Я задумливо перебирала старі фотографії, розкладені на кухонному столі. З пожовклих знімків мені посміхалися незнайомі особи – далекі родичі, про існування яких, я навіть не підозрювала донедавна.

Дзвінок пролунав тиждень тому. Сухий голос нотаріуса повідомив про те, що мого двоюрідного дідуся по материнській лінії, Віктора Петровича, не стало в живих. Я ледве могла згадати, чи чула колись це ім’я.

– І що ж? – спитала я тоді, не розуміючи, чому мене повідомляють про людину, яку я ніколи не знала.

– Справа в тому, – продовжив нотаріус, – що Віктор Петрович залишив вам спадок. Дачна ділянка з будинком під Києвом.

Я розгублено кліпнула, намагаючись осмислити почуте.
– Але чому мені? Ми навіть не були знайомі.

– У заповіті вказано, що ви єдина спадкоємиця по прямій лінії. Віктор Петрович не мав своїх дітей, тож бажав, щоб майно залишилося у родині.

Тепер, розглядаючи фотографії, я намагалася знайти хоч якийсь зв’язок із цим загадковим родичем. На одному зі знімків, я помітила чоловіка, чимось схожого на мою матір — ті самі очі, те саме підборіддя.

– Ти чого не спиш? — сонний голос чоловіка вирвав мене з роздумів.
Сергій, потягаючись, увійшов на кухню і здивовано дивився на розкладені фотографії.

– Що це за сімейний архів?

Я зітхнула і, розповіла чоловікові про несподівану спадщину.
– Дача? Серйозно? — Сергій миттєво прокинувся. – І де?

– За годину їзди від Києва. Я завтра їду до нотаріуса оформляти документи.
Сергій присів поряд зі мною, його очі спалахнули.

– Слухай, а це здорово! Ми давно мріяли про місце, куди можна виїжджати влітку. Уявляєш свою ділянку, природа, тиша…

Я посміхнулася, дивлячись на наснагу чоловіка. Справді, ми часто говорили про те, як добре було б мати свій куточок за містом.

– Давай з’їздимо у вихідні, подивимося, що там і як, – запропонував Сергій.
Я кивнула, відчуваючи, як мене теж починає охоплювати хвилювання.

Вихідні пролетіли, як одна мить. Дачна ділянка виявилася невеликою, але затишною. Старий дерев’яний будинок вимагав ремонту, але стояв на мальовничому місці, біля невеликого ставка.

– Тут просто чудово! – захоплювалася я, гуляючи ділянкою. – Дивись, Сергію, яблуні, смородина… А повітря яке!

Сергій, який оглядав будинок, стверджувально кивав:
– Так, місце чудове. Звичайно, доведеться вкластися в ремонт, але воно того варте.

Весь шлях назад ми обговорювали плани на літо. Я мріяла про квітник перед будинком, Сергій планував побудувати лазню.

Нашу ідилію порушив несподіваний візит свекрухи. Віра Павлівна приїхала без попередження, як це часто траплялося.

– Сереженько, Ганнусю! – защебетала вона з порога. – Я вам булочок напекла!

Я натягнуто посміхнулася. Відносини зі свекрухою у мене були, м’яко кажучи, не дуже. Віра Павлівна любила втручатися у наше життя, давати непрохані поради та критикувати мене.

За чаєм, розмова неминуче зайшла про спадок.
– Дача? – Віра Павлівна пожвавішала. – І велика?

Я почала розповідати, але свекруха перебила мене:
– А ви що з нею робитимете?

– Як що? – здивувався Сергій. – Відпочивати там будемо, звісно.
Віра Павлівна підібгала губи:

– Відпочивати? А ви подумали, скільки грошей потрібно вкласти у ремонт? Та й часу скільки це займе! Ні, вам потрібно її продати!

Я насупилась:
– Навіщо продавати? Ми з Сергієм уже все обговорили…

– Ой, Анечко, – відмахнулась свекруха, – ти ще молода, недосвідчена. Вам потрібні гроші! Он, Сергію машину нову купити треба, та й взагалі…

Сергій невпевнено кашлянув:
– Мам, ми поки що не плануємо продавати.

– Це поки що! – А ось, як порахуєте, в скільки вам ремонт встане, одразу передумаєте.
Я відчула, як усередині наростає роздратування. Чому свекруха завжди вважає, що знає краще?

