Дачу Щербаки купили рік тому. У Павла після п’ятдесяти просто руки свербіли дачею обзавестися. До того ж сільське дитинство нагадувало про себе, про рідну хату і город.

Дача дісталася доглянута, хоч і невелика. Дерев’яний будиночок пофарбували, підлатали паркан, замінили хвіртку.

Під картоплю і під дрібноту землі вистачало, а ось сад був не дуже: дерев мало та й ті старі, кущів взагалі не було. Хіба що невеликий малинник.

— Нічого, дружино, обзаведемося, усьому свій час, – сказав Павло і взявся за роботу. Наталя діловито ходила між грядок, погоджуючись із чоловіком.

З одного боку – сусіди хороші, хоч і рідко приїжджають, але за дачею стежать. А ось з іншого боку – дача в запустінні. І паркан похилений, і травою заросла. Ось ця трава і докучала Щербакам усе літо.

— Павлику, ну це неможливо, травище так і лізе в наш город, того й гляди «захопить» усю ділянку.

Павло хапав сапку і з люттю кидався на бур’ян. Але трава все одно знаходила лазівку і «просочувалася» крізь щілини, ніби спеціально.

— Наташ, а груші в них гарні будуть. – Павло звернув увагу на сусідський сад, зарослий травою.

— А ти подивися, який у них абрикос рясний. – Наталя показала на дерево, що обіцяло багатий урожай. Причому частина гілок схилилася через паркан на ділянку Щербаків.

— Поглянути б хоч раз на цих господарів, – з жалем зауважив Павло. – Може хоча б урожай з’являться зібрати.
Ще навесні Павло не втримався і, перекинувши шланг, полив сусідські дерева – шкода ж, загнуться від спеки.
А тепер ось трава, від якої порятунку немає.

— Ну траву могли б скосити хоча б один раз за літо, – обурювалася Наталя.
Приїхавши наступного разу на дачу, Щербаки ахнули, побачивши врожай абрикосів. Для нашої місцевості не дивно, абрикоси в багатьох ростуть, але щоб на покинутій дачі…

— Ні, я все-таки скошу в них траву, – сказав Павло, – не можу дивитися, як дача задихається від бур’яну.

— Павлику, дивись, – Наталя показала на гілки абрикосового дерева, що звисли, – прямо до нас у город.

Павло приніс невелику драбину. – Давай зберемо хоч ці, а то пропадуть, адже за весь час ніхто не з’явився на цій дачі.

— Ой, чуже ж, – з побоюванням сказала Наталя.

— Все одно пропаде, – і він першим почав зривати стиглі плоди.

— Тоді вже може малини онукам зберемо, – запитала дружина, – все одно ти там траву косив, тож натомість за роботу.

— Та тут, схоже, все можна зібрати, нікому вона не потрібна ця дача, притулилася до нашої ділянки як сирота, ніхто про неї не турбується.

На роботі у вільну хвилину зупинився Павло перекинутися з чоловіками парою слів. Водії-експедитори встали в купку, щоб поділитися своїм – життєвим.

— А до мене на дачу унадилися якісь вори, уже двічі дерево трясла, – сказав Микола, якому скоро на пенсію виходити.
Павло від його слів спітнів, одразу в жар кинуло, згадав він, що днями вони з дружиною абрикос зібрали, а там і груша обіцяє непоганий урожай.

— А де в тебе дача? – наважився запитати Павло, при цьому боячись почути відповідь.

— Та по низу там, де садове товариство.

— А-ааа, – Павло видихнув, – зрозуміло. А в нас по верху.

— Ну так у вас раніше все зріє, – зі знанням справи сказав Микола. – А в нас пізніше, а все одно – тирять безсовісно, картоплю вже кілька кущів копнули, хоч капкан на них став.

— Щодо капкана – небезпечно, – сказали чоловіки, – посадити можуть.

— А красти, значить, можна? – обурився Микола Петрович.

