У будинку було тихо. Тільки муха дзижчить і кружляє біля вікна, та будильник, що за склом на полиці буфета, цокає, і секундна стрілка рухається по колу. Ліді чомусь здавалося, що стрілка стала повільно рухатися, ніби відстає, затягуючи тяжкі хвилини мовчання.

Батько вже п’ять разів запитав, що ж там сталося, і Ліда впалим голосом п’ять разів відповіла: – Не було нічого.

Мати сидить біля столу, склавши руки на колінах, і злегка погойдується, ніби заколисуючи когось, а насправді себе заспокоює.

— Ну якщо не було нічого, навіщо наговорювати на тебе? – запитує Антоніна, намагаючись зрозуміти, навіщо Юрко Щербатий чутки по селу розпустив.

— Не знаю, – також монотонно відповідає Ліда, – не було нічого. Її світле волосся прибране під косинку, як була в городі, так і прийшла, не встигнувши зняти. Погляд пониклий, розгублений, руками смикає хустинку, що вже намокла від сліз.

— А чого ти взагалі туди поперлася? – різко запитує батько. – Чого ти там не бачила? Не знала чи що – про Щербатого погана слава давно ходить. Був би хороший, одружився б давно…

— Так це ж у клубі, завжди туди ходимо, – виправдовується Ліда.

— Що, прямо в самому клубі?

— Тату, ну ти що? – Ліда знову заплакала. – Казала ж, за платівкою зайшла, а він двері зачинив.

— Донечко, ти скажи, може він усе-таки силою… ну чоловʼяга же, – обережно запитала Антоніна.

— Ні, – відповіла Ліда, – ні, нічого не було.

— Це що виходить, скільки ви там сиділи під замком, нічого не було, як ти кажеш, а наступного дня по всьому селу розпатякав, що було в нього з тобою, – сказав батько, намагаючись зрозуміти пояснення доньки та вчинок Юрка Щербатого. – Може заявити на нього?

— Нічого не було,- плаче Ліда.

— Та що ти заладила – «не було, не було», – роздратовано сказав батько, – чутки тоді звідки?

— Гаразд, досить, – перервала Антоніна важку розмову, – нехай нічого не було, я доньці вірю, а не цьому Юркові недолугому… одне погано: як від пліток тепер відмитися.

— Може, мені поїхати? – запитує Ліда.

— Куди? – в голос запитали батько й мати. – Поїдеш, значить визнаєш, що не даремно кажуть, – додала Антоніна, – уже краще залишитися, дім тут, робота.

Ліда вийшла, залишивши батьків, – захотілося на повітря й до улюбленої черемхи. Вона пам’ятає деревце маленьким, вона росла разом із ним, і тепер черемха наприкінці городу стала розлогим деревом, щедро всипаним плодами. Дрібні, зелені кульки, ще не достигли, але врожай обіцяв бути багатим.

Тут, біля черемхи, батько поставив лавку, і Ліда частенько після спекотного дня, присідала, милуючись білими квітами. А потім, улітку, збирала встиглу черемху і наспівувала якусь знайому пісню.

Зараз співати не хотілося. Зовсім не хотілося. Просто було бажання посидіти на самоті й подумати, як же таке могло статися.

Вона навіть не встигла закохатися до дев’ятнадцяти років. Ще тільки думала про кохання і вважала, що кохання в неї буде взаємним. От Петро Стрельченко ще в школі помітив її, хоча й старший був. І в армію йшов, просив листи писати. Але Ліда нічого не відчувала до кароокого Петра. Зростом він не вирізнявся, зате широкий у плечах, погляд чіпкий – про таких кажуть, орлиний погляд.

А після армії знову до Ліди, – то проводжає, то біля бібліотеки чекає на Ліду (вона працювати туди влаштувалася після десятирічки), – але Ліда проходить повз. Немає в ній до Петра неприязні, просто не її це людина, – так вона відчувала. Може Петро й любить її, але в Ліди немає кохання.

Ось так і вийшло, що ні з ким не зустрічалася. Подружка Соня заміж збирається, у них із Сашком кохання зі школи, а в Ліди поки що нічого в житті не було, навіть поцілунку.

