– Юля, та що ти таке надумала?! Ну куди ми його із собою візьмемо? Там комарі одні. Та й ми туди все ж таки не відпочивати їдемо. Усю картоплю за день треба викопати, далі дощі! — Ганна Дмитрівна невдоволено майже сварилася на дочку Юлю по телефону.

…Відносини між ними останнім часом і так не дуже ладилися, та тут ще дочка зібралася онука на тиждень привезти, коли самий сезон — і вдома треба встигнути, і на городі.

– Що ж це таке?! Сашко, ти мене чуєш? Роки в нас вже не ті. Невже дочка не розуміє і зовсім зважати на нас не збирається? — казала Ганна Дмитрівна чи то собі, чи то чоловікові, що сидів за кухонним столом.

– Ну чого ти знову починаєш? — неохоче запитав Олександр Павлович.

– Юля Вадима завтра з нами хоче на картоплю відправити, уявляєш?! – поскаржилася Ганна Дмитрівна.

– З чого б це? Адже вихідний завтра? – перепитав чоловік.

– Та звідки я знаю! Треба їм кудись поїхати терміново, а дитину, окрім як до нас, нема до кого прилаштувати. Батьки зятя з онуком раз на півроку бачаться, а ми… — відмахнулась Ганна Дмитрівна.

– Ну годі, адже свій онук. Візьмемо його з собою на картоплю, п’ять років – не такий вже й маленький. Тільки от в скільки привезуть вони його… Ми то о шостій ранку виїжджати хотіли.

Наступного ранку Олександр Павлович та Ганна Дмитрівна прокинулися о п’ятій ранку. Нашвидкуруч поснідали і почали збиратися.

– Ти давай поки відра і лопати в машину склади. А я нам поїсти приготую і Вадиму дещо, якщо вже з нами його надумали відправити.

– Добре. — ствердно кивнув Олександр Павлович і вийшов надвір збирати інвентар у багажник.

Минуло півтори години. Дочка навіть не спромоглася зателефонувати. Ганна Дмитрівна набрала мобільний Юлі: гудки йдуть, але ніхто не відповідає.

– Та що ж це таке, га?! Адже сказала, що поїдемо рано. – бурчала вона.

– Може вони якраз у дорозі.

Минуло ще півтори години. Ганна Дмитрівна нервово поглядала на годинник. Раптом пролунав дзвінок від дочки.

– Алло, мамо, ми прокинулися вже, я сніданок приготую, Вадим поїсть і приїдемо. – протягла Юля сонним голосом.

– Юля, та ти що?! Я тебе ще вчора попередила!

– Мамо, ти серйозно думала дитину о шостій ранку туди тягнути?! Зараз ми привеземо його та поїдете, нікуди ваша картопля не втече. Взагалі з цим городом давно настав час закінчувати!

– Ну звичайно! Тільки ви від картоплі жодного разу не відмовились! – не втрималася Ганна Дмитрівна.

– Мамо, знаєш що, ми взагалі може не брати вашу картоплю і Вадима не привеземо сьогодні! Якщо вам мішок картоплі рідніший за єдиного онука…

Ганна Дмитрівна хотіла заперечити доньці, але та поклала слухавку.

Зачекали ще годину. У результаті на дачу поїхали лише о пів на десяту, а онука їм так і не привезли.

Минуло кілька днів. Юля не дзвонила. Ганна Дмитрівна вже почала сварити себе за те, що так обійшлася з донькою та онуком.

У п’ятницю ввечері Ганна Дмитрівна та Олександр Павлович зібралися у гості – сусіди покликали на ювілей. Не те, щоб сильно їм хотілося йти, але ображати добрих людей теж не годиться. Вже стояли в коридорі, останні приготування… Раптом пролунав дзвінок у двері.

– Хто це? Наче нікого не чекаємо… — здивувалася Ганна Дмитрівна.

– Зараз подивимося. — спокійно сказав Олександр Павлович і пішов відчиняти вхідні двері.

