Усе, все пропало! Катерина Федорівна з тугою дивилася на те, як результати її багатоденної праці знищила безжальна стихія. Полікарбонат з теплиці розтріпало так, що листи валяються по всьому городу. Один лист і зовсім до сусідів здуло, добре хоч приземлився вдало, між сараєм і душем літнім.

Вода, прокладаючи собі шлях бурхливим потоком мчала в бік ухилу, забираючи з собою розсаду, любовно посаджену в землю.

Не буде цього року першого раннього огірочка, з любов’ю вирощеного в теплиці. Катерина Федорівна спеціально берегла цей маленький огірочок для онука Антона, щодня поливала грядку і раділа, ось мовляв, рости, рости гарненько, на вихідних Антошка приїде, отож бо радості буде у дитини.

Не буде і скоростиглих помідорів, які так подобаються і доньці Аллочці, і зятю Юрі. Антошка, щоправда, до помідорів байдужий, але ось із цукром та сметанкою поїсти разок за радість.

Зелень може і виросте, кріп там, та петрушка з базиліком, редиска встигне вирости, а ось цибулі не буде. Але ж вона, Катерина Федорівна, велика майстриня з вирощування цибулі. Скільки себе пам’ятала – всього один раз і купувала вона цибулю на зиму, коли цибулева муха напала, та знищила майбутній урожай. А так завжди своєї вистачало, ще й залишалася.

Моркви з буряком теж не буде, грядки розмило, зрівняли, навіть доріжок між ними немає, все під одне стоїть, кругом вода.

Ні кавунів, ні динь не виросте на цій прибитій дощем землі. Які вже тут культури, коли в городі не земля – асфальт. Сапка відскакувала з дзвоном, коли вчора хотіла Катя по рядках пройти, хоч заново трактор наймай, та орати землю.

Одна надія, що хоч картопля вродить, та й тут бабка надвоє сказала. Для жаб тільки роздолля, того й дивися, заквакають на різні голоси. На картопляному полі води по коліно, пішла вона, Катерина Федорівна, в город, перевірити, може, вціліло щось із майбутнього врожаю, чоботи гумові взула, та й вони не врятували, через край начерпала води.

Що коїться з погодою? Так… Розійшлася стихія. Мабуть, прогнівалася небесна канцелярія так, що навіть їм, небесним жителям, несила вже дивитися на земні безлади.

Згадала Катя, як ще бабуся в дитинстві, піднявши голову до неба, просила Бога послати дощик у разі посухи або, навпаки, тепла, щоб погріло яскраве сонечко землю, щоб людям бути з урожаєм.

— Напевно, чи просимо погано нині, чи слухати нас уже не хочуть там, на небі. По телевізору кажуть, що на Півдні та Сході посуха, а в нас он що коїться, жодного дня спеки ще не було, от літо так літо! Літо на носі, а надворі тільки дощі та холод і бачили.

А того року навпаки було, їхніх, південних жителів дощі заливали, а ми тут смажилися, немов на пательні розпеченій.

Зі сльозами на очах дивилася Катерина Федорівна на те, як вітер тріпає покривний матеріал, кинувши його на огорожу. І на землі, у відкритому ґрунті не видно нині огірочків, усе прибило, усе вимило.

Вона, Катерина, завжди садила огірки з різницею в кілька тижнів. І бабця її так робила, і мати, і сама Катерина пристосувалася. Щоправда раніше в грядку саджали, або ж старими відрами накривали, не було теплиць. Теж танці з бубнами були. Грядку зроби, прогрій як слід, придумай, чим укрити, та бігай туди-сюди, на ніч закутай гряду, а вранці відкрити не забудь, не те згорить усе. Зараз мила справа, висадив перші огірки в теплицю, а трохи згодом інші в земельку.

А що, зручно. Перші огірочки для себе, на їжу, а те, що на землі, так то вже на засолювання. Після зими ох як хочеться огірочок свіжий! Це зараз у магазині всього повно, а раніше не купити їх було, овочі ті.

Молоденька яблунька, вигинаючи свої тонкі гілки, слухняно танцювала, підкоряючись поривам вітру, безсило кидала на землю ледь зав’язані яблучка, а він, вітер, немов глузуючи, дув сильніше й сильніше, мовляв, знай, хто хазяїн!

І слива, втомившись боротися, не в силах утримати молоду зав’язь, здалася, всипавши все навколо зеленими плодами…

Та це ж не вітер, а цілий вітрище, як у тій казці, що вона, бабуся Катерина, маленькому Антону розповідала. Пам’ятається, вони з ним цілу виставу влаштовували, і весело їм було, і смішно. Тільки то казка, а це життя, і чомусь хочеться плакати, дивлячись на роботу цього вітряка.

— Давно це було, Антошко! Так давно, що ніхто з тих, хто живе на землі, точну дату сказати не може. Жили в той час на землі три брати: старший Вітрище, середній Вітер, та молодшенький – Вітерець.

— Зовсім-зовсім ніхто сказати не може, бабусю? Навіть ти?

