– Я твої речі в шафі майже не чіпала, Катю, заспокійся, ну який переїзд? Ти що не бачиш, що я ледь ходжу? Я лише Назарка футболки і штани поперескладувала, бо все було в перемішку і сину щоб щось в цій шафі знайти, потрібно було все на підлогу перекинути, – сказала свекруха, коли я запитала її чому вона без дозволу залізла в нашу шафу.

Так вийшло, що мій чоловік єдиний син у Тамари Іванівни. Відколи не стало чоловіка, а Назару тоді було п’ятнадцять, вона присвятила своє життя йому.

Прала, прасувала і ледь не годувала вона сина, лиш би той не перетрудився.

Ось тому коли виникла розмова, де ми будемо жити, без обговорень чоловік сказав, що з мамою в будинку, бо мамі потрібен догляд. Це я вже згодом зрозуміла, що догляд був потрібен не мамі, а самому Назару.

– Мам, а де мої сині шкарпетки? Щось я їх не бачу, – говорив він, а та летіла до шафи і шукала.

На кухні головною господинею була завжди вона.

– Мені не важко для синочка його улюблені страви приготувати, – а на мене їй завжди було байдуже, маю їсти те, що любить Назарко.

Я складала за ним в шафі, прала, прибирала, догоджала, але з боку Назара нічого не цінувалося.

Ось я і вирішила нехай сам трішки вчиться і в шафі нічого не складала.

Нас запросили на весілля. Назар знав в чому він йде, але в останній момент погода підвела і довелось придумувати новий образ і мені і йому.

Ось тому й вийшло, що наша шафа була суцільним безладом, бо робилося все поспіхом.

Після весілля ми повернулися під ранок, а коли трішки відпочили, то я побачила, що в шафі в мене все вискладувано. І не лише речі Назара, а й мої. Свекруха заходила завжди далеко, але тут вона перейшла межу.

Після цього дійства я і почала збирати в чемодан найнеобхідніше.

– Я ж як краще хотіла. Ну не могла на цей бардак я дивитися… Залишайся, я більше не буду…, – повторювала свекруха.

– Мамі без нас буде важко.

– Без нас? А ти що, також йдеш? , – спитала я чоловіка?

– Йду… , – невпевнено відповів чоловік.

Спершу ми пожили трішки в моїх батьків, а після переїхали на орендовану.

Свекруха жива здорова, нічого їй не бракує, хоча з того часу минуло вже п’ять років.

Ми з Назаром ростимо синочка і час від часу провідуємо бабусю.

Назар без мами став геть інший. Він зрозумів, що таке брати на себе відповідальність.

Я жодного разу не пошкодувала, що тоді після тих порядків в шафі ми переїхали від цієї жінки і обірвали нарешті цю мотузку “матері і дитини”.

Джерело