Не можу більше мовчати, хоч і намагалася стримуватися. Ну яка ж вона мати, яка жінка?! У мене просто слів немає. То невістка моя. Ой, та що тут казати, я вже давно зрозуміла, що з неї хазяйка, як з мене балерина.

Ось днями пішла вона з онуком на дитячий майданчик. Думаєте, за дитиною там добре дивиться? Де там! Мені з вікна добре все видно. Сидить на лавці, з подружками теревенить, а мій бідолашний онучок бігає сам по собі.

Я на нього дивлюсь, серце крається! Івасик у нас хлопчик дуже рухливий. А вона? Сидить у телефоні щось клацає, роздивляється. Я вже кілька разів хотіла їй сказати: «Галю, дивись краще за дитиною!», але що з того? Вона ж на кожне моє слово кидає тільки свої косі погляди.

А найгірше було, коли інша мама, така ж недбала, ледь свою дочку з-під машин не витягла! Мала вибігла на дорогу, добре, що не було транспорту в той момент, інакше важко було б уявити, що могло статися. Навіть говорити про це важко. А моя невістка навіть голову від телефону не підняла, так ніби це зовсім нормальна ситуація.

Я сиділа, аж не витримала: «Галю, хіба ж так можна дивитись за дитиною?» А вона тільки відмахнулася, мовляв, «мамо, не починайте». А якщо таке з нашим Івасиком станеться?!

Але ж вона завжди така! Ось подивіться, літо, спека, 35 градусів на вулиці, а вона онука у закритий комбінезон закутала, ще й у чорну коляску посадила. Ну хіба ж це розумно? Сама йде у шортах та футболці, а малий париться. Він плаче, плаче… А вона що? Качає коляску, наче це допоможе. Я тоді їй й сказала:

— Галю, ну ж роздягни дитину, йому ж гаряче!

Та вона навіть не слухала мене як завжди.

А вдома що? Ну, люди добрі, так не можна! У хаті безлад. Вона ж як не в телефоні сидить, то телевізор цілими днями дивиться. Мій син приходить з роботи голодний, а вдома ні борщу, ні навіть чаю теплого. Ну хіба це нормальне життя? Я все їй кажу:

— Галю, ти ж жінка! Маєш дбати про свого чоловіка, про дитину, про власний дім!

Але кого я обманюю? Вона ж до мене зовсім не прислухається. Як тільки чую: «Мамо, у мене свої методи», так одразу стає зрозуміло – нічого не зміниться.

І як її, скажіть мені, можна назвати матір’ю? Одного разу бачила, як Івасик з гойдалки впав і знову ж нічого. Стоїть, наче то так і має бути. А я до неї підходжу, кажу:

— Ти дивись, щоб дитина не забилася!

Вона знову своє:

— Мамо, ви все перебільшуєте. Нехай вчіться самостійності.

А що вже казати про одяг. Пам’ятаю, як одного разу вийшли на прогулянку – всі мами, як мами, діти у капелюшках, а мій онучок без нічого під палючим сонцем. Я не втрималася, нагадала їй про панамку. Вона тільки фиркнула. Наче я хочу їй зла! Та я ж тільки про Івасика турбуюся. І хіба це я перебільшую?

А як це зрозуміти? Я тільки з роботи прийшла, а вона вже біля дверей стоїть, чую:

— Мамо, я на годинку до Олени, треба терміново побалакати.

Ага, “на годинку”! Та вона ж до своїх подружок ходить, наче на роботу! Не встигне увечері поріг переступити вже у телефоні з ними. Щоразу одна й та ж картина: “Там у нас кава, треба обговорити важливе, не хвилюйтеся, скоро буду”.

Та яке “скоро”? Повертається глибоко за північ. Дитину кому залишає? Мені! Івасик по мені лізе, очі потирає, спати хоче, а матері немає.

І, знаєте, мене вже так це дістало. Мій син теж страждає. Вона його зовсім не підтримує. Каже, що «йому треба самому більше робити вдома». Ну як це розуміти?

Чоловік має працювати, а не мити підлогу чи готувати вечерю після робочого дня! Але ж хто мене слухає? Ніхто! Все їй не так. Я просто не розумію, чому вона така? Хто її навчив так жити?

Найбільше хвилює, що все це впливає на онука. Він же не винен, що у нього така мати. І я думаю, що через кілька років він це сам зрозуміє. Тільки страшно мені – чи не буде вже пізно?

Джерело