Ліда згадала, як прийшли вони з Сонею до клубу, як прийшов потім Сашко і вони незабаром пішли на річку. У клубі ще залишалося багато молоді, і платівки крутилися одна за одною. Була в Ліди улюблена пісня, і вона прошмигнула в підсобку, що за сценою, де лежали платівки. І одразу почула, як двері зачинилися.

Вона навіть не помітила, коли підійшов Юрко Щербатий, – відомий у селі підкорювач дівочих сердець. Юрчині блакитні очі з примруженням подобалися дівчатам, але багато хто побоювався, знаючи його розпусний характер. Юркові вже двадцять п’ять, і вранці його можна було застати у розлученої Людмили, яка була старшою за нього. Звісно, одружуватися він з нею не збирався, але свободу своєму розгульному характеру не обмежував.

— Навіщо двері зачинив? – запитала Ліда, побачивши масляний погляд хлопця.

— Поспілкуватися хочу.

— Вийдемо і поспілкуємося. – Вона підійшла до дверей, але Юрко простягнув руку, перекривши вихід.

— Пусти.

— Не пущу. Сідай краще, поговоримо.

— Не хочу я з тобою базікати… чого причепився?

Ліда не розуміла, який інтерес Юркові спілкуватися з нею, адже він ніколи нею не цікавився. Йому взагалі скромні дівчата не цікаві були, сам хвалився хлопцям: «з тихими метушні багато, а я люблю з ходу своє брати».

Стіни клубу здригалися від звуків музики, двері були замкнені і перед Лідою стояв нахабний Юрій Щербатий.

— Я вийти хочу,- сказала вона.

— А я не хочу,- він узяв її за талію і притягнув до себе.

— Пусти!

— Потанцюємо трохи… чого ламаєшся, не приємно чи що?

Ліда спалахнула, згадавши, що там, за дверима, подумають про них, які зачинилися в підсобці.

— Я закричу!

— Кричи, все одно не чути, танці там. Кажу, давай краще потанцюємо, потримаюся трохи за тебе і відпущу…

— Слухай, чого тобі треба? Тобі є з ким танцювати, – Ліда благально подивилася на Юрка.

— А от цікаво, пішла б ти за мене заміж?

— За тебе? Та нізащо!

— Ну тоді давай посидимо, подивимося одне на одного, може симпатія з’явиться.

Ліда просила, благала, плакала, щоб випустив її, але Юрко тільки посміювався. Так минуло хвилин тридцять, Ліда не могла точно визначити час.

Коли музика в клубі стихла, Юрко відчинив двері, і Ліда, опустивши очі, вискочила з підсобки, геть забувши, навіщо вона туди заходила.

Двоє друзів, Павло і Сергій, уже веселі, подивилися слідом за Лідою і побачили самовдоволений вираз на обличчі Юрка.

— І що? Щось було? – запитав Павло.

— Усе було, – сказав Юрко і грюкнув у долоні, потім пригладив розпатлані вихори і клацнув пальцями.

— А говорили, тихоня, – загоготав Сергій.

Ліда, поправляючи блузку, швидко спустилася сходами зі сцени і ледве не зіткнулася із завклубом Наталією Єгорівною. Жінка, помітивши, що вийшла вона з підсобки разом із бабієм Юркою, докірливо подивилася на дівчину.

Але навряд чи б вона стала розповідати про свої підозри… Юрко сам усе розповів. Уже наступного дня народ шепотів, що підсобку в клубі молодь використовує на свій безсоромний розсуд. І що Лідія, молода бібліотекарка, закрилася в підсобці на якийсь час, і що якщо вже з Юрком Щербатим закрилася, то справа зрозуміла.

З того дня на вулицю Ліді вийти було соромно. Але найболючішим був докір в очах батьків, їм казали, що донька в них загуляла, якщо вже нікого не соромиться, в громадському місці усамітнюється. Тому й відповідала Ліда однією і тією ж фразою: «нічого не було».

Подружка Соня теж спочатку з підозрою подивилася на Ліду.

