Останні слова чоловіка набатом звучали в голові у Віри. Вона не могла вимовити жодного слова у відповідь і стиснувши перед собою руки, мовчки дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Я йду від тебе, ти мені набридла своєю турботою та скромністю. Ти навіть не можеш мені народити дитину, живемо вже дванадцять років і все без дітей. Та мені від тебе і нічого не потрібно. Маю сина і йому вже два роки. Так що я йду до моєї нової родини. А чужу дитину я не хочу виховувати, тобі треба ось і йди до дитбудинку.

Ілля взяв валізу, спортивну сумку зі своїми речами і пішов із дому, зачинивши двері. Віра бачила у вікно, як чоловік закинув чемодан і сумку в машину, застрибнув сам і поїхав, залишивши відчиненими ворота.

Вона навіть не пам’ятала скільки часу вона стояла і дивилася у вікно, але потім, схаменувшись, вийшла з дому і закрила ворота. Будинок їхній двоповерховий, гарний з безліччю вікон, з величезною верандою. Цей особняк подарував дочці її батько Семен Андрійович, коли вона закінчила інститут і зібралася заміж за Іллю. Добре, що документи було оформлено до весілля. Віра єдина власниця цього будинку.

Семен Андрійович любив свою дочку, він був великим бізнесменом і допоміг зятю з відкриттям бізнесу. Ілля знав, що батько його дружини відомий у місті бізнесмен і мав зв’язки з потрібними людьми. Одружився він з Вірою з любові, бо вона гарна і розумна, але дуже скромна.

Це рідкість у житті, красиві дівчата часто не бувають скромними та користуються своєю красою. Не всі, звичайно, але часто буває так. Не дарма ж кажуть: “краса-страшна сила”.

Ілля поводився пристойно, таки потрапив у забезпечену родину. Батьки його дружини ставилися до нього з повагою, як і він. Бізнес їх було оформлено на двох, Ілля чудово знав, якщо що… у нього залишиться лише половина бізнесу.

Жили Віра з Іллею добре, майже не сварилися, але була одна проблема, не було у них дітей. Віра навіть пропонувала усиновити якогось малюка, але чоловік був проти. Зверталися до спеціалістів, проходили обстеження, правда Ілля не дуже прагнув обстеження:

– Віро, у мене все гаразд, я впевнений, я можу мати дітей. Це тобі потрібно проводити огляд. У тебе більше часу, от і займайся, – так казав чоловік, коли дружина його питала, чи був він на огляді.

– Ну чому ти так певен? Мені теж сказали, що все нормально, але чомусь у нас з тобою не вдається народити дитину.

Батьки чекали на онуків, і ось минуло вже дванадцять років їхнього спільного життя, а дітей все немає.

Віра сиділа в кімнаті, дивлячись на телевізор, але нічого не бачила і не чула. Вона думала відчайдушно:

– Ілля сказав, що пішов, бо я не можу народити. І ще сказав, що в нього є син, і йому вже два роки. Але як це може бути? Невже справді я не можу мати дітей, а він може. І ось вже є син. Не дарма останнім часом я відчувала, що чоловік змінився. Багато в нього роботи, їхав кудись у сусідні міста у справах бізнесу.

Значить у нього коханка, і вона народила сина. Звичайно тепер уже нічого не вдієш, до мене він не повернеться, та я його не прийму, не пробачу, вірила йому, як собі. Йому дуже хотілося дітей.

Віра прийшла в себе від музики, яка грала на її телефоні. Дзвонила мати:

– Віро, ти чому довго не відповідаєш? Що сталося, такий голос у тебе? – Запитувала мати.

– Мамо, від мене пішов Ілля, виявляється, у нього є дворічний син. Ось туди й пішов.

– Ти що, жартуєш, дочко? Як це син?

Мати відразу відключилася і Віра зрозуміла, що вона зараз примчить до неї. Не минуло й півгодини, як батько з матір’ю приїхали до неї.

