Розуму не прикладу, – зітхає Лідія Семенівна, – як можна так жити! 5 років, як Даша заміж вийшла, а живуть, як на вокзалі: речі в коробках, сплять на матраці, їдять на колінах. Ну що за побут? І дітей не заводять, поки не обживуться всим, але ж їм уже за 30.

— Дочка Лідії Семенівни заміжня за інженером-будівельником. Квартиру Даші залишила свого часу бабуся. Звісно, ремонт зробити довелося, але і з цим допомогли батьки з обох боків. Мама молодого чоловіка Кирила перед одруженням запропонувала:

— Давайте ми вам меблі з дачі привеземо, хоча б на перший час, шафу, ліжко, стіл на кухню?

— Нічого немає більш постійного, ніж тимчасове, – відповів їй син, – буде стимул швидше своє нажити і вже, як слід обставити сімейне гніздо.

— Нічого не взяли, – каже Лідія Семенівна, – купили якісь стійки, на них одяг висить, решта – в пакетах і коробках. Та й після мами чоловіка меблі деякі залишалися. Але Кирило дивитися на них не став, найняв вантажників і вивезли все: що до його батьків на дачу, що в гараж, а що й на сміття. А вже як мені килими шкода було. Краще б ми їх із батьком собі забрали, на лоджії б місце не пролежали.

— Ми купимо все нове, – переконував Кирило Дашу, – якісне і хороше.

Дівчина вірила, погоджувалася: доведеться потерпіти деякі незручності, зате потім вони заживуть.

— Вони навіть по всяких магазинах їздили, донька розповідала, – продовжує Лідія Семенівна, – розглядали, прицінювалися, мріяли.

— Це не годиться, – морщив ніс Кирило, – ну що це за обстановка для вітальні? Бабусин стиль. Ось це меблі! Я такі хочу. Або це?

Біда була в тому, що на меблі мрії у Кирила з Дашею грошей не було. Пробували збирати, а потім Кирило звільнився з роботи і пішов у «вільне плавання», розмірковуючи, що ось після цього чудесного замовлення вони зможуть купити саме ту кухню, на яку поклали око в шикарному салоні.

Але чи то Кирилу патологічно не щастило, чи то справи в будівельній галузі йшли на спад, чи то бізнесмен із чоловіка був, м’яко кажучи, не дуже, але великих грошей так і не вдавалося заробити. Ні після цього замовлення, ні після наступного, ні потім.

— Виходило в нього виходили суцільні копійки, – згадує Лідія Семенівна, – а інший раз і набагато менше, ніж він отримував, працюючи на “дядька”. Пропоную: купіть хоч ліжко, нехай не шикарне, а то спите на підлозі, як безхатьки. Що ти!

— Платити гроші за те, що потім доведеться викинути, – усміхався чоловік Даші. Хоча вже й дружина розуміла, що до варіантів мрії було далеко, а готувати на плитці, спати на матраці та їсти на колінах уже набридло.

— Донька працює, – каже Лідія Семенівна, – почала навіть відкладати трохи, але всі її накопичення йшли то на ремонт автівки Кирила, бо без неї не можна працювати, то на харчування, бо замовник не заплатив чоловікові обумовлену суму.

— Я її запитала, довго вона так жити збирається? – каже Лідія Семенівна, – гірше, ніж студентка в гуртожитку? Розплакалася. І чоловіка любить, і дитину хочеться, візьми, кажу, кредит та й обстав хоча б кухню і спальню. Як розбагатіє твій чоловік, так поміняєте все на меблі, які він не вважатиме дешевими і несмаком. А вона здогадалася, обговорила цей варіант із Кирилом.

— Не вистачало ще в кредит купувати такий мотлох, – сказав чоловік, – що ти, потерпіти не можеш?

— Я хочу гніздо, – відповіла Даша, – нехай не з прутів червоного дерева, але гніздо. Де мені буде зручно спати, готувати і ростити дитину. Скільки можна чекати і мріяти марно, краще вже те, що ти називаєш несмаком і дешевкою, ніж голі стіни.

— Та схоже, Дашин чоловік так усе життя і промріє, – хитає головою подруга Лідії Семенівни, – є такі чоловіки: будують плани, готуються до чогось важливого, але так і живуть, без важливого, а заодно і без потрібного.

— Ось і донька вже так думає, – каже Лідія Семенівна, – простіше, каже, одній жити так, як вийде, купувати те, на що грошей вистачить, аніж дивитися на красиві картинки, які ніколи не стануть реальністю.

— І правильно думає, – каже подруга, – їй 31 рік, ще не пізно зустріти не марнославця, а того, хто дасть їй це саме відчуття родинного гнізда, нехай і не такого розкішного, як в елітних салонах недосяжно дорогих меблів.

А ви як вважаєте? Даша і Кирило не настільки багаті, щоб купувати дешеві речі?

Немає грошей на затишок, краще жити без нього, чи треба реально дивитися на речі і трохи знизити планку своїх запитів?

Чи є резон залишатися поруч із таким ось «мрійником»?

КІНЕЦЬ.