— Ти що не віриш мені? – запитала Ліда. – Навіть ти не віриш?

— Я тобі вірю, – сказала Соня, – але Юрка я добре знаю, незрозуміло, навіщо йому це… може, він закохався в тебе?

— Гарне кохання – під замком тримати. – З гіркотою в голосі відповіла Ліда.

Юрка з того дня вона ненавиділа. І найбільше не за те, що зачинився з нею в підсобці, привертаючи увагу інших, а за те, що розбовтав по всьому селу. Усім друзям хвалився, натякаючи, що з Лідкою в нього все було.

Але ж це неправда. Ну намагався обійняти, танцювати, але Лідка не підпустила його до себе. Та схоже він і не прагнув позбавити її дівочої честі, так, бавився просто. Та й узагалі, не голодний він на дівчат, йому є, до кого ходити, причому безперешкодно.

Ось про це зараз думала Ліда, сидячи біля черемхи. Вона щось бурмотіла, розмірковуючи, і ніяк не могла позбутися образи, що її так легко обмовили. «За що?» – думала вона. «Що я йому зробила?»

На вулицю зайвий раз Ліда намагалася не виходити, але й від людей все одно не сховаєшся. А на роботу ходити треба, у магазин зайти, та хіба мало які справи. Але щоразу, зустрічаючи знайомих, намагалася пройти швидше, сухо привітавшись, спиною відчуваючи, що їй дивляться вслід.

Уже приходила старша сестра Ніна, до неї теж чутки дійшли, і вона обурено закликала розібратися з Юрком.

— Сам хотів поговорити, – сказав батько, – та поїхав цей пройдисвіт, не видно ніде. Сам поїхав, а чутки залишилися…

— Лідко, а давай в лікарню, довідку візьмемо і в очі плюнемо тим, хто пальцем у тебе тицяє.

— Ще чого! – обурилася Антоніна. – Кожен ротик довідкою прикриєш?

— Ну, а що ж робити? – запитала Ніна. – Кого не зустріну, так і прагнуть випитати, що це там у Ліди з Юрком, – усі ж знають, що відомий бабій. І управи на нього немає, мати його захищає, ну в сенсі, Юрка мати. Хвалить, який Юра в неї хороший, тільки не з тими дружить, ніби задурили йому голову…

— Голова в нього завжди погана була, недолугий він, – буркнув батько.

— От замість того, щоб заміж вийти, доведеться сидіти тепер за високим парканом і відмиватися, – сказала Антоніна, важко зітхнувши. – Треба було тобі, Лідо, на Петра звернути увагу, хлопець хороший… що він зараз? Бачила його?

— Та бачила біля магазину… проїхав повз на мотоциклі й не подивився…

— Ну ось, бачиш, що робиться, – заохала мати.

— Зустріну Юрка – на аркані притягну. Нехай кається перед усіма,- пообіцяв Іван Матвійович.

Але Юрко в селі не показувався, говорили, що в іншому районі працює.

Ліда, як і раніше, намагалася ні з ким про себе не говорити. Але образа лягла на серце, помічаючи осудливі погляди. І навіть Петро, який до того дня прагнув побачитися з нею ненароком, раптом став байдужим, ніби й немає зовсім Ліди. Та що їй до Петра, немає їй діла до нього… просто образа гризе, що даремно так із нею обійшлися…

Увечері, закривши бібліотеку, Ліда ступила на м’яку траву біля ганку, мружачись від західного сонця.

— А я не вірю, – почула вона, – ні на хвилину не сумнівався.

Ліда здригнулася: голос знайомий, і йдеться, звісно, про неї. Петро з’явився несподівано, напевно стояв за деревом і чекав на неї.

— Чому не віриш? – запитала вона, не знаючи, радіти чи засмучуватися цій зустрічі.

— Чуткам не вірю. Ти завжди була чистою… такою й залишишся. Лідо, виходь за мене заміж! А Щербатого я втихомирю, тільки-но повернеться в село.

Уперше за ці дні вона чула правду про себе, причому так упевнено, без тіні сумніву.

— Дякую, що не віриш пліткам, – прошепотіла вона.

