Родичі мого чоловіка завжди відрізнялися безцеремонністю. З перших днів нашого сімейного життя вони «тішили» нас раптовими візитами на вихідні, завантажували терміновими справами, які виявлялися набагато важливішими за наші спільні плани.

Відразу після весілля ми переїхали до столиці. Я крутилася на двох роботах, чоловік закінчував заочно університет та водив таксі.

Свекруха на той час вийшла на пенсію, але енергію не втратила. Раз на місяць жінка відвідувала нас, проводячи в нашій однокімнатній квартирі не менше тижня.

Ніна Федорівна зручно влаштовувалась у подружньому ліжку, виселяючи молодят на підлогу. На мої скромні заперечення чоловік заявляв:

– У мами хвора спина, їй незручно спати на розкладачку!

Також мамі заважав телевізор, світло від настільної лампи і звук води, що ллється у ванній. Тому на тиждень доводилося забути про улюблені серіали, читання в ліжку, а гігієнічні процедури звести до мінімуму.

Але особливо Ніна Федорівна любила поїсти, причому не відмовлялася від сніданку, ні від обіду, ні від вечері.

“На кухні має бути одна господиня”, – безапеляційно заявляла вона. І я після чергової зміни мовчки ставала до плити.

Зрідка до нас навідувався свекор. Він вимагав уваги, щоденних застіль та походів по злачним місцям. Його приїзди мені подобалися значно більше – Петро Олексійович погоджувався спати на розкладинці.

Але найчастіше до нас вибиралися брат Сашка та сестра зі своїми домочадцями. Сергій та Людмила не турбували себе попередніми дзвінками, ставлячи молодшого брата перед фактом.

Звичайно, навіщо витрачатися на дорогий готель, якщо братик орендує квартиру? А зручно господарям чи ні – яка різниця?

Терпіти безцеремонність родичів чоловіка ставало дедалі складніше. Але розмови із чоловіком були безрезультатними. Молодша дитина в сім’ї, вона звикла повністю підкорятися волі та бажанням старших. Нав’язані стереотипи міцно засіли у Сашиній голові:

– Оля, ну як я можу відмовити татові чи мамі? Адже вони вирощували мене, годували, одягали, дбали. Що поганого в тому, що вони відвідують нас? Мені теж не подобається спати на підлозі, але іноді можна і потерпіти!

– Іноді? – заперечувала я чоловіку. Та я сплю у своєму ліжку рідше, ніж на підлозі! До того ж ніхто з твоїх родичів палиці ковбаси чи шматка сиру не купив. А я, між іншим, не куховарка!

Сашко погоджувався з моїми аргументами, обіцяв поговорити із сім’єю. Але далі порожніх слів справа не рухалася. Я ж вважала себе не вправі втручатися.

Невідомо, скільки б ще довелося мучитися, але я завагітніла. Токсикоз дав законне право не готувати, гості залишалися голодними.

Нічні походи до туалету заважали спати, а перепади настрою пояснювали гормональною перебудовою. До початку другого триместру родичі чоловіка різко перестали нудьгувати за Сашком і ніби забули дорогу до нашої оселі.

Синок народився неспокійним. Батьки чоловіка не поспішали познайомитися з онуком, вперше відвідавши нас, коли дитині виповнилося чотири місяці.

Десятиліття нашого сина ми відзначали у власній квартирі. Через брак фінансів ремонт затягнувся – позичити грошей родичі не схотіли. Але через кілька років кожен куточок нашого будинку був облаштований зі смаком та любов’ю.

Нарешті, у нашому розпорядженні опинилася власна спальня. Син-підліток відвоював право самостійно розпоряджатися в кімнаті, а для спільних посиденьок чудово підійшла кухня-вітальня.

Якось увечері чоловікові зателефонував старший брат. Його дочка вступила до столичного університету, гуртожиток дівчині дають лише з жовтня, винаймати квартиру дорого.

Коротше, любий брате, прихисти племінницю на місяць. Звичайно, ми не відмовили. Настю розмістили у вітальні, і дівчина приступила до занять.

КІНЕЦЬ.