– Ну, розповідай, – сказав Семен Андрійович, сівши навпроти дочки і взявши її за руки.

Після всіх пояснень батько рішуче сказав:

– Ти донько, не падай духом. Знайдеться тобі ще добрий чоловік, ти у нас красуня і розумниця. А з вашим бізнесом я розберуся. Це не твоя справа. Допоможу тобі, все вирішу.

Минув час, і раптом приїхав Ілля. Приїхав саме напередодні розлучення, попередньо зідзвонившись з нею.

– Віро, давай поговоримо серйозно, можливо все забудемо і знову житимемо, як раніше.

– Як же? А як же твій син? Твоя майбутня дружина?

– Ну хай вони живуть, я їх утримуватиму, допомагатиму.

– Ілля, ти чуєш, що говориш? У тебе взагалі щось людське лишилося? Чи одні гроші на думці? Ти й зараз приїхав умовляти мене, бо втратиш половину бізнесу. Ти знаєш, якщо мій батько докладе своїх зусиль, то можеш залишитися без усього. Я звичайно цього не допущу, розділимо чесно і живи зі своєю пасією та сином. Будь щасливий. Більше я з тобою не хочу розмовляти, – підштовхнувши його до машини, Віра пішла до хати.

Ілля поїхав ні з чим. Він, звичайно, підозрював, що так і буде. Йому дзвонив тесть, грізно обіцяв влаштувати йому веселе життя, якщо він ще підійде до його дочки чи почує щось погане від нього. Ілля розумів, що він має бути «тише води і нижче трави». Розумів, що його життя кардинально змінилося. Катя потребує від нього багато грошей, просить відвезти її на відпочинок із сином, і просить одружитися на ній, тому що у них дитина.

Все сталося так, як і передбачала Віра та просила батька:

– Тату, хай буде все за законом. Бог, він все бачить, прошу тебе, не треба Іллі псувати життя. Він уже сам себе загнав у кут, щось мені підказує,  не буде він щасливий зі своєю новою пасією. А я вже впоралася, я вже давно в порядку.

Розлучилися. Вірі довелося більше працювати, все ж таки на ній тепер бізнес, правда батько допомагає, майже все тягне на собі. Але дедалі частіше приходять до неї думки про дитину. Їй хочеться малюка, і все одно хоч дівчинку чи хлопчика. Все-таки їй уже тридцять чотири, і, швидше за все, вона не народить, а одній нудно.

Довгі зимові вечори вона тепер коротала одна, щоправда, іноді зустрічалася з подругами в кафе, або до неї приїжджала близька подруга. ТБ вона дивитися не любила, їй більше подобалося розтопити камін і сидіти біля багаття, обхопивши руками коліна. Або сидіти з ноутбуком. Думка про малюка її не покидала. І одного разу вона наважилася на розмову з батьками, приїхавши у вихідний до них із тортом.

– Будь ласка, вислухайте мене, любі мої батьки і зрозумійте. Я хочу взяти з дитбудинку дитину, маленьку і хочу виховувати її.

Батьки, переглянувшись, мовчали. Першою схаменулась мати.

– А знаєш, дочко, я це припускала. Батько не дасть мені обманути. Ми буквально недавно говорили на цю тему, і я йому сказала, що ти швидше за все зважишся на такий крок.

– Ну, і що ви мені скажете? Ви мене підтримаєте чи…? Чи я маю сама розраховувати тільки на себе?

– Доню, що б ти не зробила, ми завжди на твоїй стороні. Бо знаємо, поганого ти не вчиниш. Просто до цього питання потрібно підійти відповідально та серйозно. Виховувати чужу дитину важко і складно, ти просто ще не уявляєш собі. Але ми тобі допоможемо та підтримаємо, – сказав Семен Андрійович і обійняв доньку.

– Господи, які ж ви в мене добрі батьки. Мамо-тату, я вас обожнюю. Я сподівалася, навіть знала, що мене підтримайте, – посміхалась Віра, витираючи сльози.

