Втомилася від безперервних претензій власної доньки. У неї вічно я та її свекруха винні у всіх смертних гріхах. Я — тому, що не допомагаю, свекруха — тому, що лізе з порадами.

Не можу точно про свекруху нічого сказати, а ось що я не допомагаю – це марення. Мабуть, я повинна повністю зректися свого життя, щоб завжди доньці хвіст заносити.

Можу припустити, що і свекруха там не так вже й лізе в їхнє життя, як хоче це зобразити моя дочка. Просто перебільшує все за своєю звичкою.

Проблеми з Алісою почалися, коли вона лише опинилась в положенні. Різко у неї на голові з’явилася корона і вона почала вимагати до себе підвищеної уваги. Як мінімум, з мого боку.

Я повинна була щодня дізнаватися про її самопочуття, і якщо, не приведи Господь, воно було не ідеальним, то мені треба кидати все та одразу летіти до неї.

Ось чим я могла їй допомогти під час токсикозу? Волосся потримати, поки її нудить чи що? За нею й так чоловік бігав, як навіжений.

Та й свекруха, яка живе поблизу і вже на пенсії, бігла за першої потреби. Але її якраз донька бачити не хотіла.

Об’єктивно пояснити, з чого вона так на маму чоловіка в’їлася, дочка так і не змогла. Претензія “а чого вона постійно до нас лізе” мала непереконливий вигляд.

– Я сьогодні трохи знепритомніла на роботі, а ти мені навіть не подзвонила, не дізналася, що там в мене, як справи, – обурювалася дочка.

Ну а я звідки знала, що вона ледь не знепритомніла? Я мала здогадатися чи як мені про це дізнатися? Ось сказала вона мені, я поцікавилася її здоров’ям і була готова приїхати.

– Не треба вже нічого, займайся своєю Анечкою, – фиркала дочка.

Аня – це моя молодша дочка, яка навчається у восьмому класі. До неї дочка завжди ставилася з ревнощами, хоча в них така велика різниця – п’ятнадцять років. Здавалося б, що їм ділити?

Я зараз живу з Анею та чоловіком, вітчимом Аліси та батьком Ані. Він до обох дівчат ставиться однаково й Алісу, яку вирощував із дитячого садка, вважає також своєю дочкою.

Ми тому з ним так довго і не заводили спільну дитину, бо не хотіли травмувати Алісу. Мабуть, перестаралися.

Але такою нестерпною, як під час вагітності, дочка не була ніколи. Таке відчуття, що вона цілими днями тільки й займалася тим, що вигадувала нові приводи для образ.

Коли вона все-таки розродилася, я через день приїжджала до неї допомагати, адже з немовлятами дуже непросто. Другого дня приходила сваха, щоб допомогти невістці.

Так в Аліси були завжди дві винних у всіх бідах людини. Я звинувачувалась у тому, що мало допомагаю, не кожного дня приїжджаю, неправильно їй щось раджу.

Свекруха ж у неї була в немилості, бо дратувала дочку своїми порадами, що робить все не так, як вона звикла й іншими дурницями.

Не знаю, як сваха взагалі це терпить, якби я була на її місці, то така примхлива невістка давно б вже вирушила на хутір метеликів ловити за таку поведінку.

Вже навіть в мене від усього негативу, що йде від дочки, голова пухне. Іноді трубку брати не хочеться, тому що нічого хорошого я там точно не почую.

Як завжди будуть якісь звинувачення та скарги. Хоча я зовсім не розумію, на що вона скаржиться. Вже пів року в неї щодня то я, то сваха. А ввечері ще чоловік допомагає.

Я приїжджаю – можу і приготувати, і попрасувати, поки дочка тиняється з кута в куток і скаржиться на все поспіль. Сваха забирає дитину на довгі прогулянки, під час яких Аліса може й у ванній полежати.

По хаті вона нічого не робить, все взяли на себе я, сваха та зять. З дитиною їй теж допомагають усі, а вона все скаржиться, скаржиться, скаржиться. Та й винних призначає.

Як мізки на місто поставити? Чи це гормони їй так по голові вдарили? Наче і сваритися не хочеться, але з такими закидами бачу, що доведеться!

КІНЕЦЬ.