– А давай скинемось і купимо Марії Степанівні на ювілей посудомийну машинку? Якраз ми, поки ремонт, її вмонтуємо і буде ваша мама щаслива, – сказала дружина брата.

Я ще так здивувалася, звідки така турбота в Лілі до свекрухи. Це лише тепер я зрозуміла, що все це було в їх сім’ї заплановано ще з того часу, як ми ремонт розпочали.

– Ну, якщо разом скинемось, та давай, – відповіла я Лілі.

– Але ти ж знаєш наше з Антоном становище. Ми дитя чекаємо, і гроші є куди витрачати. Але не хвилюйся, я слова на вітер не кидаю. Не половину суми, але ми віддамо. Ювілей є ювілей.

З таким розрахунком ми і придбали з чоловіком посудомийку. Вже мамі буде легше.

Я і подумати тоді не могла, що в квартиру вони вже з села не повернуться. В ній тепер ґаздує мій брат і його нова дружина.

Антон з’явився в нашому житті коли мамі вже було за сорок, а татові за 45. Я вже й не сподівалася, що в мене буде хтось з рідних.

Батьки дуже балували його, нічого не заставляли робити, бо ще наробиться в тому житті.

В нас є хатинка в селі, де живе моя бабуся. Там в нас шмат поля, де ми садимо і овочі і ягоди збираємо і яблучка. Антон навіть якщо в село і їхав, то не працювати, а просто відпочити від міської метушні. Я ж працювала змалечку, відколи себе пам’ятаю.

Антона ніхто ніколи не чіпав, навіть коли він сказав, що після школи не хоче йти вчитися, бо йому потрібно відпочити.

Якось з горем пополам він закінчив училище. З роботою також не спішив, бо чого, якщо батьки грошенят на потреби підкидають.

Пам’ятаю, я вже заміжня була і жила окремо. Мама брала ледь не за руку Антона, і їхала з ним на базар, хоч той вже міг сам за себе подбати і за батьків.

Десь колись працював, але все йому було не те, то зарплата низька, то колектив не хороший.

Але коли появилася дружина, та трішки взявся Антон за голову. Жили вони на орендованій квартирі, а за неї потрібно платити.

Прожив він з Вірою навіть не два роки і повернувся під батьківське крило.

А коли через деякий час він зустрів Лілю, то виглядало все серйозно. Дівчина вона з запальним характером, керувала Антоном на право і наліво, але мені на це було байдуже, бо своя сім’я, свої клопоти.

Ми з чоловіком відкрили свою справу, діти навчалися, ми багато подорожували. Я допомагала батькам, оплачувала комунальні і робила для них покупки. А одного разу запропонувала в їх квартирі зробити зробити капітальний ремонт. Мама відпиралася.

Але я наполягла, бо ремонту там не було років з тридцять.

Батьки на час ремонту, а це було літо, поїхали в село. Там роботи для всіх хватає.

Майстри вже дійшли до кухні, як зустрічаю я Лілю з Антоном.

– В мами ювілей, треба ж їй гарний подарунок зробити, щоб запам’ятався.

Ось ми й домовились про цю посудомийку, на дві сім’ї розділити.

На той час Ліля вже чекала дитину від брата.

Маму ми привітали в селі, а ремонт був вже майже на фінішній прямій.

Мені терміново по роботі потрібно було на декілька днів в іншу область змотатися. В цей час батьки повинні були повернутися в оновлену квартиру.

Але коли я приїхала, то застала в квартирі не батьків, а брата з Лілею.

– Батьки сказали, що їм в селі краще, щоб в цій квартирі ми з Антоном обживалися.

Я знаю, що Ліля з братом батьків на це підмовили, а мама проти сина не піде.

Ось так і виходить, що ми з чоловіком ремонт зробили, ну а Ліля дала чотири тисячі на “подарунок” для свекрухи, яким сама і користується.

Брат каже, щоб я не лізла в їх сім’ю, але в мене душа не на місці за батьків. Як вони в тому селі, там навіть газу немає, прийдеться ще мені і дрова купляти і вугілля.

Ось вам і вчудив брат…

Як мені бути? Як переступити через себе і говорити з ними, ніби нічого не сталося?

Чи таки сказати їм, що мені це геть не подобається і взагалі, це не по-людськи?

Джерело