– Віро Павлівно, – почала я, намагаючись спокійно говорити, – ми вдячні за турботу, але це наше рішення!

Свекруха підібгала губи, але промовчала. Проте я знала, що це не кінець розмови. Наступного дня я випадково почула телефонну розмову чоловіка з матір’ю.

– Сереженько, ну подумай гарненько! – Продасте дачу, купиш собі нову машину, ще й на ремонт у квартирі залишиться.

– Мам, ми ж з Анею вирішили…

– Аня, Аня! – перебила його мати. – Ти чоловік чи хто? Маєш сам вирішувати такі питання! Це ж вигідна пропозиція!

Я застигла за дверима, не вірячи своїм вухам. Яка пропозиція? Про що вони кажуть?

Сергій щось невпевнено пробурмотів у відповідь, і розмова закінчилася. Коли він вийшов із кімнати, я зустріла його холодним поглядом.

– Про що це ви з мамою говорили?
Сергій зам’явся:

– Та так, ні про що особливе. Мама просто турбується.

Я зрозуміла, що чоловік щось недомовляє. Я вирішила спостерігати за розвитком подій, не показуючи, що щось запідозрила.

За кілька днів Віра Павлівна знову приїхала до нас. Цього разу вона була не одна — з нею прийшов незнайомий чоловік середнього віку.

– Анечко, Сереженько, – почала свекруха з порога, – Познайомтеся, це Ігор Васильович. Він рієлтор, допоможе вам із продажем дачі.

Я перевела погляд на чоловіка, який виглядав явно зніяковілим.
– З яким ще продажем? – тихо, але твердо спитала я.

– Ну, як же, – втрутилася Віра Павлівна, – ми ж обговорювали, що вам краще продати цю дачу. Ось, Ігор Васильович вже й покупця знайшов!

Я глибоко зітхнула, намагаючись стримати наростаючий гнів. Я подивилася на Сергія, чекаючи на його реакцію. Але чоловік мовчав, уникаючи мого погляду.

У цей момент я зрозуміла, що мені доведеться самій розібратися із цією ситуацією. Я рішуче повернулася до непроханих гостей:

– Вибачте, але ми не плануємо продавати дачу. Дякую за візит, до побачення!

Я попрямувала до дверей, маючи намір вивести рієлтора, але тут пролунав дзвінок. На порозі стояла літня пара.

– Здрастуйте, ми, далекі родичі Віктора Петровича, Миколайчуки, – почала жінка. – Нам стало відомо, що його вже немає в живих, що він залишив спадок…

Я розгублено дивилася на несподіваних гостей. Віра Павлівна відразу ж пожвавилася:
– Ой, добре, що ви прийшли! Проходьте, обговоримо все разом.

Я різко обернулася до свекрухи:
– Віро Павлівно, це ви їх запросили?

Свекруха зробила безневинне обличчя:
– Що ти, Ганно! Я їх уперше бачу. Але коли вже прийшли родичі, треба все обговорити цивілізовано.

Сергій, нарешті, вийшов із заціпеніння:
– Мам, може, не варто втручатися? Це справа Ані…

– Сереженько, не будь егоїстом! – відрізала Віра Павлівна. – Тут родичі приїхали, треба пошанувати.
Я зрозуміла, що ситуація виходить із-під контролю. Я, вкотре, глибоко зітхнула і твердо сказала:

– Вибачте, але зараз не час для візитів! Я зв’яжуся з вами пізніше, якщо знадобиться.

Я практично виштовхала всіх за двері, включаючи приголомшену свекруху. Повернувшись до чоловіка, я процідила:

– Нам треба поговорити!

Наступні кілька днів я провела, намагаючись розібратися у ситуації. Я зв’язалася з нотаріусом, запросила копії всіх документів, щодо спадщини. Паралельно я шукала інформацію про “родичів”, що раптово з’явилися.

Сергій намагався поговорити зі мною, але я була непохитна:
– Поки я не з’ясую всю правду, нам нема про що розмовляти.

За тиждень я зібрала всю сім’ю, включаючи Віру Павлівну. На столі лежала папка із документами.
– Отже, я провела невелике розслідування. І ось що я дізналася.

Я дістала фотографії.
– Ці люди, котрі назвалися родичами, вони мешкають у сусідньому під’їзді з вами, Віро Павлівно. Дивний збіг, не знаходите?

