Років тринадцять тому мама овдовіла. Вітчим був звичайною людиною. Погано про нього не можу сказати, добре теж. Звичайний. Середній.

Успадкувала мати половину квартири. Друга половина залишилася синові вітчима від першого шлюбу, роздовбаю років двадцяти на той момент, якщо судити з фізичного розвитку.

А, якщо судити з психологічного, то понад п’ятнадцять, більше йому не дати досі. Відносини у мами з сином вітчима були непогані, мама мільярд разів його рятувала, та виручала. Тож вирішила мати, що вони зможуть домовитися.

Своєї квартири у мами не було і немає, бабуся жива, та й живе всім на радість. У нас із чоловіком житло умовно своє – іпотека.

Тож, у спадок мама готова була вчепитися, нічого на своєму шляху не бачачи! Принаймні, перше враження від поведінки мами було таким. Насправді у мами трохи поїхав дах!

Крім іпотеки, у нас з чоловіком була машина, куплена в кредит. Брали автокредит під заставу авто, тож машина, як і квартира, також була в умовній власності.

А син вітчима якраз планував виторгувані із продажу своєї частки спадщини кошти, витратити на придбання авто.

І мати з ним домовилася: вона йому машину, а він не претендує на квартиру. Хороша схема була б, якби у мами машина була, чи гроші на неї. Натомість машина була у нас із чоловіком!

Мама нас із чоловіком дістала! Вона вимагала, щоб ми завтра ж зранку йшли й передавали машину, в обмін на половину квартири, яка колись потім все одно мені дістанеться.

Достукатися до мами було неможливо, вона нічого не хотіла розуміти! Вона не чула, що ми не зможемо взяти, й просто так, передати машину комусь, доти, доки не буде погашено кредит!

Вона не чула, що навіть за нашого бажання, якого не було, нам ніхто не дасть кредит через велике кредитне навантаження!

Варіант із довіреністю теж не витримував жодної критики. Про «дати покататися» взагалі не могло бути й мови!

Мама витріпала нам всі нерви! Ми повинні були вийняти та викласти машину, щоб мати могла відкупитися від сина вітчима, і жити спокійно у своїй квартирі!

Поки мама заламувала руки, та намагалася знайти машину, апетити сина вітчима росли. Гугл у юнака був, він пошукав ціни на квартири.

Поділив суму, що йому сподобалася, на дві частини, і почав шукати машину за суму, що вийшла у нього. Губа була розкочена неймовірно!

Мама все більше психувала, справа дійшла до страшної істерики. І тільки тоді стало зрозуміло, що нічого не зрозуміло, а з мамою твориться якась нездорова нісенітниця.

Ми з бабусею мало не силою потягли її до приватного психіатра. Виписали мамі пігулки. Не одразу, але мама заспокоїлася.

Квартира врешті-решт була продана. Кожен зі спадкоємців отримав те, що йому належало, і вони розбіглися. Мама перебралася до бабусі.

Хотіла нам гроші віддати, але ми не брали, тому що мама пила препарати, що впливають на психіку. Близько року мамі знадобилося, щоб прийти до тями.

За цей рік сталося ще дещо: син вітчима купив машину і, майже відразу, її розбив у мотлох, сам ледве живий залишився.

Що зі страховкою, не пам’ятаю, чи вона була взагалі, але що він залишився без машини — це факт!

Через пару років, коли бабуся та мама так і не придумали, куди прилаштувати гроші, нам було ще раз запропоновано скористатися ними.

На цей раз я не відмовилася. На всю іпотеку нам не вистачило, але хорошу частину ми погасили.

Зараз мамі соромно згадувати, як вона трясла з нас машину! Каже, це була якась ідея-фікс! Працювати із психіатром мама тоді не стала, відмовилася, тільки виписані препарати пила.

Цей стан, можна сказати, сам пройшов. Може, на тлі медикаментів, можливо, час підлікував, але до нас знову повернулася наша адекватна мама!

Син вітчима, якому близько тридцяти, мрію про машину в життя ще раз втілив: таксує на орендованій машині!

Нехай не своя, зате він постійно за кермом! Мрії здійснюються! Навіть таким шляхом! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.