Після школи Віра поїхала у велике місто, щоб продовжити навчання.

Якось пішла з подругами в клуб і там познайомилася зі Стасом.

Міський красень, його батьки поїхали на рік у закордонне відрядження.

Вона закохалася в нього без пам’яті і невдовзі переїхала жити до нього.

Жили на широку ногу, батьки гроші надсилали. Щодня то в клуб ходили, то вечірки вдома влаштовували.

Спочатку Вірі таке життя подобалося. Схаменутися не встигла, як назбирала боргів з навчання та пропусків, сесію здала з двійками.

Постало питання про її відрахування.

Віра пообіцяла взятися за розум і перездати іспити. І справді, засіла за підручники.

Коли до Стаса приходила компанія, вона замикалася у кімнаті. Сесію вона таки перездала.

Але вирішила вмовити Стаса стати розсудливішим. В неї останній курс, скоро диплом отримувати.

– Та ну, Віро. Один раз живемо. Молодість – штука така, яка проходить швидко. Коли веселитися, як не в двадцять років, — безтурботно відповів він.

Соромно їй було матері сказати, що без штампу у паспорті живе з хлопцем.

Коли Віра дзвонила додому, то брехала їй, що вийшла заміж, розписалися, а весілля зіграють, коли батьки Стаса повернуться з відрядження.

Якось Віра відчула себе недобре. І несподівано вона зрозуміла, що швидше за все вагітна!

Тест підтвердив її припущення.

Термін невеликий, і Стас почав умовляти її не залишати це так…

Вперше вони дуже посварилися, та так, що Стас пішов і два дні не показувався вдома.

Віра місця собі не знаходила, чекала і плакала. Нарешті, Стас повернувся, але не один.

З ним була весела вже блондинка. Вони явно десь гульбанили. Віра не стрималася і насварилась на Стаса, почала виставляти його супутницю.

– Вона не піде. А не подобається, сама йди звідси! – сказав він.

Вона схопила пальто і вибігла на вулицю. Пішки дійшла до гуртожитку. З розмазаною по щоках тушшю, в сльозах, Віра постукала у двері.

Їй відкрили.

Наступного дня прийшов Стас, вибачався, обіцяв, що більше ніколи цього не повториться, благав повернутися. Віра повірила. Заради дитини…

Як не як, а вона закінчила перший курс. Додому боялася їхати. Що скаже мати? Але й залишатися лячно. Незабаром мали приїхати батьки Стаса, а вона з животом і виглядає хтозна як.

Незабаром справді приїхали батьки з відрядження. Дізнавшись, що Віра з маленького містечка, що тільки–но перейшла на другий курс, батько почав неприємну розмову.

Запропонував Вірі грошей, щоб вона поїхала і залишила їхнього сина у спокої.

– Сама подумай, який з нього батько? Одні гулянки та клуби на думці. А може, і не його це дитина зовсім? Гроші великі пропоную. Бери та їдь у своє місто, до батьків. Спочатку вистачить. Повір, так всім буде краще.

Образливо було Вірі чути про це. Соромно. Стас не заступився, слухав мовчки. Гроші Віра не взяла, хоч потім шкодувала про це. Зібралася та й поїхала до матері.

А та, як побачила доньку з животом на порозі, так одразу все зрозуміла.

– А чого одна приїхала? – насторожено спитала вона. – Я так розумію, що ти заміж не вийшла? Натішився міський і виставив тебе? Гроші хоч дав? – запитала мати, не пускаючи дочку в квартиру далі коридору.

– Мамо, як ти можеш? Не потрібні мені гроші!

– А до мене чого приїхала? Ми з тобою тут і раніше ледь удвох уживалися. Я думала, дочка витягла щасливий квиток, заміж за міського вийшла, багато живе. А вона з животом повернулася до мене. І як ми тут помістимося вчотирьох? Та ще з дитиною маленькою?

– Чому вчотирьох? – тихо, нічого не розуміючи, запитала Віра.

– Тому що поки ти в місті гуляла, у мене теж чоловік з’явився. А що? Я ще не стара, теж щастя жіночого хочу. Тебе одна ростила, про себе думати не було коли. Можу тепер і собі пожити. Він молодший за мене. Не хочу, щоб на тебе задивлявся.

– Та куди мені йти, мамо? Мені народжувати скоро, – ледве стримуючи сльози, прошепотіла Віра.

– А до чоловіка повертайся. Або хто він тобі. Він дитину тобі зробив, нехай і забезпечує її, піклується про вас.

Мати стояла непохитна. Ні жалості, ні співчуття Віра не побачила в її очах. І раніше у них стосунки не були теплими, а тепер і зовсім, ніби з чужою людиною розмовляла Віра, а не з рідною матір’ю.

Взяла Віра сумку і пішла геть. Відійшла за будинок, сіла на лавку і заплакала. Куди йти? Кому вона потрібна, якщо навіть рідній матері на неї та на майбутню онучку все одно?

– Віра? – перед нею несподівано зупинилася дівчина.

Вона підвела очі, але сльози не давали розгледіти обличчя.

