Віра збирала валізи в дорогу. Завтра вони з чоловіком нарешті поїдуть у відпустку. Пролунав телефонний дзвінок. – Ти вдома? – запитав чоловік, як тільки Віра підняла слухавку. – Так, – відповіла Віра. – А що? – Я домовився з бригадою, вони погодилися зробити нам ремонт, поки нас не буде, – повідомив Борис. – Зараз я приїду з бригадиром і обговоримо всі нюанси. – Чудово! Чекаю, – відповіла Віра, закінчила виклик і продовжила збирати речі. За годину вхідні двері відкрилися. Віра вийшла в коридор і побачила Бориса, позаду нього стояв якийсь чоловік. Віра придивилася до чоловіка і аж побіліла від побаченого

Коли це сталося вчерговий раз, Віра вже не сміялася.

Вона намагалася чоловікові не показувати, як засмучена. Але її душа хвилювалася, не хотіла прийняти, що в цьому нічого такого немає, як він каже.

Одружилися вони два роки тому.

Вірочка не була розбещена чоловічою увагою.

Вона ще з юності зрозуміла, що вона не приваблива. Невисока, міцна, вона хоч і ніколи і не займалася спортом, але в неї були міцні, майже чоловічі м’язи, чого вона дуже соромилася.

Хлопцям більше подобаються стрункі, з довгим волоссям та пухкими губами.

А у Вірочки очі невеликі, обличчя широке, та й взагалі.

З нею хлопці просто дружили та свої секрети їй довіряли. Для багатьох вона була надійним і вірним другом – Вірочка, Вірунчик, Вірка…

Юра в їхній компанії випадково з’явився і раптом став на Віру звертати увагу. Причому якось дивно, не при всіх, потім, коли всі розходилися, Юра наздогнав її вперше:

– Нам по дорозі? От і відмінно!

І просто йшов поруч, і вони розмовляли.

Виявилося, що вони живуть недалеко один від одного. І одного разу Юра несподівано зателефонував: – Віро, я зайду до тебе, ти не проти?

Він був явно чимось засмучений, він не мав апетиту. Він задумливо пив чай ​​і мовчав. Вірі стало його шкода і вона спочатку почала його веселити, а потім вмовила поїсти, вона тільки приготувала м’ясо з підливою.

Юро наївся, повеселішав і сказав, що Вірочка просто красуня.

З того часу він став до неї іноді забігати.

Але в компанії він так і поводився, як раніше. Трохи відсторонено, начебто вона не дівчина, а просто товариш, як і решта хлопців.

Якось Юра знову зайшов надвечір. Сонце сідало і в кімнаті все було залито теплим, бордово-золотистим заходом сонця.

– Ти така гарна, Віро! – Юра раптом підійшов близько-близько, обійняв її, і поки вона приходила в себе від цього несподіваного сплеску почуттів, все відбулося.

Звичайно, він їй подобався, давно подобався, вона просто навіть сама собі не зізнавалася в цьому. Знала, що почуття у відповідь не буде і заборонила собі навіть думати про кохання…

– Давай одружимося? – Юра тепер бував у неї часто.

Він сидів перед нею, гладив її волосся, і вона не вірила, що це все з нею відбувається.

– Одружимося? – Вірі здалося, що вона не дочула.

Хоча за ці майже три місяці, що вона знала його, Віра виділяла Юру з їхньої компанії.

Завжди шукала його поглядом і їй було приємно, що він не має дівчини.

Але те, що він запропонує їй вийти заміж, вона навіть у найсміливіших мріях не могла собі уявити.

– Ти подумай, я тебе не кваплю, – шепотів Юра і так на неї дивився, що Вірочці хотілося вигукувати від щастя, – Так, коханий, я згодна!

У компанії спочатку здивувалися, що вони вирішили одружитися. Але потім до Віри дійшли чутки, що Юра з нею одружується через те, що вона з досить забезпеченої родини.

Вона над цим посміялася, але потім задумалася – Юра поводився трохи дивно.

Коли вони залишалися самі, він говорив їй приємні слова кохання. Вона й сама бачила, що він світиться від одного її дотику до неї. Це не зіграти і було дуже приємно, вона вірила у його кохання.