— Навіть я, Антоне. Навіть баба Віра.

Антошка слухав бабу Катю, розкривши рота.

Брати ці, Антошко, до того характерні були, до того безглузді та шкідливі, що постійно сперечалися між собою, хто з них сильніший, та головніший.

Вітер, струснувши своєю головою, завжди говорив, мовляв, я сильний, сміливий, різкий і холодний. Я найголовніший!

І Антон, немов вторячи бабусі, тряс головою, махав руками і завивав, показуючи різкий і холодний вітер.

Вітрище, дивлячись на середнього брата, сміявся і, ледь махнувши головою, здував брата, мовляв, це я найголовніший, могутніший, суворий, рвучкий і крижаний, мене й кличуть – Вітрище!

Антон показував Вітрище, а бабуся, усміхаючись, продовжувала.

Маленький Вітерець слухав своїх братів і думав: «А який же я?» Тихий, ніжний і легкий. Ні, не бути мені головним! Куди вже мені мірятися силою з моїми братами?

Легкий вітерець вдавався Антонові найкраще. Він, нахилившись до бабусі, тихенько дув їй на волосся, щоки, а потім вони весело сміялися, і баба Катя, обійнявши Антошку, продовжувала розповідь.

— Довго сперечалися брати, але ніяк не могли вирішити, хто з них головніший. Так нічого й не з’ясувавши, придумали вони силою мірятися.

Першим подув вітер. Захиталися дерева, білизна у господинь на мотузках почала колихатися, і травичка притулилася, пригнулася до землі.

Вітрище, дивлячись на зусилля брата, лише посміхнувся, і дмухнув. Затріщали, зламалися гілки на деревах, полетіла білизна з мотузок, трава зовсім лягла на землю, і все живе – люди, птахи, звірі, всі поховалися.

І поки два брати знову сперечалися, маленький скромний вітерець подув ніжно й ласкаво. Зашелестіли листочки на деревах, випросталися гілочки, піднялася трава з землі, птахи заспівали, і стало всім добре. Не обов’язково все ламати й трощити, Антоне, щоб показати свою силу. Іноді можна бути маленьким і непомітним, але водночас сильним і владним.

— А що Вітер і Вітрище, бабусю? Що з ними стало?

— А що з ними станеться, Антоне? І донині живуть, сваряться та сперечаються, хто сильніший. А все одно молодший їхній брат більшою силою володіє, бо хоч і дме він, а з користю.

Катерина Федорівна невесело усміхнулася. Мабуть знову два брати силою міряються. Перед тим вітер відвагу показував, а зараз вітряк дуркує, все трощить та ламає.

Почувши, що в будинку дзвонить телефон, Катерина схаменулася. Поки вона тут ходить, донька, мабуть, збожеволіла вся.

Дійшовши до будинку, Катя тільки взяла телефон у руки, як він знову задзвонив.

— Мамо, ну слава Богу! Я тобі дзвоню, дзвоню, а ти слухавки не береш! Що там у вас? Сильно погода лютує?

— Я в городі була, донечко! Сильно – не те слово. Теплицю спочатку градом пробило, а потім і зовсім вітром віднесло. У городі вода по коліно, Аллочко! Ні огірочків, ні помідорів не буде нині. Грядки зрівняло, розмило.

Не витримавши, Катерина Федорівна заплакала гірко, ридма.

Алла тільки зітхала, розуміючи, що для матері город дуже важливий.

— Стільки праці, донечко! Як тепер? Я ж берегла огірочок, Антонові, приїде дитина, зрадіє… Помідори, яблука, слива, нічого не залишилося, Алла!

Алла, слухаючи матір, мовчала. Хіба пояснити їй, що і огірки, і помідори, і яблука зі сливами – все це продається, і коштує не так дорого. Картопля і та не варта переживань.

— Мамо, ну що ти, справді! І яблук усім вистачить, і слив. Не все ж вітром оббило, хоч щось та залишилося. Та й огірки нові посадимо, і помідори, все виросте. Головне, що ти у нас жива і здорова! Я ось у новини зайшла, там у людей і машини, і будинки затопило, уявляєш!

Річки по дорогах течуть. Тож не переживай, чекай нас. На вихідних приїдемо, там якраз і погода прийде до норми. Юра подивиться, що з теплицею можна зробити, а я розсаду куплю, у нас на ринку багато всього, і огірки продають, і дині з кавунами. Переживемо, мамо. Ну на крайній випадок купимо, якщо не виросте.

Поговоривши з донькою, Катерина Федорівна трохи заспокоїлася. І справді, що це вона? Чи то вперше така погода стоїть? Всяке побачила за своє життя Катя. Бував і мороз у середині червня, і снігом землю покривало, а нічого, якось впоралися. І то правильно, час є, і огірки виростуть, і помідори.

Чи дарма кажуть, що живі будемо – не помремо?

Морква, щоправда, не встигне вирости та зміцніти, то чи біда? Скільки тієї моркви треба?

КІНЕЦЬ.