На порозі стояла Юлія із чоловіком Сергієм, який на руках тримав Вадима. Як ні в чому не бувало, Юля з порога заявила:

– Мамо, привіт! А ви куди такі гарні намилилися? Чи вже прийшли звідкись?

– Ну, зустрічайте онука, бабуся та дідусь. — Сергій увійшов до хати, не роззуваючись, і спритно передав маленького синочка в руки збентеженому дідусеві.

Першою прийшла в себе Ганна Дмитрівна:

– Юля, а ви чого навіть не подзвонили нам, не попередили? Ми взагалі до Мельників на ювілей запізнюємося…

– Мамо, а я до себе додому тепер повинна тільки за дзвінком і на запрошення приїжджати?! Ти нічого не переплутала? – обурено сказала Юля.

– Дочко, а ти нічого не переплутала? У нас із батьком взагалі-то свої плани теж можуть бути і справи якісь…

– Дідусю, ходімо швидше в машинки грати! – Втрутився в розмову дорослих маленький Вадим.

Олександр Павлович навіть не знайшов, що відповісти онукові — начебто вже зібралися на ювілей, а тут такий поворот. Залишилося лише розгублено розвести руками.

– Мамо, ой, я тебе прошу! Які у вас плани?! У пенсіонерів? До цих Мельників… Вони вас запросили спеціально, щоб з вас подарунок дорожчий струсити. Ну невже вам якась гулянка з сусідами дорожча за власного онука?! Хіба сім’я не головне? — не вгамовувалася Юля.

Тут у розмову дружини та дочки втрутився голова сім’ї:

– Юля, а ви самі куди зібралися?!

– Тату, та ти розумієш, Сергію путівку на два дні до санаторію дали на роботі. Ну, тур вихідного дня. Ми сьогодні поїдемо туди, а в понеділок до обіду повернемося знову до міста.

– Так, уявляєте, путівка взагалі дешево дісталася, буквально за п’ятнадцять відсотків від повної вартості відхопили. Нашому шефу там коротше дали, а в нього справи якісь о… — втрутився у розмову Сергій.

– Сергію, ти мене звичайно вибач, але перед тим, як такі рішення приймати, потрібно було ґрунтовно подумати. У тебе взагалі є син маленький, а це відповідальність!!! – не втрималася Ганна Дмитрівна.

– Ой, мамо, до вас що не приїдеш, ви вічно все в якихось справах бігаєте. Набридло вже! — Юля починала поступово виходити з себе.

– Сергію, а що до своїх батьків не відвіз?! — звернулася Ганна Дмитрівна до зятя.

– Ой, а в мене мама з татом тільки з відпочинку повернулися, ну самі розумієте, переліт і таке інше… Втомилися в дорозі, я не дуже хочу їх перевантажувати, все-таки вік… – відповів Сергій.

– Ну звичайно, а ми, значить, молоді! — Ганна Дмитрівна навіть сама відчула, як переходить із відносно спокійної мови на невдоволені вигуки.

У сварку знову вирішив втрутитися сам Олександр Павлович.

– Ну гаразд, чого сваритися тепер, якщо вже привезли. Залишайте хлопця, зараз я Мельникам зателефоную і поясню ситуацію.

– Дякую, тату! — Юля відразу змінилася в голосі, махнула Сергію рукою і відчинила вхідні двері.

За кілька секунд ні Юлі, ні Сергія у квартирі вже не було. Як вітром здуло. А Олександр Павлович, як і хотів, зателефонував сусідам, вибачився за обставини, що склалися.

Вранці Ганна Дмитрівна пішла до магазину. Якщо онука привезли, потрібно приготувати щось смачніше. Заодно захопила куплений подарунок, щоб віднести Мельникам — якщо купили, треба все ж таки подарувати.

– Ой, Ганнуся, проходь! Ми вчора так засмутилися, що ви не прийшли, так вас чекали. Стільки гарного на вечорі було, молодість згадували і потанцювали. – Зраділа сусідка.

