Мій чоловік, звісно не тим згадувати треба, але в останній рік, коли вже хворів, то дуже зробив не вірний крок: писати заповіт він категорично відмовився. Мабуть, вірив ще у своє одужання.

Квартиру, в якій ми мешкали разом із чоловіком і донькою, він купував ще до нашого шлюбу, працював колись на якомусь шкідливому виробництві, а там платили добре. А після його відходу у спадок вступили і ми з донькою, і свекор зі свекрухою.

— Старшого синочка нема, то хоч пам’ять про нього батькам залишиться, – лицемірно плакала свекруха, – а нам молодшу доньку відселяти треба. Вона нареченого знайшла, треба їм своїм будинком пожити.

Сестрі чоловіка було 30 років, вона ніколи не була одружена, куди її задумала відселяти свекруха – розуму не прикладаю.

— Зоя Сергіївна, – кажу, – ми живемо хоч і в двокімнатній, але ізольована кімната тільки одна, друга прохідна, як ви собі це уявляєте?

— Ось ти з донькою в прохідній і поживеш, – з єхидцею в голосі відповіла мама покійного чоловіка, – а молодятам треба окрему кімнату.

— Вашій онучці 16 років, ви вважаєте, що це зручно, що сторонній чоловік ходитиме через її кімнату? – я ще намагалася звернутися до совісті свекрухи, – давайте ми викупимо у вас частку в спадщині, правда, в розстрочку?

— Ти мені ці копійки зібралася 20 років виплачувати, – розлютилася свекруха, – моїй доньці з чоловіком треба десь жити, у нас із батьком теж двокімнатна квартира, але ми старі й жити в комуналці не хочемо.

Своєю окремою кімнатою я сетричці не поступилася, запропонувавши відгородити прохід і зробити ізольованою другу кімнату. Після скандалів і сперечань, хоч у чомусь нам пішли назустріч. Наречений у сестри був той ще: знатний розбіяка, весь у татуюваннях. Ліда виявилася «заочницею», познайомилася з ним за листуванням, коли він термін відбував. Ми з донькою врізали замок у двері своєї кімнати і стали жити і боятися.

Я гарячково думала, як продати спільний спадок і роздобути собі нехай однокімнатну, але без таких сусідів. А у сестри з чоловіком, що не день, то скандал. То вона верещить, то він її лає. Ситуація була безвихідна, піти на оренду я не могла – виплачувала кредит, який брала на лікування чоловіка. Три місяці страху, ось чим стало для мене і доньки спільне життя з сестрою мого чоловіка та її чоловічком.

Того ранку я вийшла на кухню, думаючи, що вдома нікого немає.

— Ну що, сусідко, набридли ми тобі? – чую за спиною і здригаюся, Валерчік – чоловік сестри стоїть на кухні в самих лише штанях, із розписним торсом і посміхається.

Я наважилась було повз пройти, до себе, але він мене затримав.

— Почекай, присядь, поговоримо.

Я слухняно опустилася на кухонний диванчик.

— Ну що, не за поняттями в тебе половину квартири віджали? – каже Валера і посміхається, – Та бачу я все. Лідка сама хвалилася. Жити я з цією бабою не буду, але, перед тим, як піду, хочу добру справу зробити. Може зарахується, ти ж від страху тряслася, а в поліцію жодного разу не подзвонила, поважаю. І дівка у тебе хороша, на мою сестру схожа.

На два тижні скандали у Ліди і Валерчіка стихли. А ще за тиждень виявився Валерій володарем другої половини моєї квартири, свекруха зі свекром, прислухавшись до прохань своєї доньки, подарували свою частину спадщини чоловіку.

— Якщо в нього буде власність, то він зможе прописку зробити і на роботу піти, адже з його “резюме” інакше не беруть, – жалібно канючила Ліда, – або взагалі він знайде іншу, яка все для нього зробить, а я знову сама залишуся.

Повернувшись увечері до квартири, Валерка скомандував сестрі збирати лахміття, а мені – бути готовою до 9-ї ранку поїхати до нотаріуса:

— Буду відновлювати справедливість, – усміхнувся «родич».

Свою половину він подарував мені, попросивши для себе тільки прописку. Свекруха намагалася прийти до мене зі скандалом, але зятьок їй швидко розтлумачив, що робити так не треба. Тепер ми з донькою живемо спокійно. Валерчік зрідка дзвонить і запитує, чи є в мене проблеми, нам він не докучає, жити і вимагати щось не заявляється. А через рік він знявся з реєстраційного обліку:

— “Бабу” знайшов, у селі, з будинком, – пояснив Валерчік, – я завжди мріяв про своє господарство, а в неї й діточок двоє, у мене ж дітей своїх бути не може, а понянчити їх хочеться.

Я дивилася з вікна на фігуру Валерчіка, яка віддалялася. Ніколи не думала, що мій персональний ангел-охоронець може бути ось таким: із синіми татуюваннями замість крил.

КІНЕЦЬ.