— Не дякуй. Краще подумай про мою пропозицію. Адже я тебе завжди любив. І зараз люблю. І любити буду. Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю.

Ліда почервоніла, почувши зізнання. Та вона й раніше здогадувалася, тільки не допускала до себе Петра, не зачепив він її серця.

Вона пішла, не озираючись, навіть не помітила, що додому майже бігла.

— Ти чого? – запитала Антоніна, – Чи гнався хтось за тобою?

— Ніхто не гнався.

— Ну що ж сталося? У нас і так, здається, гірше нікуди…

— Петра Стрельченка зустріла… заміж кличе, – тихо сказала Ліда.

Антоніна поставила чашку і присіла, приголомшена почутим. Іван Тимофійович відклав газету, сумніваючись у її словах.

— Нумо повтори, – попросив він.

— Петра зустріла, заміж кличе.

— Коли?

— Каже, хоч завтра…

— Ну ось, – бадьоро заявив Іван Тимофійович, – є розумні люди, хто пліткам не вірить. Це ж, вважай що, на твоє щастя така людина є. Але ж Петька працьовитий і не вживає. А вже батьки в нього – нічого поганого не скажеш.

— Лідо, так може це та соломинка, за яку вхопитися треба, – обережно запитала Антоніна.

— Не знаю, – відповіла донька, – я ж і не дивилася в його бік, тим паче не любила ніколи. Та я взагалі ще нікого не кохала, не встигла я…

— Ось і полюбиш! – сказав батько. – Надійна людина тебе заміж покликала, ну кого ще краще шукати… а кохання, – він махнув рукою, – попадеться такий як Юрко зі своїм коханням, будеш п’ятий кут шукати. А тут – хлопець хороший, батьки працьовиті… ну чого ще треба?

На весіллі Ліда була в довгій білосніжній сукні, і обличчя її здавалося теж білим, а в очах не було тієї радості, що буває в наречених. Мати нагадувала їй, щоб голову не опускала, але Ліда забувала про її наказ, і все частіше дивилася під ноги, коли зареєструвалися. Петро потім підхопив наречену на руки – так і ніс до машини. І в будинок на руках вніс.

Будиночок їм виділили його батьки. Залишився будиночок від бабусі. То вони його підлатали і сказали: «Нехай хоч і тимчасове, але житло у вас буде. А далі вже самі».

Першої ж ночі Петро лежав щасливий, не випускаючи з обіймів молоду дружину. – Нехай хоч слово хто скаже, враз рот заткну, ти в мене будеш як цариця, нікому в образу не дам, – шепотів він.

Дні потягнулися одноманітною низкою. Ліда працювала, готувала обіди, вечері, проводжала вранці чоловіка на роботу. Згодом будиночок став наповнюватися потрібними в побуті речами. – Почекай, Лідо, я ще мотоцикл куплю.

— Так у тебе ж був.

— Продав я його, на весілля гроші потрібні були, – відповів Петро.

Новина про те, що Ліда носить дитину не була несподіванкою, дівчина зраділа змінам і стала придивлятися до дитячих речей. Петро тим часом узяв більшу частину турбот про дім, оберігаючи дружину від зайвої метушні.

Дівчинка зʼявилася здоровенька, спокійна. – Світланою назвемо,- сказав Петро, – здається, буде така ж світленька, як ти.

Батьки раділи міцній сім’ї, розчулювалися онуці, що підростає.

Юрія Щербатого рідко бачили в рідному селі. Здається, він зійшовся з розлученою жінкою, подейкували, що це вона його прийняла. Але, мабуть, спокійно йому не жилося, і разом із друзями його посадили за крадіжку. Дали три роки.

Лідиній доньці на той час виповнилося вже два рочки, і історією зі Щербатим вона не цікавилася. Та й Петро забув про нього, все більше присвячуючи себе улюбленій родині.

Минуло ще три роки. Світланка, спритна щебетуха, як хвостик бігала за Лідою, хоча зовні дуже була схожа на Петра: такі самі карі очі, така сама форма губ… хоча це неважливо, вони обидва любили доньку.

Знову настало літо, і також відцвіла по весні черемха, обіцяючи багатий урожай.

