Нас у сім’ї троє – Маша старша, я середня, Костя молодший. Різниця між нами невелика. Мені зараз тридцять один рік, Маші тридцять чотири, у Кості виповнилося двадцять сім років. З моїх чотирнадцяти років нас виховувала мама, бо тато з нею розлучився і одружився з іншою жінкою.

У нашому житті батько хотів брати участь, але мамі нічого від нього не треба було. Вона принципово відмовлялася від будь-якої допомоги, навіть коли вона була нам дуже потрібна. З батьком нам спілкуватися було заборонено, бо “зрадник не може навчити нічого, крім зради”.

Батько намагався до мене пробитися, а потім перестав. Сестра до батька байдуже ставилася, я більше сумувала за ним, а брат відверто ненавидів. Мама постаралася витоптати все добре, що ми пам’ятали про батька, з братом це добре спрацювало.

Будучи дорослими, ми роз’їхалися вчитися в різні міста. Я після навчання хотіла відразу повернутися до рідного міста, але на останньому курсі почалися стосунки, які здавались мені серйозними. Ми навіть з’їхалися і близько року мешкали разом. Але потім ми розлучилися, я усвідомила, що у тому місті мене нічого не тримає, тому я зібрала речі та поїхала до рідного міста.

Жила я спочатку з мамою і вже тоді зрозуміла, що з нею щось не так. Видно було, що вона хворіє, але сама мама про це не говорила, а на запитання відповідала, що не повинна переді мною звітувати. Брат і сестра теж не знали, що з мамою. Потім уже з’ясувалося. За рік її не стало.

Я займалася всіма питаннями поховання, і я вирішила, що тато повинен бути присутнім на похороні. Все-таки вони не чужі один одному люди. Я знайшла його та розповіла, що сталося. Він дуже засмутився, було видно. Сказав, що неодмінно прийде.

– А це тут що робить? Та ще й не один, – прошипіла сестра, яка приїхала на похорон.

Я пояснила, що це моє рішення. Все ж таки батьки довго прожили разом. А те, що тато прийшов не один, то це вже його рішення. Йому зараз теж тяжко, а ці люди його сімʼя.

Під несхвальні погляди брата та сестри тато підійшов до нас висловити співчуття і сказати, що ми завжди можемо на нього розраховувати. Брат відвернувся, сестра хмикнула, а я подякувала. Не час і не місце з’ясовувати стосунки. Тут усім погано.

А ще за рік не стало тата. За цей рік ми з ним часто спілкувалися, я навіть бувала в них в гостях. На похорон брат і сестра не приїхали, але це й не дивно. Дружина тата мені тоді сказала, що я завжди можу розраховувати на її допомогу та підтримку. Я кивнула, але не повірила, вирішивши, що це слова ввічливості.

Минув час, ми вирішили продати мамину троячку і поділити гроші, щоб кожен купив собі якесь житло. Бо до рідного міста ні брат, ні сестра повертатися не планували. Я взяла собі двійку в нашому місті, іпотека вийшла посильною. За три роки я можу все повністю закрити.

Тиждень тому трапилося лихо – у сусіда зверху була пожежа, поки гасили його квартиру, повністю залили мою та ще на два поверхи вниз. Вся техніка, всі документи, всі меблі та одяг – все знищено та відновленню не підлягає. Про ремонт я просто мовчу. Жити у квартирі неможливо.

Я коли це все побачила, в мене сталась істерика. Зима, незабаром новий рік, а я залишилася на вулиці, бо у квартирі неможливо перебувати і я не маю нічого. Начебто має бути якась страховка, сусід щось белькотів на цю тему, але навіть якщо він усе виплатить, то ця справа дуже нешвидка.

Ніч я провела в готелі, намагаючись зібрати думки в купу і вигадати, як жити далі. З речей – лише те, що на мені. З документів – паспорт. З грошима теж не густо. Очевидно потрібна допомога. Я готова була навіть в іншому місті поки пожити, все одно працюю через ноутбук, а він, дякувати Богу, був зі мною.

Подзвонила на ранок сестрі, змалювала ситуацію. Вона злякалася, але одразу заявила, що допомогти не може нічим. Сама з іпотекою, до того ж маленька дитина. Тому грошей немає, пустити пожити до себе не може, але сподівається, що в мене все буде гаразд і я розберуся в цій проблемі. У брата я почула приблизно таку саму відповідь, що допомогти він мені може лише добрим словом.

Ось тут уже був розпач. Друзів, які могли б мене врятувати, у мене не було, принаймні, на думку мені не прийшов ніхто. Я вирішила, що гірше не буде, тому почала обдзвонювати всіх зі своєї телефонної книжки.

Коли я додзвонилася до дружини батька, я не розраховувала ні на що максимум на співчуття. Але ж ні. Ця жінка сказала, щоб я не надумала витрачати гроші на готель, а збиралася та їхала до неї. Обіцяла допомогти. І знаєте, що? Вона допомогла. Вона та її діти.

Я живу в неї, мені пояснили, як діяти з відновленням документів, як можна спробувати відбити витрати на ремонт, куди звертатися, що робити. Пообіцяли, що й із ремонтом допоможуть. А жити в неї я можу, доки не налагоджу свої справи.

Брат із сестрою за тиждень жодного разу не подзвонили і не поцікавилися, як у мене справи, де я ночую, що я їм. Я теж не дзвоню. Щось бажання немає. Родичі називаються. Ось татова дружина та її діти (не їх із батьком, а саме її) мені допомагають, цікавляться моїм станом, хоча по суті вони мені ніхто, сьома вода на киселі у плані спорідненості. Але турботи від них я відчуваючи набагато більше, ніж від найближчих родичів.

КІНЕЦЬ.