роблю, не виходить. Відразу ж крик, що він взагалі з роботи, на якій оре заради сім’ї.

Свекруха приходила рідко, і сидіти з онуком відмовлялася, бо вже не те здоров’я. А більше мені брати допомогу було ніде.

Я думала, що це просто труднощі декрету. Ось віддам сина в садок, вийду на роботу, зможу і заробляти, і на себе час знаходити, і легше чоловікові стане. Тоді в нас все налагодиться.

Три роки я жила цією мрією, але дарма. Вихід на роботу полегшення не приніс, принаймні я його не відчула.

Чоловік почав обурюватися, що кинута ввечері у прання сорочка на ранок все ще лежить у пранні, а їсти три дні поспіль тушковану картоплю він не хоче, бо “не тварина”. Свекруха додавала, що на роботу я прям розмальовуватись стала.

– Правильно! Дитину сплавила у садок, на домашні турботи рукою махнула, зате ходить на роботу хвостом крутити! – їдко помічала вона.

І знову я розривалася між домашніми обов’язками, які чоловік не збирався зі мною розділяти, та роботою.

– А з чого це я мушу посуд мити чи вечерю готувати? Ти дружина, ти берегиня вогнища, ось і давай, займайся! – нервував чоловік при кожному моєму проханні.

– Якось інші жінки справляються і вдома, і на роботі, одна ти у нас особлива. У мене чоловіку, царство йому небесне, ніколи самому не доводилося клопотатися по дому. Тому що про сім’ю думала не те, що ти!

Сину п’ятий рік, а я так втомилася. Усі мої ілюзії розбиті та розсипані. Не стане інакше, не стану я гарною, щоб не трапилося.

Є два варіанти – або змиритися, або розлучитися. Я схиляюся до другого варіанта. Навряд чи самій мені буде складніше, ніж зараз.

Залишилося тільки зважитись на цей крок.

КІНЕЦЬ.