— Це тобі мама твоя заявила, що я зобов’язана прати, готувати та прибирати за тобою? А їй я випадково нічого не винна? – ображено звернулась дівчина до чоловіка.

Кожен раз, як чоловік повертався від матері, я вже бачила по його обличчю, про що вони з нею розмовляли. Адже розмова була завжди майже та сама.

— Слухай, синку, якось ти одягнений погано, – починала мати кожен раз, як бачила Назара. – Аж соромно дивитись. Яна зовсім за тобою не стежить, чи що? Одяг увесь якийсь не модний. Тобі дружина взагалі нічого не купує, скажи мені?

— Купує. Іноді, – відповів неохоче чоловік.

— Та й випрати б не заважало все з тебе. Це просто нечувано, так байдуже до чоловіка ставитися! А все, мабуть, щоб на тебе ніхто не дивився, – видала свій вердикт Інна Володимирівна.

— Та нормально все, – не бажаючи починати конфлікт промовив чоловік. – Поїмо краще щось, я ще не снідав.

— Чому, скажи мені, ти приїхав до мене голодним? Адже хороша дружина за всіма мірками та уявленнями має нагодувати свого коханого чоловіка сніданком.

— Та вона ще спала, коли я їхав. І я спав, ти мене розбудила, мамо, – захищався син.

— Ось! Спала! А мусила встати раніше за тебе. Приготувати, накрити на стіл і нагодувати чоловіка. Вона дружина і це її прямий обов’язок. І навіть не думай сперечатися зі мною, – відповіла жінка.

Мати продовжувала пиляти сина. Чоловіка у неї вже давно не було, тому діставалося Назару. Крім нього, виговорювати не було кого.

— Про одне тебе прошу, Назарчику, – продовжила мати, – приїдеш додому й поясни дружині, що так ставитись до власного чоловіка неприпустимо! Нехай вона почне тебе поважати. А то покине вона тебе, ось побачиш. А може і вже хтось у неї на боці є.

— Добре, – сказав чоловік тільки для того, щоб мати відв’язалася від нього. – Мені додому час.

Чоловік поїхав, а Інна Володимирівна набрала номер невістки.
— Привіт, Яночко. У мене до тебе серйозна розмова.

— Слухаю вас, – ввічливо відповіла жінка.

— До мене сьогодні приїжджав Назар. Так ось, маю тобі сказати… Ні, я зобов’язана тобі офіційно заявити, що так ставитися до чоловіка не можна! Ти що, зібралася його кинути?

— У чому справа, Інно Володимирівно? З чого ви це взяли? – здивувалася Яна.

— Ти зовсім не дбаєш про нього. Він якийсь брудний, м’ятий, немодно одягнений та ще й завжди голодний. Ти дружина і це твій обов’язок, щоб чоловік був охайним та ситим!

— Я вас зрозуміла. Вимушена перервати розмову, бо мені ніколи про це з вами говорити, – вирішила відключитися Яна, уявляючи, як далі проходитиме їхня світська бесіда. А сваритись зараз вона зовсім не збиралася.

Коли приїхав чоловік, розмова продовжилася:

— Ну, що там наша мама? – спитала Яна у чоловіка, вже знаючи що буде далі.

— Нормально, – Назар трохи зам’явся. – Тільки ось сказала, що ти мене скоро кинеш. Дбати про мене не хочеш, отже, не любиш. Може, в тебе справді хтось з’явився?

— Ти серйозно? Значить, твоя матуся наговорила тобі всякого, накрутила тебе, а твоя голова у цей час де були? І де вона зараз?

— Ти мене як чоловіка ні в що не ставиш, не дбаєш про мене, – почав Назар підіймати свою планку, але жінка швидко його перервала.

— Це тобі мама у вуха наспівала, що я повинна тобі варити, прати, порошинки з тебе здувати? А їй я випадково нічого не винна?

Яна була у нестямі від гніву:

— А ти нічого не забув їй сказати, любий? Ну, наприклад, про те, що я заробляю втричі більше за тебе і тому весь час стирчу на роботі. І мені просто суто фізично не вистачає часу на домашні справи. А ти в цей час просто тиняєшся по квартирі, замість того, щоб хоч щось зробити.

— Ну, що ти так розізлилась? Я й сам усе розумію. Просто мама ось каже…

— Мама твоя нехай мені дякую скаже, що я досі тебе ще не покинула. А напевно треба, коли свекруха мені на це так наполегливо натякає.

— Не треба. Вибач мені, Яночко, – обійняв дружину чоловік. – Хочеш, я картоплі начищу та засмажу? Я, правда, не вмію, але колись треба вчитися.

— Хочу, – задоволено відповіла Яна. – І протреш стіл потім.

Як свекруха не намагалась посварити невістку з сином, Яна все одно залишалась у виграші.

Джерело