Років десять тому мені довелося зі шкіри вистрибнути, щоб роз’їхатися з мамою. У мене тоді склалося все одно до одного – розлучення, маленька дитина на руках, відсутність аліментів. А тут ще мама зверху додала – не хочу, каже з тобою та онуком жити, втомилася, давай роз’їжджатися.

Тоді ми абияк роз’їхалися. Мама купила собі однокімнатну, додавши накопичення, а ось мені довелося влізти в іпотеку, яку платити в моєму становищі було дуже проблематично. Але нічого, змогла, подужала, плачу досі, але вже легше.

А нещодавно мама вирішила, що роки її вже не ті, тож одній їй жити страшно. Тепер скаржиться на самотність, вимагає, щоб ми з’їхалися назад, ми ж сім’я. Десять років тому ми, мабуть, сімʼєю не були.

Мій шлюб тривав два роки. Напевно, на весілля я не зважилася б, але раптом з’ясувалося, що буде дитина. Усі мене вмовляли, зокрема й батько дитини, що треба терміново одружитися. Вмовляли-вмовляли та й вмовили. Відносини ми узаконили.

Жити прийшли до батьків чоловіка. У них була трикімнатна, зручне планування, а в нас з мамою двокімнатна з прохідною кімнатою.
Жили непогано. Свекри не діставали, не заважали та до наших справ не лізли. Милі були люди. Але коли дитині був рік, спочатку не стало свекрухи, а через три місяці й свекра, мабуть, не витримав життя без коханої дружини.

З того часу у нас з чоловіком пішов розлад. Я кілька місяців потерпіла, думала, що горе вщухне, повернеться адекватність, стане все гаразд. Але я помилилася, ставало все гірше і гірше. Я не стала чекати, коли стане зовсім погано, зібрала речі, дитину і пішла до мами за місцем прописки.

Ділити нам із чоловіком не було чого, на аліменти я не подавала, бо сенсу в цьому не бачила. Захоче – платитиме, не захоче – не буде, бігати за ним із приставами я не збиралася.

Мама на моє повернення відреагувала спокійно – отже, так доля розпорядилася. Але вже приблизно через рік вона стала все сильніше на нас із сином дратуватися.

Гучно, брудно, нічого знайти не можна, скільки ми ще на її шиї сидітимемо. Таке відчуття, що я мала вибір – садка не було, на беззвучний режим дитину не поставиш.

Нарешті дали місце в саду, думала, тепер стане легше. Але мама вирішила, що настав час для серйозної розмови. Вона заявила, що втомилася від постійної нашої присутності та хоче жити в тиші та спокої, що в будинку з маленькою дитиною неможливо. Тому ми маємо розʼїхатися.

Я собі взагалі не уявляла, як це зробити. Син тільки пішов у садок, я на роботу вийшла, а мати такі завдання підкидає. Але в неї вже все було продумано – наша двокімнатна продається, гроші навпіл, а потім кожен сам за себе.

Заперечувати мені не будо чим – квартира повністю на маму оформлена, тому моя думка не враховувалася. Дякую і за те, що половину грошей із продажу мені віддасть.

Продали, я взяла іпотеку на однокімнатну, мама купила квартиру без кредитів. Платити іпотеку було складно – син у садочку постійно хворів, але в моєму становищі неможливо було просто взяти та піти на лікарняний.
Доводилося викручуватися, брати роботу додому, сидіти ночами з паперами. Загалом, доки син не пішов у школу, жилося дуже непросто.

Мама не допомагала. Вона насолоджувалась своїм спокоєм, жила своїм життям. Тільки іноді дзвонила та цікавилася, як у нас справи.
Допомогу не пропонувала, бо грошей у неї не було, все пішло в ремонт і меблі, а з онуком вона довго перебувати не могла, він її стомлював.

Коли дитина підросла, ми з мамою почали спілкуватися частіше, але теплого близького спілкування у нас вже не складалося. Та й раніше його не було, навіщо обманювати себе. Так, ввічливі візити та розмови телефоном. Воно й зрозуміло, у неї там своє життя, а в мене своє.

З моменту нашого розподілу минуло близько десяти років. Син у мене вже підліток, мама вийшла на пенсію, а тягар іпотеки вже не такий важкий.

Але вже пів року мати регулярно скаржиться, що їй вдома самотньо, просить до неї частіше приїжджати та приходити.

На жаль, живемо ми на різних кінцях міста, мені проблематично щодня робити такі променади. Тільки у вихідні виходить вибратися, але мамі цього мало. Тепер вона щодня дзвонить, пише, влаштовує істерику, що її всі забули.

Нещодавно від неї надійшла пропозиція з’їхатися, щоб мама не почувалася самотньо. Тільки я не уявляю, як це має виглядати: у мене з сином однокімнатна, перероблена під маленьку двокімнатну, у мами теж однокімнатна. І куди з’їжджатися?

Мама каже, що треба все продати та купити одну загальну квартиру, але це вже ні. У мене житло в іпотеці, яку я плачу вже десятиліття, мені простіше вже доплатити, а потім думати про нову квартиру.

Про що я мамі й сказала, але вона продовжує скаржитися на самотність, плакати, вимагати до себе уваги.

Навіщо було тоді влаштовувати цей цирк із роз’їздом, якщо тепер вона по суті вимагає повернути все назад.

КІНЕЦЬ.