– Льончик! Привіт! А я до вас! – як завжди життєрадісно проголосила з порога Оленка, буквально ввалившись у будинок.

Олена – це молодша сестра мого чоловіка Тимофія. Чоловік мій – мужик господарський і рукастий. Познайомилися ми з ним ще у політехнічному, де навчалися на інженерів-автомеханіків. Знаю, не дівоче це заняття гайки крутити. Але дочка далекобійника, що бреділа великими машинами, не змогла відмовити собі коханій в освоєнні професії, що сподобалася.

Батько мій вибір спеціальності схвалив і пізніше віддав мене моєму обранцю за дружину. А ось із зовицями все виявилося як у старій казці. Якщо старша була за характером до брата, середня – творчою натурою, то молодша виявилася просто вітряною мрійницею.

Часи зараз не з легких, тому ми вирішили купити у передмісті будинок, завести господарство та поставити автомайстерню. У цьому нам допомогли рідні.

Поступово під нашим невсипущим керівництвом розвивався невеликий бізнес. Міцніло і зростало господарство. Зайвих рук ніколи не було, тому ми були раді будь-якій тямущій допомозі.

І нам помагали. Батько зі свекром практично прописалися у майстерні. Мама зі свекрухою часто приїжджали допомагати по господарству.

Марина, старша зовиця, закінчила ветеринарний і тепер допомагала нашій живності. Середня Вероніка захопилася аерографією і склала компанію нашим мужикам. Для неї спеціально поставили та оснастили фарбувальну камеру при майстерні.

Усі були при справі. І час посівної зі збором завжди мобілізували всю нашу велику родину єдиною командою.

Однак був один виняток. І звали її Олена. Ніколи не вдавалося долучити її до спільної справи.

– Олена, слухай, нам потрібна допомога, хочемо картоплю садити. Рук катастрофічно не вистачає! Приїдеш? – дзвонила я зовиці.

– Ой, вибач, не можу! Я тут одним проєктом зайнялася! Побачиш – закачаєшся! – захоплено говорила зовиця.

Вічно у неї були якісь дуже важливі і глобальні проєкти галактичних масштабів. Тільки ось жоден з них навіть за сильного бажання неможливо було застосувати на практиці. Ну як на врожай яблук чи картоплі може вплинути дружба метеликів із кониками? Це я звичайно трохи перебільшила, але все-таки.

– Олено, може вистачить вже нісенітницею всякою займатися?! – якось не витримала я. – Краще б до нас приїхала, допомогла б картоплю підсапувати, та заготовки на зиму зробити!

– Ну що ти відразу починаєш! – обурилася зовиця. – У мене справи важливі, а ти пропонуєш мені все кинути і  не зрозуміло чим зайнятися!

– Тобто, на твою думку, виходить, що робота фермера – це «незрозуміло що»?! – несло мене. – Ти не надто знахабніла?!

– Ой, ну все! У мене справи! – пролунала роздратована відповідь, після чого в трубці пролунали короткі гудки.

Чи треба пояснювати, що ці найважливіші справи виникали суто перед посівної і тривали до закінчення збору. В результаті Оленка просто не мала часу допомагати сім’ї. Що, втім, не заважало користуватися результатами спільної праці, абсолютно не соромлячись.

Ось і зараз приїхала до нас не просто так. Дівчина витратила весь свій і так невеликий заробіток на якісь незрозумілі проєкти, які, як завжди, завдали тільки збитків і боргів. А їсти хочеться всім і завжди.

– Братику, ти ж не кинеш у біді свою сестричку? Чи підтримаєш її? Підкинеш мені картоплі? Багато не прошу, пару мішечків, – гостя перейшла до мети візиту одразу після чаю. – Та й від солінь я теж не відмовлюся.

– Олена, коли ти почнеш думати наперед? Навіщо все в цю свою нісенітницю вклала? Тепер знову сидиш голодна, – спробував скористатися нагодою і вправити мізки сестрі Тимофій.

– Ну, братику! – канючила зовиця.

– Гаразд. Але наступного року жодних проєктів щодо підвищення добробуту арктичних пінгвінів! Все літо будеш у нас батрачити! – заявив мій чоловік.

Цього разу я не витримала цієї вистави, що повторюється рік у рік.

– Ні! Вибач, коханий, але ні! Нічого ми не даватимемо! – висловила я свою незгоду з рішенням чоловіка.

– Ти чого? – не зрозуміла Олена.

– Ти цю картоплю садила? Ти її копала? – сказала я сестрі чоловіка. – Розумію, їсти хочеться. Тільки кожного разу з року в рік ти обіцяєш прийти до тями, аби отримати те, що потрібно. Але також щоразу тебе не дзвонити в помічники. Досить! Переб’єшся!

– Ти чого, люба? – дивувався чоловік.

– Нічого! Нехай їй допомагають дружки та приятельки, з якими вони морську моркву винаходили! – відрізала я.

Оленка психанула і втекла. А в мене була важка розмова із чоловіком. Але я не здалася і наполягла на своєму.

Як зовиця викручуватиметься всю зиму, я не уявляю. Сама неодноразово була готова особисто відвезти їй цю картоплю. Але втрималася.  Сподіваюся, цей урок Олена запам’ятає надовго, і більше не буде її нескінченних відмовок на прохання про допомогу.

КІНЕЦЬ.