– Як витратили всі заощадження на поїзду в Єгипет? А Златку за що ми водитимемо на танці і додаткову англійську? Я також планувала придбати і собі і дочці абонемент в басейн. Всі мої подруги своїх дітей водять, бо це корисно. То виходить все, увірвалося нам?, – сказала дочка, коли я відмовила їм у щомісячній допомозі з грошима.

Мій чоловік ніколи не поділяв моєї думки, що я завжди, на перший поклик бігла до дочки.

– Де мій телефон, Степане? Там може Світланка дзвонила. Може їй щось від мене потрібно, а я слухавку не беру!

– Та заспокійся ти зі Світланою. В неї чоловік, будинок, дитина. Нехай нарешті заживе своїм життям, без твоєї підтримки, – сказав гучним тоном мені чоловік.

Я ніби й сама це розумію, але вдіяти нічого не можу. Вони молоді, їм більше треба, – заспокоювала я себе.

Наша зі Степаном дочка Світлана живе дуже гарно. В них з чоловіком двоповерховий будинок, у кожного своя автівка. Але все життя вони живуть в кредитах.

Так якось було. Спершу жили на орендованій. Я з онучкою сиділа, лиш би діти не відривались від роботи і швидше наскладали на свою.

Я і зарплату свою їм віддавала. Ми жили з чоловіком на його. Степан обурювався, але нічого не міг зробити з моєю добротою.

Якось вони назбирали. Переїхали. Але це не те, що вони хотіли. Задумали, що хочуть будинок. Знову я лечу на перший поклик, чи то онучку няньчити, чи то їсти зварити чи прибрати. Діти ж збирають на будівництво.

Все життя вони на щось збирають, а я не мала права навіть в перукарню зайти.

Всі свої гроші в їх сім’ю вкладала, бо ж Світланка наша єдина дитина. Ну кому буду допомагати?

Якось Степан мій прийшов від них злий.

– Валентино, то ми їмо пісну зупку, бо в нас грошей на нормальні харчі немає. Ми ж все Світланці віддаємо. В вони снідають кавою і канапками з червоною рибою і авокадо. Та я на таку рибу в магазині і не дивлюся. Може хватить, на перший поклик до дітей бігти?

Я це і сама розуміла, але і не допомагати не могла.

Я ж за онучку хвилювалася, щоб розвивалася, щоб на ту англійську ходила і ще на різні гуртки.

Діти ж як тільки з кредитів вилізуть в інші залізуть. То зятю вже автівка не підходить, то їм стіл у вітальню дубовий треба, то штори дизайнерські, а все це гроші.

Я поки працювала, то все було ніби й добре, а як вийшла на пенсію, то зрозуміла, що все, треба з тою допомогою втихомирюватися.

В Степана були певні накопичення, ось він і без мого відома купив для нас путівку на відпочинок в Єгипет.

Але дочці це не сподобалося, бо вона розраховувала, що я оплачу їй басейн, танці Златі і якщо залишиться, то і продукти до вечері за свої гроші.

Тут вже втрутився чоловік.

– Вам не соромно? Ви живете, як куркулі, і одягаєтесь в бренди і їсте не оселедець. У вас двоповерхова хата наповнена дорогими прибамбасами. Так, у вас кредити, але пора думати своєю головою. На маму більше не розраховуйте. Що ви хочете від звичайнісіньких пенсіонерів?

Дочка явно не очікувала це почути. Не знаю, як тепер буде, і як вони будуть давати собі раду.

Але я сама дійшла до висновку, що я здаюся…

А ви допомагаєте дітям? Як не почуватись винною перед ними за цей Єгипет?

Джерело