– Привіт, Галино! І я так хотіла прийти. Ось подарунок вам принесла. З ювілеєм, ви з Анатолієм така пара гарна. Вітаю! — Ганна Дмитрівна простягла коробку із подарунком.

– Ну дякую! Якщо вже прийшла, просто так тебе не відпущу, підемо пити чай із тортом, я сама пекла.

– Ні, Галю, не можу. Там Сашко порається з Вадимом. Я тільки в магазин і назад.

– Ну хоч на п’ятнадцять хвилин зайди. – Наполягала сусідка.

Відмовлятися було якось не дуже зручно і Ганна Дмитрівна погодилася зайти на чай. Сусідка розлила чай по чашках, відрізала два шматочки саморобного торта.

– Ганно, а чого вам так раптово онука привезли?! — поцікавилась Галина.

– Ой, навіть не питай. Якийсь тур вихідного дня в санаторій зятю дали, от вони й поїхали! – відмахнулася Ганна.

– І все?! А чого ж до своїх батьків хлопчика не відвіз? – щиро здивувалася сусідка.

– Ну що ти! Ті тільки з Туреччини чи ще звідкись приїхали, втомилися з дороги. Своїх він береже!

– Саме так, Ганно! Себе вони люблять, і батьків своїх він береже, а ви? Вони просто маніпулюють вами за допомогою дитини! Так не можна!

– Галя… Ти маєш рацію, але я навіть і не знаю що робити… – засмучено промовила Ганна Дмитрівна.

– Я тобі, сусідко, то скажу. Споріднені зв’язки — це, звичайно, добре. І допомагати дітям із онуками теж, безумовно, треба. Але! Дозволяти об себе ось так витирати ноги, просто недозволено. Тобі треба позначити це дітям та навчити себе поважати.

…У понеділок вранці зять приїхав за онуком. А вже у суботу знову дзвінок від Юлі.

– Мамо, ми до вас зараз Вадима привеземо, нам у торговий центр змотатися треба.

– Вибач, дочко, не вийде сьогодні. Ми самі з батьком по магазинах зібралися, треба якийсь одяг на осінь прикупити.

– Мамо, тобі якісь магазини та одяг дорожчий за власного онука?! – Почала Юля звичну промову.

– А тобі?! – поцікавилася Ганна Дмитрівна.

– Що мені? — не одразу зрозуміла Юля.

– Адже ти теж у магазин зібралася їхати. Значить, за твоєю логікою, магазини дорожчі за власного синочка.

– Знаєш що, мамо! З тобою стало неможливо розмовляти! – Юля не договорила і поклала слухавку.

Місяць ні від Юлі, ні від Сергія дзвінків не було. Ганна Дмитрівна та Олександр Павлович теж не дзвонили, хоча за цей час за маленьким Вадимом дуже скучили.

У суботу ввечері у Ганни Дмитрівни задзвонив мобільний телефон. На екрані висвітлилося ім’я дочки.

– Так, Юля. – відповіла спокійним голосом жінка.

– Мамо, привіт. Я тебе не відволікаю? – поцікавилася Юля.

– Та ні, ну що ти? Сталося що?

– Мам, ви на дев’ятнадцяте число вільні будете? Можливо, ви посидите з Вадимом, якщо у вас нічого не заплановано?

– Так, дев’ятнадцята субота буде… Ні, нічого не планували. Тільки двадцятого ввечері забирайте, ми в область двадцять першого поїдемо до міської лікарні з батьком.

– Ну звичайно. Дякую, що не відмовила. Ми думали, ви Вадима більше і не візьмете.

– Та що ти, Юля, ми вас любимо. Просто іноді є свої плани. Ми ж теж люди…

Ганна Дмитрівна поклала слухавку. Вона була задоволена собою і тому, що порадила сусідка Галина. Все-таки у всіх свої інтереси та плани, з якими оточуючим слід зважати, незалежно від ступеня спорідненості.

КІНЕЦЬ.