– Картоплю я собі і в магазині сама зможу купити, – чую як бурчить моя Наталка, яка приїхала до мене в гості нарешті.

Відтоді, як я з Італії повернулася, наші стосунки з донькою дуже сильно зіпсувалися, і я не могла зрозуміти, що сталося. Адже ми з донькою завжди жили дуже дружно, я можна сказати, заради неї і поїхала за кордон.

Вдовою я стала, коли мені ще й 30-ти не було. Залишилася я і дочка. Добре, що я хоч роботу мала, в нашому сільському медпункті фельдшеркою я працювала. Зарплата у мене невелика була, але я у людей в пошані – той із вдячності яйця принесе, той молоком пригостить, а хто і гроші які залишить, так що я при своїй роботі точно не бідувала.

І жила б собі і далі спокійно, але донька підростала, я дуже хотіла, щоб вона в медичному вчилася, але на це гроші були потрібні.

Поїхала я в Італію, і оплатила доньці навчання. А вона там в університеті з хлопцем познайомилася, зустрічалися вони, а потім побратися вирішили.

Я приїхала додому, щоб з сватами познайомитися, і була вражена тим, як живе їхня сім’я. Там і будинок величезний, і машини, і гроші. Донька радіє, що їй так пощастило, та й Віталій її любить. А мені чомусь відразу сумно стало, бо ж все життя доведеться тягатися з багатими сватами.

Весілля ми зробили шикарне, я не поскупилася, щоб відразу перед новими родичами не соромитися. Потім я доньці квартиру купила, щоб їй ніхто не казав, що з пустими руками її взяв.

А потім щомісяця, як зарплату, я висилала Наталі свої заробітчанські гроші. У неї ж лікарська зарплата на початку була невеликою, а донька моя хотіла жити на широку ногу.

Свати люди хоч і багаті, але хитрі – оженили свого сина, віддали його нам, і на тому їхня допомога скінчилася. Вони кажуть, що у них ще молодший син є, якому допомагати треба на ноги ставати. А ці одружилися – то хай живуть. А як їм жити на одну зарплату молодих спеціалістів? От я їм по 900 євро щомісяця і давала.

Була я на заробітках 18 років, а тепер вирішила, що з мене досить. Приїхала я додому, зробила в себе в хаті ремонт, стала обживатися.

А донька до мене чомусь не приходить, все відмовки знаходить, що часу немає. А я ж на городі посадила і картоплю, і помідори, і огірки, так що їм передала б, якби приїхали.

Місяць доньки у мене не було, а потім приїхала і бурчить собі під ніс, що вона більше на бензин на дорогу витратила, ніж коштує та картопля і огірки, які я їй дала.

Мені так прикро стало, а то що, маму треба любити лише якщо вона щось дає? А якщо мама нічого не має, то вже не треба до неї приїжджати?

Виходить так, що поки були італійські євро, посилки з макаронами і кавою, то все було добре, а як усього цього італійського добра не стало, то і я вже доньці непотрібна?

Я ж поки була в Італії, я над цим навіть не задумувалася. А зараз що? Як змусити себе любити? Ніяк. Тепер у доньки немає часу на візити до мене, чи на спілкування зі мною по телефону.

Якби у мене ще були відкладені євро, то Наталка б не поводилася так зухвало, а так вона знає, що я на ремонт свого будинку витратилася під нуль, і нічого за душею не маю, тому я їй не цікава.

Донька моя дійсно негарно себе поводить по відношенню до мене, чи я себе накручую? Розсудіть нас, будьте добрі.

Джерело