— Ой, тільки подивись на неї! Ну, справді, та ще й вірить у те, що він кине мене заради тебе? Ха! Ти думаєш, що ти особлива, так? Що в ньому є щось, чого я не помітила за всі ці роки? Повір, я знаю його краще, ніж ти собі можеш уявити. І ти ж не перша і, давай будемо чесними, точно не остання. О, ні, не хвилюйся, я не ревную. Мені вже навіть смішно.”

Сиджу на кухні, байдужу дивлюся на чашку чаю, яку сестра мовчки поставила переді мною. Останні декілька годин здавалися суцільним туманом, а всередині пекло від болю і розчарування. Я знала, що це станеться, але ніколи не думала, що так. Так безглуздо, як у дешевому фільмі.

— Я знала, — тихо промовила я, розбиваючи мовчання. — Знала, що це трапиться. Але чому воно ось так, як у дешевій мелодрамі?

Сестра мовчки сіла поруч, поклавши руки на стіл. В її очах було стільки співчуття, що мені захотілося втекти, щоб не бачити цього жалю. Вона мовчки протягнула мені упаковку паперових хустинок.

— Що, у Ігоря таки хтось є? — тихо запитала вона.

Я гірко всміхнулася.

— Так, є. В черговий раз, уявляєш? І знаєш, що я вирішила? Раз воно все виглядає, як день бабака, який весь час повторюється, буду діяти так само. Зустрілася мені ця дівуля просто біля офісу. Я виходжу, ні про що не підозрюючи, а вона підходить до мене.

— А ви знаєте, що ми з Ігорем заручилися? — каже. І так гордо підносить мені під носа діамантову каблучку. Думає, що знищила мене.

Сестра здивовано підняла брови.

— Що ти зробила?

Я всміхнулася ще ширше, згадуючи той момент.

— Я, звичайно, почала грати. Ніби плачу:

— Як, Ви його кохана? Він мені зраджує?

Вона аж світилася від задоволення. А потім я розсміялася.

— Та я знаю, про всі його походеньки — кажу. Він завжди такий. Думаєте, Ви у нього перша така? — Але скажіть мені, що ви в ньому знайшли? Він же жадібний та обманщик? Ви ж розумна, по очах бачу… Не те, що всі ці інші його силіконові дівулі. Вам не шкода часу на нього?.

— Ти це серйозно? — сестра майже задихнулася від подиву.

— Серйозно, — продовжила я. — І далі я їй кажу:

— Я-то думала, куди моя каблучка поділася! А вона ось де — у вас на пальці. Ігор навіть нову каблучку не купив, економний наш. У колишньої дружини стягнув, думав, що я не помічу.

І ти знаєш, вона просто побіліла. Стоїть переді мною і не знає, що сказати.

— Це жорстоко, — сказала сестра, але в її очах я бачила легке задоволення.

— Жорстоко? — я здивувалася. — Може і так. Але хто буде добрим до мене? Він зрадив, принизив. Чому я маю грати роль жертви?

— Так от, далі я кажу їй.

— Можете забирати його собі. Я подаю на розлучення, з мене досить. Якщо Вам потрібний він. Тільки каблучку віддайте, будь ласка. Вона не ваша. Ні-ні, не зараз. У вас, схоже, особлива подія? Не хочу остаточно псувати вам настрій. Той, хто забирав, той і поверне. Передайте Ігорю, завтра ввечері нехай завезе мені каблучку.

Сестра на мить замислилась, дивлячись на чашку чаю.

— Тетяно, а ти сама від цього краще почуваєшся? Ти відіграла свою роль, але що далі?

Я задумалась. Моя перемога здавалась солодкою в той момент, але зараз, коли емоції спадали, залишалося лише відчуття порожнечі. Мої слова, моя холодність — усе це було для захисту. Але що залишилося тепер? Ігор зрадив не тільки з нею, а й зі мною. Він брехав усім нам.

— Я не знаю, — чесно зізналася я. — Можливо, це було лише тимчасове полегшення. Але мені здається, що я вже не зможу повернутися до того, що було.

Сестра сумно кивнула.

— Може, ти й права. Але інколи треба дозволити собі відчути цей стан, щоб нарешті відпустити.

Ми сиділи мовчки і мені здавалося, що я нарешті починаю розуміти. Я ж хотіла не лише помсти, я хотіла перевиховати коханку, показати їй, що вона теж жертва. Але, зрештою, ми всі були такими.

Джерело