Цей серпень для Зої Іванівни був сумним. Нічого не віщувало поганого самопочуття, начебто і не нервувала, і не втомлювалася від роботи або ходьби, якою займалася останніми роками – ходили вони з сусідкою Шурою навколо будинку в погану погоду, а в гарну – в парку. І на тобі, така болячка.

Але стало погано вдома вранці. Добре, що Надя зайшла передати для кішки Тосі обрізки м’яса, і побачила, що сидить на дивані її подруга Зоя з перекошеним обличчям і щось незрозуміле белькоче, ні слова не зрозумієш.

Зметикувала Надя, що справи кепські, і відразу викликала швидку. Відвезли Зою Іванівну в лікарню, а племінник Зої – Сергій, приїхав до тітки зі своєю дружиною Катею.

— Нічого, тітко Зоє, ви видужаєте, – тримав він її руку, – а ми вас потім до себе візьмемо, відновитися допоможемо.

— Це пощастило, що я зайшла вчасно, і сам напад не важкий, а середньої тяжкості, інакше були б справи набагато гірші… – сказала сусідка Надя, – не дарма в нас уже склалася звичка перевіряти одна одну кілька разів на день. Хіба мало що… Ось і швидка відразу ж приїхала. Ох, Зоїнька моя.

— Спасибі вам велике, тітко Надьо. Ми допоможемо тітоньці, сподіваємося, що все обійдеться, – пообіцяла Катя.

Після лікарні вони відвели Зої Іванівні маленьку кімнату, де раніше була дитяча їхнього вже дорослого сина, який жив тепер в іншому місті.

Але одним місяцем відновлення справа не обійшлася. І, щоб заробити грошей на консультації лікарів, послуги медсестри, що приходить, вирішив племінник здати поки що квартиру тітки мешканцям на всю зиму.

— Ми тебе не кинемо, і поки на ноги міцно не поставимо, не поїдеш до себе, а поки нехай люди поживуть. Пристойні, з дитиною молода пара, заодно й за квартирою доглянуть. Не можна пустувати житлу… – пояснили вони тітоньці. Та погодилася, а що робити? Та й не в такому стані вона була, щоб сперечатися чи ставити свої умови. Так налякалася, що рада була, що жива. І то добре.

Мовлення в Зої Іванівни відновлювалося швидко, а ось ходити вона боялася спочатку без підтримки, ноги немов чужі стали, ослабла, була потрібна допомога.

Але лікування давало хороші результати. Тітонька незабаром почала ходити квартирою сама, а на вулицю її Сергій і Катя виводили під руки, щоб вона подихала свіжим повітрям.

— Як там Тося моя поживає? – запитувала вона Катю.

— Ага, раз про кішку згадали, значить, одужуєте! – посміхалася Катя, – та що їй тій Тосі? Тварина – не людина. Дивляться за нею. Усе добре. Жива і здорова ваша кішка і привіт вам передає.

— А як там мої квіточки? Адже їх у мене всі підвіконня повні. Невже зів’яли? – знову запитувала Зоя Іванівна, з тугою дивлячись у вікно, на побілілі будинки і дерева, на хлопців, які грають на подвір’ї в сніжки.

— Тітонька Зоя, не хвилюйтеся ви. Ну, квіти й квіти. Поливають їх там. А якщо щось і зів’яне, так нові розведете. Трава вона і є трава. Головне – ви живі, і як одужаєте, ми вас одразу ж і додому відвеземо, – все говорила їй Катя.

— А коли ж я одужаю? – немов дитина, тремтячим голосом катувала Зоя Іванівна.

— Вам що, у нас погоно? – майже скривдженим голосом запитувала Катя, – ви маєте зрозуміти, що одній жити вам поки зарано. Не дай Боже впадете, зламаєте ногу чи руку, і що далі? Знову починай лікування спочатку? Коли зміцнієте, тоді й додому.

— А поки там мешканці в нас живуть. Ми вам і спортивний костюм купили, і уколи оплачуємо, і нові халати у вас є, і за квартиру вашу комуналку платимо, а найголовніше – ліки є на що купити хороші. Треба вилікуватися, – умовляв не хвилюватися тітку Сергій.

Зоя Іванівна замінила йому матір, коли батьків його не стало, відтоді вона піклувалася про нього. До того ж вона була як дві краплі води схожа на його матір, і він хотів, щоб тітонька пожила якомога довше. Більше рідних у нього не було…

Іноді відвідувала Зою і подруга Надя. Вона заспокоювала хвору, пила з нею чай, і підбадьорювала як могла.