Настав вечір, і Ліда, відправивши до хати Свєту і пообіцявши невдовзі прийти й розповісти перед сном казку, прибирала посуд.

Вона вже хотіла піти до хати, як почулася неголосна розмова біля воріт. У сутінках упізнала силует Юрія Щербатого. Він хоч і зсутулився після в’язниці, і говорив із хрипотою – впізнати все-таки можна.

«І що йому треба від Петрика?» – подумала вона і пішла до хвіртки.

— Вали звідси, нічого я тобі не винен, – почула вона голос чоловіка.

Ніколи не чула, щоб чоловік так грубо розмовляв. А тут просто гнав від двору нежданого гостя.

— Петрухо, ну тільки на запчастини, ну зламався ж мотоцикл…

— А я до чого? Твій мотоцикл – ти й налагоджуй…

— Не пам’ятаєш ти добра, Петрухо, – просипів Щербатий, – а от візьму, та й скажу твоїй дружині, як ти за мотоцикл мене намовив ославити її…

— Іди звідси, а інакше закатаю тебе…

— Собака гавкала, – проспівав Щербатов, – хутко шукай мені гроші, а то секрет твій розкрию, розповім, як я Лідку гулящую виставив. А вона, дурепа, і не знала, як ми домовилися з тобою.

— Замовкни! Не повинен ти сюди приходити. І я тобі нічого не винен, – сказав Петро. – Як домовлялися, так і розрахувалися, тож не наривайся. Ну, немає в мене грошей тобі на запчастини, сам заробляй… .

Ліда, тримаючись за паркан, тихо пішла в будинок. Вона не пам’ятала, як дійшла до ліжка, де вже лежала донька. Помітивши, що дівчинка заснула, так само тихо увійшла до тимчасової кімнати.

— Лідо, я думав, ти вже лягла, – сказав Петро переляканим голосом.

— Сядь, Петрику, поговорити треба, – попросила вона. – Скажи, це ти підмовив Щербатого «ославити» мене?

— Лі-ііда, та ти що?

— Петрику, досить обманювати, я все чула. Виходить, ти йому свій мотоцикл подарував… а мені сказав, що продав, гроші на весілля потрібні були…

— Лідо, не зрозуміла ти нічого…

Вона різко повернулася до нього і побачила перед собою його обличчя. За всі п’ять, хоча ні, за всі шість років, що вони живуть разом, вона була вдячна йому. Вдячна за те, що не повірив наклепу, що готовий був захищати її, вкривати від усіх негараздів, від усіх косих поглядів… так, вона була вдячна. Але чи було кохання?

Лише зараз на зрозуміла, що ще ніколи й нікого не кохала. І цей бруд, яким словесно вимазав її Щербатий, адже вона досі його на собі відчуває.

— Як ти міг? За що? Адже я повірила тобі!

— Лідо, ну перестань, адже ми добре живемо, нам позаздрити можна. А батьки, вони ж радіють, дивлячись на нас…

— Петрику, ти віддав йому мотоцикл за його брудну послугу? Петро бачив у її погляді рішучість дізнатися правду. Та загалом, вона її вже знала.

—Лідо, це було давно. Я так тебе любив… я готовий був на все, а ти не помічала мене.

— Ах, Петрику, Петрику, дрібно плаваєш! Що ж так дешево – всього лише мотоцикл?! Вже треба було машину новеньку за мене віддати, ну хоч не так прикро було б. А то всього лише мотоцикл, та ще й не новий…

— Лідо, схаменися, у нас сім’я, у домі все є, донька в нас…

— Петрику, та чим же ти кращий за Юрка Щербатого?

— Ти мене з ним порівнюєш? Та ти подивися, я ж усе для тебе, усе для доньки…

Ліда піднялася. – Іду я від тебе. Ось завтра речі зберу і піду.

— Не відпущу! – Він схопив її, притиснув до себе. – Навіть не думай!

—А я й не буду роздумувати, подам на розлучення і все. Опусти! – Вона раптом стала холодною, байдужою і не ворушилася в його руках, ніби їй було все одно.

І він відпустив.