Але на людях, у компанії, він з неї посміювався, причому дедалі більше.

– Наша Вірочка така незграбна, та куди тобі на велику кататися, – сміявся Юрко, і озирався на хлопців, немов закликаючи їх також посміятися.

Спочатку вона теж сміялася, хоч і було трохи прикро. Але Віра вміла з себе сама посміятися, сама частенько жартувала, що вона незграбна.

Але ставлення Юри до неї незабаром почало її хвилювати.

Це був дуже яскравий контраст – наодинці він любив її так, що не повірити йому було неможливо.

А на людях посміювався, причому не по доброму, а ніби вона його дратувала, ніби він сам дивувався з себе, що хоче з нею одружитися.

Віра намагалася перекладати все на жарт, але незабаром і сама не змогла пропускати крізь вуха ці жарти!

– Ну, куди ти стільки наготувала? Вона тільки про їжу й думає, – сміявся Юрко, – Віро, у тебе щось упало, ну що ж ти так? Слабкувато ти щось розумієш, та загалом дружині це й ні до чого, коли в неї такий чоловік, – жартував Юрко.

І Віра сміялася разом із усіма, а на душі з’явилася гіркота…

– Нам не варто з тобою створювати сім’ю, – повідомила Юрі Вірочка. Він застиг перед своїм улюбленим салатом, – Ти думаєш, що знайдеш собі когось краще? Я люблю тебе, ти що, хіба не відчуваєш? Чи тобі треба обов’язково на людях показуху влаштовувати?

– Я вірю, що в тебе до мене є почуття, але ж ти мене соромишся? Соромишся, що закохався в таку смішну та неповоротку? Тебе дратує, що залежить від почуттів до мене? Це якесь дивне, двояке кохання, Юрко. Наодинці ти мене любиш, а коли довкола люди, у тебе до мене якась неприязнь? Я так не хочу жити, не вийду за тебе! – Віра відвернулася, ледве стримуючи сльози, хоч раніше ніколи не плакала.

Ось як обернулося перше кохання, вночі воно щасливе, а вдень – неможливе!

Через три роки Вірочка вийшла заміж за адвоката.

Він був за неї старший на одинадцять років, і обожнював свою дружину.

У шикарному вбранні, кохана і бажана, під руку з чоловіком, вона виглядала чудово!

– Я багато чого в житті досяг, але з Найбільше моє досягнення, найбільша удача і найбільша коштовність – це моя дружина Вірочка! – прилюдно говорив Борис Михайлович, захоплено дивлячись на Вірочку.

А коли Вірочка народила чоловікові сина, він просто не знав, як їй догодити і що подарувати.

Вона прикрасила його життя, та й Віра почувала себе тепер упевнено.

Вона погарнішала, а турботи і захоплення чоловіка ніби пом’якшили колишню незграбність.

– Вірочка, я знайшов робітників. За час нашої поїздки на відпочинок вони зроблять ремонт у нашій квартирі, ось їхній бригадир. – І Борис гукнув у дверний отвір, – Ей, Юрію, йди сюди, господиня скаже, що треба робити!

Вірочка його одразу впізнала.

Та й Юрій її впізнав, але вдав, що ні.

Вона вислухала його пропозиції, поставила кілька питань по суті, і неквапливо, без зайвих емоцій, винесла резюме:

– Борисе, ти ж знаєш, я завжди відчуваю людей. Так що давай не поспішатимемо і пошукаємо інших робітників. Це не профі, та й до того ж він дивно мислить, не відчуває, що б я хотіла. І з кольоровою гамою у нього не дуже.

Юрій, швидко, покинув їхню хату.

А Вірочка з легкою душею поїхала з чоловіком та синочком у відпустку. І про диво. З моря вони привезли доньку.

Вірочка всьому цьому була дуже рада.

А ще вона була рада тому, що побачивши Юрія ніщо в її душі не здригнулося.

Вона вилікувалась від цього двоякого і дивного кохання, як кажуть – клин клином. Адже вона має вірного і відданого чоловіка, а Вірочка, як ніхто інший, знає ціну істинним цінностям.

КІНЕЦЬ.