– Щось дядько Петро до нас зачастив. Мамо, а ти часом не знаєш, чого б це? – питає мене донька і пильно дивиться на мене.

– А хіба він не заходив до нас, коли я за кордоном була? – кажу.

– Заходив, але ж то у справах було, а тепер щодня приходить. Щось тут не чисто, мамо, – каже донька і посміхається.

В мене з Юлею завжди були дуже довірливі стосунки. Я її сама ростила, бо мій чоловік пішов до іншої, а про нас з донькою навіть не згадував.

Юля заміж вийшла, привела до нас хорошого чоловіка, зять мені дуже подобається, людяний, роботящий, доньку мою любить, а мені що ще треба.

Гарно все у дітей було, а мені захотілося їм трохи більше допомогти, тому я поїхала на заробітки в Італію. Ми вирішили, що будемо будинок будувати, бо в нас хата була дуже стара.

Зять погодився допомагати, але він був доволі молодий, і нічого не розумів в будові, тому я і попросила нашого сусіда Петра, щоб він допоміг з цією справою, за гроші звісно.

Петро в будівництві знався, він цим все життя заробляв, золоті руки мав і все вмів робити. Нам він погодився допомогти, бо ж жив по-сусідству з нами все життя і бачив, як мені одній було не солодко господарювати.

Так ми по легенько майже 10 років будувалися, зараз молоді вже в новій хаті живуть, і мені там місце виділили. Я поки-що у відпустку приїхала, і планую ще повертатися за кордон. Потреби аж такої як була в грошах я вже не маю, але звикла до італійського життя, там вже у мене і багато друзів є.

Я і сама помітила, що Петро до нас зачастив, але я тому значення не надавала. А він прийде ніби на каву, а потім сидить пів дня і все мене про мої італійські пригоди розпитує. А я розповідаю, бо що маю до роботи.

І це наше тепле спілкування донька першою запримітила. Я б і далі на це не зважала, але якось в неділю прийшов Петро до нас гарно одягнений, І каже:

– Зроби мені, Катерино, каву, ту свою добру італійську. Бо маю до тебе розмову.

В руках у нього був якийсь згорток, який він нервово перекладав з однієї руки в іншу.

Я навіть не уявляла, про що він хоче говорити, тому присіла і почала його уважно слухати.

– Те, що я зараз скажу, може тобі здатися дивним. Та я тебе давно люблю, Катерино. Ти першою розлучилася, а я все тобі вслід дивився. Та в мене дружина була. А коли моя Марія в засвіти пішла, ти вже в Італії була.

Дивлюся я на Петра і не розумію, до чого він клонить. А він ставить на стіл згорток, а там гроші, багато грошей.

– Не витрачав я твої гроші, Катерино. Ти мені за роботу платила, а я все відкладав, знав, що як повернешся, я тобі їх віддам. Давай ми за ці гроші ремонт в твоїй старій хаті зробимо, поки в тебе є гроші, а в мене є сили, і заживемо собі, поки в нас є час, – каже.

Певний час я мовчала, бо що тут скажеш – я просто була не готова до такого повороту. Але в ситуацію втрутилася моя донька. Юля все чула і підійшла до нас.

– Що це ви, дядьку Петре, хочете мою маму в стару хату відвести? Невже вона кращого не заслужила? – каже Юля.

В мене душа похолола, соромно і перед Петром, і перед донькою. І тільки я рота відкрила, щоб щось сказати, а Юля підійшла до мене, обійняла, і продовжила.

– Мамо, ти як ніхто, заслуговуєш бути щасливою. А в стару хату я тебе не пущу, ми навіщо нову будували?

– Та ми не хочемо вам заважати, – кажу я і дивлюся на Петра.

– А звідки ви взяли, що ви нам заважати будете? У дітей, нарешті, не тільки бабуся, але і дідусь буде.

В Італію я не повернулася. Ми з Петром розписалися і стали жити разом з моїми дітьми в нашій новій хаті. Скажу чесно, мені було страшно в 64 роки заміж виходити, але зізнаюся, що такою щасливою я ще ніколи не була, бо поряд і чоловік, і діти, і внуки. А що ще треба для щастя?

Джерело