Як Леонід твій, тримається? – запитує приятелька Антоніну Сергіївну, – та вже, такий удар, такий удар. Марія ж молодша за нього, та не хворіла нічим. І до пенсії не дожила. Ну хоч не один залишився, діти є, син, донька, їм тепер його і доглядати.

— Яке вже там доглядати, – махає рукою Антоніна Сергіївна, – Льоня, звісно, характеру важкого в нас, але й діток виростив, не дай кому таке. Через півроку після того, як Марійки не стало, діти до нього і шлях-дорогу забули. І онуків не привезуть.

— Ну так і зовсім не добре, – погоджується подруга, – який-не-який, а він батько. Я розумію, Марія б могла висловити претензії до нього, але ж діти рідні. Виростив, вигодував, освіту дав.

Брату Антоніни, Леоніду Сергійовичу 65 років. Рік тому не стало його дружини, начебто й не хворіла ні на що, а тут раз – не стало людини. Синові Єгору 32 роки, дочці Ніні – 29. В обох дітей сім’ї, діти, живуть від батька окремо. Єгор із дружиною в іпотечній двокімнатній, а Ніна з чоловіком і донькою живе в дошлюбній однокімнатній квартирі свого чоловіка.

— Тобі б, Ніно, – зауважила Антоніна Сергіївна після поминок, – тепер треба до батька перейти. Він літній, один у трикімнатній, за ним догляд потрібен, приготувати, випрати, прибрати. Це твій дочірній обов’язок.

— Приїжджати буду, – відповіла Ніна, – а жити до нього не піду.

— Уявляєш, – шукає співчуття в подруги Антоніна Сергіївна, – характер у батька, бачте, важкий. Донька рідна на старості років заявила, мовляв, як хоче, так із побутом і справляється, і комуналку платить. А з Єгора який толк? Там дружина всім командує, а хіба буде вона за свекром ходити?

— Він усе життя жив, як пан, – каже та сама Ніна, дочка Леоніда Сергійовича, – маму раніше її терміну загнав в могилу, а самому що? У нього немає жодної сивої волосини, жодного зуба з пломбою, та він усе життя себе тільки й беріг.

Про свій комфорт дбав. Нас ростив-годував? Ага. Мені дівчинці й то ременя діставалося, а про Єгора й говорити нічого. Не можу я його пробачити і забути те, як він маму ганяв, теж не можу. Адже він лозиною бив ї за всяку дрібницю! Вилки на світлі дивився і протирав між зубцями, все мікробів боявся.

Міг шваркнути об підлогу тарілку з супом, якщо в ньому на його смак перцю було недостатньо. І що? Мами немає, а тепер я його примхи виконувати повинна? Ну вже ні. Якщо зляже – інша розмова. І то, скинемося з братом, доглядальницю наймемо, щоб рідше бувати в тата.

— Я його виховання досі пам’ятаю, – згоден із сестрою Єгор, – не забудеш. Якщо мама заступалася – діставалося і їй. А всі навколо були впевнені, що відмінний сім’янин. Матері просто піти було нікуди, квартира його, а в неї з рідні – тільки дитбудинок. Усі навколо його хвалили: працьовитий, не пʼє, виховує, добра бажає… Та краще б пив!

— Ну, Тоня, чого вже тут, – каже Антоніні Сергіївні подруга, – буває, що діти виростають і не потребують людей похилого віку. Твоя ж донька заміж вийшла недавно? Знімають житло? Ну так ти квартиру їй залиш, а сама до брата перейди, відразу кілька проблем закриєш…

— Я? До Льоньки? – обриває її Антоніна Сергіївна, – От ще! У себе в квартирі я сама господиня, а під його дудку я і в дитинстві, і в юності наплясалася вдосталь. Я ж, як до столиці перебралася, у брата з Марією жила перший час. Не дай бог! Ще мене на старості років борщі варити не вчили і чистоту підлоги білою серветкою не перевіряли! Вони діти, вони й повинні. А я що? Я сестра.

Приятелька хитає головою: легко засуджувати чужих і міркувати про борги, а сама – погляньте – не хоче!

А ви як вважаєте? Так і треба: він свого часу не дав тепла ні синові, ні доньці, тож на любов у відповідь може й не розраховувати?

КІНЕЦЬ.