— Ну я так не здамся, – сказав він.

Наступного дня прийшли батьки. Петро встиг поділитися зі своїми, а ті – сходили до батьків Ліди.

Усі четверо увійшли, поглядаючи на Петра і Ліду.

— Ну що ви, діти, надумали, – сказала Клавдія, мати Петра, – уже ми тішилися, дивлячись на вас, така пара, донька росте… і раптом чвари.

— Але ж ми нічого й не знали, сказав Григорій, батько Петра, – ну сказав тоді син, що одружується, та ми й раді були. А що там у вас раніше сталося – звідки нам знати.

— Так я вас і не звинувачую, – сказала Ліда, – але сталося те, що вже не виправити, тож розлучитися я хочу. Відразу кажу вам. – Вона подивилася на всіх і затримала погляд на своїх батьках. – Вибачте, але не можу в обмані жити. І не хочу, щоб донька в цьому обмані жила.

— Сват, ну скажи ти їм, – Григорій звернувся до Івана Матвійовича, який сидів біля вікна насупившись, уся ця ситуація йому не подобалася. – Давай краще по чарчині, – запропонував Григорій, – може й молодь охолоне.

Іван мовчки махнув рукою, давши знак, що згоден.

— Не знаю я, як бути,- сказала Антоніна, – бачу, що сім’я хороша, але як згадаю, що ми пережили, що Ліда пережила… ох, важко.

— Ну так це коли було, – сказала Клавдія, – ну, свахо, давай помиримо їх.

— Сват, підтримай, – попросив Григорій, якому шкода було і сина, і його сім’ю, яка руйнувалася в них на очах.

Іван Матвійович мовчав. Стало зовсім тихо. І тільки метелик бився об скло, потрапивши якимось випадком до хати, і не міг вибратися.

Іван прийшов до тями, нарешті, повернувся до вікна, відчинив його і, махнувши рукою, допоміг метелику вибратися на волю.

Повернувся до сватів. – Цього разу я втручатися не буду. І радити нічого не буду. Нехай самі вирішують, чи жити їм разом. – Він подивився доньці в очі. – І твоє рішення, донечко, будь-яке прийму.

Розчарування з’явилося на обличчях батьків Петра. Незабаром вони встали і, попрощавшись, пішли по домівках.

— Лідо, подумай, добре подумай,- просив Петро, – не говори нічого зараз, хоча б переночуй зі своїми думками. Я дуже сподіваюся, що завтра ти зміниш своє рішення.

— Добре, завтра я тобі скажу, – відповіла Ліда.

І ця заминка, це відкладене рішення вселило в Петра надію.

Звісно, він не спав уночі. І Ліда теж не спала.

Петро до ранку задрімав, мабуть, сон звалив його.

Прокинувся, коли сонячний промінь торкнувся обличчя, і відразу почув кроки Ліди. – Ми пішли, – сказала вона, тримаючи за руку Світлану, а в іншій руці була сумка. – Решту речей потім заберу.

— Це все? – упавшим голосом запитав він, не знаючи, як утримати дружину.

— Усе, Петрику. Піду я.

Вона вийшла.

Він сів на ліжку, подумав, що треба збиратися на роботу. Але був вихідний день, і поспішати нікуди.

Він раптом відчув безвихідну тугу і якусь величезну втрату… і що повернути вже нічого неможливо.

Він завив від душевного болю і від безвиході.

Сонце – раннє, але таке тепле – світило й пестило променями, немов обійняти хотіло. Ліда йшла травою, відчуваючи її м’якість і легку прохолоду після ночі.

— Ну ось, донечко, усе в нас буде добре, адже я з тобою…

Вона вела дівчинку назустріч новому дню і сама йшла, розправивши плечі, відчувала себе сильною. І жодні розмови не змогли б тепер її переконати у зворотному. І вона вірила, що любов до неї ще прийде, вона обов’язково полюбить. І її будуть любити. Але не так, як Петро, колись виваляв її в багнюці. Ні, це буде інше кохання, і вона в це вірить.

А поки що – новий день. І все літо попереду. І все життя.

КІНЕЦЬ.