Живе собі хлопчик, цілком хороший хлопчик. Вчиться відмінно, батькам допомагає і навіть спортом займається.

І всі навколо впевнені, що у хлопчика попереду велике і світле майбутнє, адже слабких його вчили захищати, літнім допомагати, а дівчаткам поступатися. Потім хлопчик стає юнаком і легко вступає до найпрестижнішого вишу в столиці.

І сім’ю трохи пізніше заводить з однокурсницею, теж відмінницею і дуже гарною дівчиною. І вони мило виглядають разом: вона така жіночна, а він – такий відповідальний і цілеспрямований. І йдуть по життю разом, домагаючись і престижної роботи, і навіть кімнату в комуналці їм виділяють, як молодим фахівцям.

І син зʼявляється на світ, а татові пропонують чергове підвищення, але треба здобути ще одну вищу освіту.

— Їдь, – каже розуміюча молода дружина, – ти ж чоловік, тобі треба рухатися вгору. І він вчиться, а вона ростить сина. А коли на світ з’являється донька, то в них уже й квартира двокімнатна, і він у начальники вибився, і вона в декрет не з місця рядового співробітника пішла. У неї навіть краще складається з кар’єрним зростанням, але чоловік хотів доньку.

— Хворіє Ганнуся в садочку весь час, – засмучується чоловік, – треба б тобі зробити перерву в роботі. Не переживай, у мене хороша зарплатня, ми не матимемо потреби, адже моя справа – заробити гроші, а твоя справа – сім’я.

І вона погоджується, адже в них хороша сім’я, повне взаєморозуміння. І навіть тоді, коли донька підросла й зміцніла, вона знаходить собі роботу поруч із домом, щоб зустрічати зі школи, водити на гуртки, робити уроки, щоб чоловік, який став великим начальником, мав удома міцний тил і смачну їжу.

— Головна моя кар’єра – міцна сім’я, здорові й розумні діти, – відмахується жінка від нагадувань однокурсників про те, яких висот могла б досягти вона сама.

Ось вони, її висоти: успішний чоловік – доглянутий і спокійний, син-студент, донька, яка вже в 9-му класі. Хоча смуток у куточках очей зачаївся: ось і Наталя, яка нічим не виділялася особливо, докторську захистила, і Віра стала ректором…

А успішний чоловік і хороший чоловік іноді поглядає на дружину критично. Ну так, щоб вона не помітила: дохід усе вищий, посада все крутіша, ех… хіба така жінка має бути поруч! Йому ж і 50-ти ще немає. Але думки ці залишалися таємними: він же порядний чоловік, гарний батько…

— Мені запропонували посаду в столиці, – каже він одного разу за вечерею. Вони сидять вдвох, син у друзів, а донька у репетитора, – я погодився.

Вона завмирає: він завжди мріяв про це. Але переїхати зараз? А донька, яка вже велика? У неї ж тут друзі, школа, як ламати її світ? А літні батьки і його, і її власні?

— Ну залишишся поки що тут, – каже він, знизуючи плечима. І затаєно чекає: відмовиться?

Ні, вона погоджується. Залишиться. Поки що. А коли донька закінчить школу, то вони переїдуть усі разом, навіть батьків можна перевезти. Вже дуже хороші в столиці пропонують умови. А він внутрішньо полегшено зітхає: відмовилася, слава тобі Господи.

Не стала відмовляти, набиватися, нагадувати про жертви і борг перед сім’єю. Не зв’язала крила. Він майже радіє, а потім, соромлячись, гладить її по руці: все ж рідна, своя, така надійна і жертовна.

Але крила за спиною залишаються не зв’язаними. І коли донька закінчує школу, він нікого переїхати вже не кличе. Тому що йому трохи за 50, він ще молодий, презентабельний, успішний.

І хіба дивно, що з ним поруч з’являється жінка? Молода, яскрава, стильна. І він почувається молодим поруч із нею. І не соромно її вивести у світ.

І вона, що залишилася там, у далекій тепер уже Вінниці, все розуміє, плаче ночами і переконує дорослого сина, що батько не зрадник, просто так вийшло, але він батько… А ще вона доглядає за літніми батьками. І його, і своїми. А в доньки своє життя, вона студентка, але теж не хоче бачити батька.

А в тата в Києві поки що все добре. Молода дружина чекає на дитину. Якщо він і згадує про свою колишню сім’ю, то одразу ж жене ці думки: виростив, залишив житло, грошима допомагає, не кинув, вчинив порядно. Що поробиш, що він її переріс? У нього за спиною крила.

І ось йому пропонують контракт за кордоном. Дуже вигідний контракт. І молода дружина цілує його і стрибає по-дитячому, і плескає в долоні. І вони їдуть. Але маленькій доньці абсолютно не підходить суворий клімат. І її разом із дружиною доводиться відправити назад на Батьківщину. І він сумує, висилає грошей і чекає дзвінків, які стають дедалі рідшими і рідшими.

— Не зв’язуй мені крила, – чує він від молодої жінки, – я переросла наші стосунки, я прожила їх, а з ним мені не соромно показатися на людях.

І він сидить і немов чує себе пʼять років тому. І він не пов’язує, відпустив. Тільки маленька донька залишилася з ним, адже вона теж зв’язувала мамі крила. І виглядає він тепер так, немов він своїй молодшій доньці не тато, а дідусь. Разом посірів і поник від зради й образи.

І ось пролетіли роки, він сидить переді мною: літня людина з абсолютно вільними, але пониклими крилами. І з потухлим поглядом. І намагається влаштуватися на пересічну посаду, яка абсолютно не в’яжеться з його досвідом, потенціалом і колишніми амбіціями.

— Батько-одинак, – каже мені цей добрий чоловік, – в мене донька навчається в інституті, потрібна робота, щоб ближче до дому. Самі розумієте: дитячий садок, потім школа, відвести, нагодувати, уроки зробити.

І я бачу, що він пам’ятає, усе пам’ятає. Тільки нічого вже не відмотати назад. Бо коли ми когось ображаємо чи зраджуємо, треба бути готовими, що і нам буде відсипано образ повною мірою. І понуро будуть складені за спиною сірі, безсилі, хоча й абсолютно вільні крила.

КІНЕЦЬ.