Свекруха зблідла, але промовчала.

– А ось цей рієлтор, – продовжила я, – виявився вашим троюрідним племінником. І саме він намагався, через підставних осіб, купити дачу за заниженою ціною.

Сергій приголомшено дивився то на мене, то на матір.
– Мам, це правда?

Віра Павлівна схлипнула:
– Я хотіла якнайкраще! Вам потрібні гроші, а не ця розвалюха!

Я похитала головою:
– Ви не мали права вирішувати за нас! Це моя спадщина, і тільки мені вирішувати, як нею розпорядитися!

– А ти, Сергію? Чому ти мовчав? Чому дозволив своїй матері маніпулювати нами?
– Вибач, Ань. Я не знав, як сказати тобі… Мама була така наполеглива…

– Наполеглива? Вона намагалася обманом позбавити мене спадщини!

Віра Павлівна схопилася:
– Та як ти смієш! Я завжди дбала про вас!

– Турбота? – обурилася я. – Це не турбота, а контроль та маніпуляція!

Сергій спробував втрутитися:
– Дівчата, давайте заспокоїмося…

– Ні, Сергію. Досить! Я втомилася від цього! Ось документи на розлучення. Вирішуй, на чиєму ти боці!

В кімнаті зависла важка тиша. Сергій розгублено дивився на мене, не вірячи своїм вухам.
– Ань, ти це серйозно? – нарешті видавив він.

– Абсолютно. Я не можу більше жити у сім’ї, де мене не поважають і намагаються обдурити!

Віра Павлівна вибухнула риданнями:
– Сереженько, не дозволяй їй зруйнувати нашу родину!

Сергій виглядав роздавленим. Він переводив погляд з мене, на матір, не знаючи, що сказати.
– Мені треба подумати, – нарешті сказав він.

– Добре. Ти маєш тиждень. А поки що я поживу у подруги.
Я зібрала речі і пішла, залишивши Сергія віч-на-віч з його думками і ридаючою матір’ю.

Наступний тиждень був найважчим у моєму житті. Я багато думала, аналізувала наші стосунки з Сергієм, згадувала все хороше та погане, що було між нами.

Сергій кілька разів намагався зв’язатися зі мною, але я була непохитною , бо хотіла, щоб він прийняв рішення самостійно, без мого впливу.

За тиждень Сергій приїхав до мене. Він виглядав змарнілим.

– Ань, я все обміркував, – почав він. – Ти маєш рацію! Я дозволив мамі надто сильно втручатися у наше життя. Це моя вина, і я хочу це виправити.

Я уважно слухала, не перебиваючи.

– Я поговорив із мамою. – Пояснив їй, що так більше не може тривати. Вона… вона не відразу зрозуміла, але я був наполегливий.

Він узяв мене за руку:
– Я люблю тебе, Ань. І не хочу тебе втрачати. Давай спробуємо все виправити?

Я довго мовчала, обмірковуючи його слова. Нарешті я сказала:

– Сергію, я теж тебе люблю. Але одних слів недостатньо. Мені потрібні дії, потрібні докази, що ти справді готовий змінитись!

Сергій кивнув:
– Я розумію. Що я можу зробити?

– По-перше, – почала я, – ми переїжджаємо. Нам треба жити подалі від твоєї мами, інакше нічого не зміниться.- Згоден, – швидко відповів Сергій.

– По-друге, ти маєш навчитися говорити “ні” своїй матері, коли вона намагається втручатися у наші справи.

Сергій трохи повагався, але кивнув:
– Я постараюся.

– І останнє! – Нам обом треба навчитися краще розуміти один одного, та вирішувати конфлікти.

Сергій погодився і на це.

Наступні місяці були непростими для нашої родини. Віра Павлівна спочатку лютувала, але поступово, бачивши рішучість сина, почала здавати позиції.

Ми з Сергієм багато працювали над своїми стосунками. Були сварки та непорозуміння, але ми вчилися розмовляти відкрито та чесно.

Дачу ми таки залишили собі. Влітку разом займалися ремонтом, садили квіти, будували плани на майбутнє. Це місце стало для нас символом нового початку!

Через рік я зрозуміла, що наші стосунки справді змінилися. Сергій навчився відстоювати наші інтереси перед матір’ю, та й я сама стала більш терпимою до свекрухи! Кохання, коханнєм, а довіра – понад усе! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.