– Це я, Соня. Ми разом у школі навчалися. А ти чого плачеш? – вона сіла поруч із Вірою і тут помітила живіт. – Ти вагітна?

Віра розплакала і все розповіла колишній однокласниці.

– Знаєш що, ходімо до мене. Батьки на дачі до осені. Поки в мене поживеш, не на вулиці ж тобі ночувати. А потім придумаємо щось.

І Віра погодилася. А куди подітися? Ноги не тримали від утоми, їсти хотілося.

– Та не соромся, – сказала Соня, привівши до себе Віру.

Віра опустилася на м’який диван, витягла ноги. А Соня побігла на кухню.

– Зараз нагодую тебе. Я на канікулах у лікарні працюю. А взагалі в медучилищі навчаюсь, – гукала вона з кухні. – Чула, ти в місті вчишся?

– Вчилася, – тихо сказала Віра і заплющила очі.

Через два дні Соня прийшла з роботи радісна.

– У нас у відділенні старенька лежить. Сьогодні дочка її приїхала. Викликали, бо матір пора виписувати. А дочка відмовилася її брати, уявляєш? Говорить, в іншому місті живе, чоловік буде проти. Із трьома дітьми у двох кімнатах туляться.

Ніяк, каже, взяти матір не можу. Попросила нас допомогти знайти когось, як доглядальницю для мами. Я одразу про тебе подумала. Вона чекає на нас після п’ятої.

– А ти сказала, що я скоро народжуватиму? – запитала Віра.

– Ні, – розгубилася Соня. – Ходімо. Все одно більше охочих не знайшлося. Збирайся. Та й живіт не дуже випинай. Ось побачиш, візьме вона тебе.

– Ти що? Як я вагітна за слабою старенькою доглядатиму? – заголосила Віра.

– Я навчу. Приходитиму і допомагатиму. Віро, це найкращий для тебе вихід. Жити буде де, а бабуся… Вона тиха, не шкідлива.

Лячно було Вірі, але якщо Соня допоможе, можна спробувати. Хоч дах над головою буде й їжа.

Їх зустріла повненька жінка з незадоволеним виразом обличчя. Окинула Віру поглядом.

– Вагітна? Впораєшся? – запитала вона.

– Впорається, я допоможу. Я на медсестру вчуся. Їй жити нема де. Чоловік виставив, – за Віру відповіла Соня.

– Мені що. Сама напросилася. Тільки не сподівайся, квартири не отримаєш. І платити не буду. Грошей зайвих немає, троє дітей у мене, старша дочка вступати в університет наступного року буде. Згодна за житло і їжу доглядати матір? Ось картка. Пенсія мамина у твоєму розпорядженні. Тільки дивися, щоб на матір її витрачала. Перевірятиму.

Квитанції не забувай сплачувати. Ось номер мого телефону. Але через дрібниці не дзвони, тільки якщо серйозне щось, – вона кинула останній погляд на подруг, матір і пішла.

Подруги переглянулись і підійшли до бабусі.

– Ганна Іванівна її звуть, – сказала Соня.

– Здрастуйте, Ганно Іванівно. Я Віра. Житиму з вами. Соня теж приходитиме, допомагатиме, – сказала Віра.

Бабуся дивилася на її живіт зі сльозами на очах.

– Так, я вагітна, але я впораюся, – якомога впевненіше сказала Віра.

– Мати рідна її виставила, уявляєте? – сказала Соня.

Віра смикнула її за рукав.

– Ви чогось хочете? Води? – запитала Віра.

Бабуся промимрила щось.

– Це вона каже, що не хоче. Я вже навчилася розуміти. Ти теж скоро навчишся. Ходімо, побачимо, що з продуктів є. Я в магазин збігаю, а ти відпочинь, – сказала Соня і повела Віру з кімнати.

Так Віра почала жити з Ганною Іванівною. Вона була спокійна, часто плакала або очі сльозилися. Віра витирала сльози, годувала її з ложечки. Все розповіла про своє коротке і таке непросте життя.

Через місяць у Віри почалися пологи. Соня замість неї доглядала Ганну Іванівну, поки вона лежала в пологовому. Народила Віра маленьку симпатичну дівчинку і назвала Оленкою. Боялася спочатку, що донька Ганни Іванівни приїде та виставить її. Але, мабуть, забула та про матір…

Віра крутилася між дочкою і старенькою. Якось залишила доньку в колисці біля її ліжка, а сама на кухню побігла, каша на плиті збігла. Коли повернулася, Ганна Іванівна щось співала, а Оленка слухала, засинаючи.

Так і почала Ганна Іванівна допомагати. Оленка під спів швидко засинала, а у Віри руки вільні, встигала щось по господарству зробити.

Ішов час. Оленка вставати на ніжки вже намагалася, а ось Ганні Іванівні зовсім недобре було. Невдовзі її не стало. Тихо, уві сні.

Віра зателефонувала доньці Ганни Іванівни. Та приїхала на поминки матері. Одразу оголосила, щоб Віра речі збирала. Її послуг вона більше не потребує.

