Інна сиділа на лавці в парку, опустивши голову і закривши обличчя руками. Її душу розривали біль і розчарування – її, вагітну, залишив хлопець. Раптом до її рук торкнулися маленькі дитячі долоні. Вона не встигла як слід розглянути хлопчика, як той обійняв її за шию і заплакав:

— Мамочко, ти де була?!

Підбіг батько дитини, намагаючись забрати сина, але хлопчик не давався. Інна обійняла його, погладила по голові й почала говорити ласкаві слова. Батько сів поруч, мовчки спостерігаючи, як малюк заспокоївся і заснув у неї на руках.

— Моя дружина пішла з життя два роки тому, — тихо промовив чоловік. — Артем дуже сумує за нею, не підпускає до себе жодної жінки. Але вас він обрав одразу. Як і чому – не розумію. А чому у вас на очах сльози?

Неочікувано для себе Інна розповіла чоловікові свою історію. Він, почувши її горе, промовив:

— Будьте моєю дружиною. Артем не випадково вибрав вас — це доля. Ваша дитина стане мені рідною. Я Стас. Давайте допоможемо одне одному.

— Давайте спробуємо, — тихо відповіла Інна.

Пройшли роки. Вони полюбили одне одного, народили ще трьох дітей. І ось настав день, коли вони святкували золоте весілля в ресторані. Навколо зібралися п’ятеро їхніх дітей, численні онуки й рідні.

Артем, первісток Стаса та Інни, тепер уже Артем Станіславович, підвівся з келихом у руках:

— Люба, кохана мамо! Пам’ятаєш, як я знайшов тебе? Я знав, що ти мене не народила. Але щось підказало мені, що саме ти – моя мама. Хтось шепотів мені: «Йди до неї. Вона твоя мама і ніколи тебе не залишить». Так і вийшло – я сам вибрав собі матір. Дякую тобі, мамо, і тобі, батьку, за любов, за турботу, за виховання, за дорогу в життя. Ви найкращі!

І справді, коли Бог зачиняє одні двері, Він водночас відчиняє інші. Тільки треба мати сміливість зробити крок і прийняти руку допомоги.

КІНЕЦЬ.