Після всіх ходінь по інстанціях, підготовки документів, питання нарешті вирішилося. Віра стала мамою півторарічного малюка, чорноокого та привабливого Дениса. Скільки було радості, дідусь постарався та підготував кімнату для Дениса з купою нових іграшок та речей.

Віра щаслива гуляла з сином у дворі будинку, а потім їхала своєю машиною до парку, гуляли, збирали різнокольорове листя, годували качок. І не було, напевно, на світі щасливіших за Віра і Дениса.

Якось Віра із сином йшли до виходу з парку. Денис побіг і запнувся, він би опинився б на асфальт, але в цей час проходив повз чоловік і підхопив його. Денис практично уткнувся йому в коліна. Той підняв на руки Дениса та підняв над головою, а Денис залився сміхом. Віра захвилювалася і кинулася до чоловіка.

– Будь ласка, поставте мого сина на землю.

Чоловік поставив Дениса і зазирнувши у вічі Вірі, промовив спокійно:

– Вибачте мене будь ласка. Який хороший у вас малюк і навіть зовсім не запереживав, а сам не міг відвести очей від мами малюка.

– Мене звуть Олег, а вас, як не секрет?

– Віра. А це – Денис.

– Дуже приємно, Віро. Ви кудись поспішайте?

– Ми збиралися додому, нагулялися вже, – казала Віра, а сама не розуміла, чому їй хочеться розмовляти з цим молодим чоловіком, високого зросту, чорнооким і з короткою стрижкою.

– А може, ще погуляємо? Га Денисе? Погуляємо, — дивлячись на хлопчика, питав Олег, а той сміявся і кивав головою.

З того часу з’явився в її долі Олег і відгородив Віру своєю широкою спиною відразу від усіх проблем і бід. В одну мить зробив її щасливою, бо не міг налюбуватися на неї. Коли Олег запропонував Вірі вийти за нього заміж, вона чесно зізналася:

– Ти знаєш, у мене Денис прийомний син, якщо вже ти зважився на такий серйозний крок, як одружитися з нами, я маю чесно сказати про це. Він для мене завжди буде на першому місці, я одразу хочу тобі про це сказати. Я знаю, багато чоловіків не люблять чужих дітей, особливо прийомних. Тож добре подумай, Олеже.

– Віро, то я тільки за! – радісно вигукнув чоловік. Я сам виріс у дитбудинку, мене всиновили у десять років. Мої мама з татом дуже хороші люди, правда тата не стало рік тому. Але з мамою я обов’язково тебе познайомлю, ви точно порозумієтеся. Ти згодна вийти за мене заміж?

– Так, згодна, – відповіла Віра, радісно посміхаючись.

Ось так випадкова зустріч у парку виявилася доленосною у житті Олега, який не міг довгий час вибрати дружину.

Олег сподобався батькам Віри своєю розважливістю та впевненістю. Він лікар, і теща дуже рада, адже поруч із дочкою та онуком завжди буде лікар, ну і їй звичайно допоможе. І порозумілися всі між собою. Мама Олега теж щиро покохала Віру та онука.

А особливо всі раділи, коли Віра у тридцять шість років народила чудову дівчинку Поліну. І її всі любили, а більше за всіх Денис, він оберігав її, приносив їй свої іграшки, але вона поки що ними не могла грати, все-таки ще зовсім маленька.

Ілля, як і очікувалося, пішов від Каті та сина, і навіть виявилося, що син зовсім не його. Він не полінувався і тишком-нишком зробив тест, коли Катя хотіла залишити на нього дитину і виїхати з іншим у Київ.

Просто тоді Каті потрібно було терміново знайти батька для своєї ще не народженої дитини, а Ілля, з яким вона познайомилася випадково, підходив, якнайкраще для ролі батька. Ну а далі – справа техніки, кохання, вагітність і таке інше.