– Обжилась тут, дивлюся, – дивлячись на Оленку, сказала вона. – Попереджала, що квартиру не отримаєш. Я її продам.

– Можна я поживу, поки ви її не продали? Мені нема куди йти, – попросила Віра.

– А мені яке діло?

Розбираючи речі матері після поминок, донька Ганни Іванівни знайшла у шухляді якийсь папірець.

Вона розгорнула його і ад присіла в крісло від прочитаного!

Це був заповіт. І там ясно було написано, що спадкоємицею квартири є Віра!

Що тут почалося…

– Я так цього не залишу, в суд подам! – галасувала жінка. – Бач яка обманщиця! Жити їй ніде! Може, ти й матері моїй піти допомогла?

Віра, нічого не розуміючи, подзвонила Соні. Та їй розповіла, що незадовго до того, як її не стало, Ганна Іванівна попросила покликати нотаріуса.

– Не бійся, ніхто матір з дитиною на вулицю не виставить. Всі сусіди підтвердять, що дочка її тут не показувалася цілий рік, а ти доглядала її матір, – заспокоїла її Соня.

Так і сталося. Віра залишилася жити у квартирі Ганни Іванівни. Згодом Оленка в садок пішла, а Віра вийшла на роботу медсестрою.

Тільки Віра стала на ноги, видихнула, здавалося, всі біди залишилися позаду.

Але зненацька прийшла до неї мати. Сіла на табуретку й заплакала. Розповіла, що заслабла. Вона продала квартиру, щоб сплатити за процедури. Ось прийшла до Віри доживати останні дні. Пожаліла Віра її. Мати все таки.

Якось Віра з донькою та з Сонею пішли гуляти. Погода стояла чудова, тепла.

– Ой, я телефон забула, – зупинилася на півдорозі Віра.

– Та годі тобі. Навіщо він зараз треба? – запитала Соня.

– А раптом мамі недобре стане? Додзвонитися не зможе. Почекай тут з Оленкою, я швидко збігаю, – і Віра побігла додому.

Вона відчинила двері своїм ключем і почула, як мама розмовляла з кимось по телефону.

Віра взяла з тумбочки свій мобільний і хотіла вже піти, як раптом почула слова матері! Говорила вона явно про неї.

– Та гуляти вона пішла, не чує… – казала мати комусь у слухавку. – Я теж за тобою скучила! Потерпи трохи. Я тут ще трохи поживу за рахунок дочки і грошенят в неї ще позичу.

Тож скоро у мене буде потрібна сума для тебе!

– Мамо! – вигукнула приголомшена почутим Віра.

Мати стрепенулась, озирнулася, забрала телефон від вуха.

– Як ти могла? Ти набрехала мені про те що слаба? І квартиру не продала, а здаєш в оренду? Борги коханця свого оплачуєш? А ти забула, як виставила мене вагітну?!

– Ти не так зрозуміла, я просто… – почала виправдовуватися розгублена мати.

– Все я правильно зрозуміла. Коли повернуся з прогулянки, щоб тебе тут не було! – Віра вилетіла з квартири, гримнувши дверима.

– А ось і мама йде, – сказала Соня маленькій Оленці, але побачивши сльози на очах подруги, замовкла.

Вони пішли у бік парку.

– Віро, чого ти мовчиш? Що трапилося? З мамою щось? – неспокійно спитала Соня.

– З мамою якраз краще вже нікуди. Уявляєш, вона обманула мене. Не було в неї ніяких процедур, і квартиру вона не продала, а здає, щоб грошей назбирати. Приїхала за мій рахунок жити, щоб покрити борги свого коханця.

– То вона тобі таке сказала?

– Ага, скаже вона. Я випадково почула її розмову з коханцем по телефону. А я берегла її, нічого не давала їй робити. А вона… Розповіла б усе чесно, я пустила б її жити. Мама все таки. А так… Як я до неї маю після цього ставитися? – Віра розплакалася. – Так підло вчинити зі мною.

– І що ти тепер робитимеш?

– Може, я не права, але я не можу забути, як вона мене виставила, коли я вагітна приїхала. Пам’ятаєш, через що я пройшла? З немовлям за старою доглядала. Та якби не ти, я не знаю, що зі мною було б. Господи, за що? У всіх мами, як мами, а моя…

– На жаль, батьків не обирають. Мені важко радити тобі щось. Моєї мами рано не стало. Тому я й в училище медичне пішла. Але знаєш, я багато б пробачила їй, аби вона жива була…

Віра йшла додому. Слова Соні збурили її. Мати все таки. Не повинна вона так чинити з нею. Інакше, чим Віра краща за неї? Але матері вдома вже не було. Пішла. Віра зітхнула з полегшенням…

Якщо мати не любить доньку, то яку любов і допомогу хоче вона отримати натомість?

Мати повернулася жити у свою квартиру. А коханець її покинув, коли вона не спромоглася сплачувати його борги.

А коли через кілька років мати серйозно заслабла, Віра до кінця доглядала її…