Але Зоя Іванівна з кожним днем ставала дедалі сумнішою, хоча вже й ходила бадьоріше, і мова стала виразнішою, як колись.

— Усе, час їхати додому, – оголосив одного разу Сергій, – мешканці з’їжджають, на порозі весна, а ми будемо частіше провідувати тебе і дзвонити постійно.

Зоя Іванівна так хвилювалася, що не могла навіть спати нормально останні дні. Катя їздила у квартиру наводити лад. І ось, нарешті, поріг своєї квартири переступила і сама господиня. Вона зітхнула і сказала:

— Дякую вам, рідні. Підняли на ноги. Дали ще шанс на життя…

— Так це лікарям спасибі і сусідці, ну, і нам трохи, – посміхнувся Сергій, – усе, ми поїхали на роботу, а ви тут із Надею обживайтеся.

Надя стояла поруч із Зоєю і обіймала її за плечі.

— А де ж моя Тоська? Чи не угробили її мешканці? – Зоя шукала очима свою улюбленицю.

— Боюся, що Тоська стане тепер жити на дві квартири. У мене вона весь цей час була. Не довірила я її чужим людям. Ось вона, – показала на Тосю Надя.

Кішка вже йшла назустріч господині, обнюхувала її ноги і стривожено дивилася прямо в очі.

— Глянь, з яким докором дивиться, набридла. І впізнала… – Зоя взяла на руки кішку, і та замурчала.

Тільки зараз господиня помітила, що підвіконня в неї порожні.

— Надя, а де ж мої квіти? Усі викинули, чи що? Не вгледіли… Треба ж… Боже мій… – шепотіла Зоя.

— Заспокойся, тобі шкідливо хвилюватися. Ходімо, побачиш свої квіти, – жінка взяла подругу під руку і повела до себе, жили вони на одному сходовому майданчику.

Квартира Наді була схожа на зимовий сад. Усюди стояли квіти: на вікнах, на вузьких підвіконнях лоджії, на шафі, що була ближче до вікна, і навіть на табуретах біля вікон. З усмішкою дивилася Зоя на свої квіти й гладила їхнє листя.

— Треба ж, Надьо, і як ти наважилася їх усіх прихистити у себе? Як помістилися? – дивувалася вона.

— Та я ж знаю тебе. Ти ж до них, як до рідних, навіть розмовляла з кожною квіткою. Хіба могла я довірити твої квіти якимось незнайомим людям? А тут – усі в зборі. І запевняю, що жодна не пропала. Старалася як могла. Ось тобі й сюрприз. Отримуй усе своє майно! – Надя раділа не менше за Зою.

— Ти – справжня подруга. Спасибі тобі величезне. У мене сьогодні свято. Свято повернення додому. До колишнього життя… Наденька… – Зоя Іванівна обійняла подругу.

Наступного дня прийшов Сергій і допоміг перенести всі квіти назад до тітки. Коли квартира знову стала зеленою і квітучою, тітонька вдихнула і сказала:
— Ну, ось. Тепер моїм житлом пахне. Як і було раніше. Сергію, дякую, дорогий.

Сергій заніс у квартиру сумки з провізією і сказав:
— Тепер я тобі і постачальником буду. Не бігай із сумками одна по сходах. Пиши список, читай мені по телефону, і я доставлю все як треба. Надя, може і вам допомогти?

— Ой, ні, якщо тільки коли захворію, а так для мене похід у магазин і користь, і розвага, – подякувала сусідка.

Вони разом випили чаю, поговорили, і Сергій поїхав. Надя теж пішла до себе, а Зоя Іванівна сіла за стіл і почала писати черговий список продуктів заздалегідь. Вона думала, щось згадувала, підраховувала і підписувала все нові продукти в стовпчик. Адже попереду був її сімдесят другий день народження.

— Влаштую всім свято. Приготую все домашнє. Вони люблять мої страви. Ось і відзначимо заразом і моє одужання, і день народження. Найдорожчі мої люди. І синок їхній Ігор із молодою дружиною приїде. Правда, Тосю? І буде в нас усе добре, як і раніше. Яке щастя бути здоровою! Яке ж це щастя…

КІНЕЦЬ.