Додому Павло приїхав у повному занепокоїнні, постійно згадуючи розмову. І хоча дача з абрикосами не його товариша по службі, а все одно совість гризе.

Було, звісно, в дитинстві, бігали чужими садами, – то це пустощі. І то кілька разів було.

А тут сусідська дача, з якої вони частину врожаю з абрикоса зняли. Та ще й на грушу задивляються.

Ні, Павло, звісно, встромив саджанці – з часом виросте. Але сусідський абрикос… шкода ж, пропадає.

— Та ніхто не приїде, – заспокоювала Наталя, – якщо вже за весь рік не показалися, то й не приїдуть.

— Та якось почуваюся, ніби вкрав щось, – переживав Павло.

— Ну хочеш, я його викину – цей абрикос? – запитала дружина. – хоча, я дітям уже половину віддала, – сказала вона, виправдовуючись.

— Залиш, чого вже тепер.

Загалом, Щербаки так і промучилися все літо з чужою дачею, позбуваючись трави. Поглядали на грушу, чекаючи приїзду законних господарів. А коли плоди вже впали на землю, Наталя сходила і зібрала кілька штук у фартух.

Восени, прибравши свою дачу, залишивши повний порядок, поглянули на сусідську. І здавалося, що навіть паркан сиротливо дивиться, немов просить підперти дошки, що нахилилися. Поруч із хвірткою лежала купа сміття, видно, була тимчасова споруда, та її розібрали, залишивши після себе мотлох. Згнилі дошки, скло, якесь ганчір’я… але навіть поруч зі сміттям намагалися пробитися пізні осінні квіти.

Взимку, згадуючи літні дні, Павло сумував за дачею.

І з приходом весни, щойно з’явилася перша зелена трава, приїхали поглянути на ділянку.

— Цікаво, цього року приїдуть господарі? – запитала Наталя, маючи на увазі покинуту дачку.
Павло зітхнув із жалем.

— Шкода землю, дерева шкода.

Коли прийшов час орати городи, подзвонив по оголошенню, викликав людину, і показав обʼєм робіт.
І весь час він поглядав на сусідній город. Велику траву вони з Наталею прибрали, щоб не розросталася, ще б от земельку зорати…

— Слухай, друже, а давай і сусідську ділянку зоремо, я заплачу – попросив Павло.

— Павлику, ти чого? – запитала Наталя, – дача ж чужа.

— Та не можу дивитися на це заросле поле…

— І що, так і будемо доглядати чужу дачу? – поставила резонне запитання дружина.

— А ось почекай, ми після обіду не додому, а в дачне товариство заїдемо, дізнатися треба, чия ця дача, дістав мене вже цей бур’ян, та й сад шкода…

У дачному товаристві жінка, зсунувши окуляри на кінчик носа, гортала списаний журнал.

— Як кажете адресу – Березова, 45?

— Так, ця адреса, – відповіла Наталя. – Нехай хоч траву прибирають, та врожай, ну шкода ж, у них такий сад, без догляду пропаде.

— Так уже все, – сказала жінка, – відмовилися господарі, муніципалітету тепер належить земля.

— Так це що – безхазяйна чи що? – запитав Павло.
— Виходить, що так. Там господарі літні були, немає вже їх. Найближчий родич – племінник, але він не відповідає на листи, ніхто не знає де він, – жінка глянула на Щербаків, – будете брати?
— Що брати? Дачу чи що?
— Ну так. Ви можете викупити її, недорого обійдеться. І документи всі є.
— Ну що, Наталочко, візьмемо ділянку, раз усе за законом?
— А ми впораємося?
— Облаштуємо, дітям віддамо, нехай онуків привозять.

— Не було клопоту, як то кажуть, купили порося, – зі сміхом сказала Наталя, коли приїхали на дачу.
— Вважай, що ми удочерили дачу, наша тепер, – сміється Павло.
— Ну а що, сміття я зараз вивезу, благо, причіп є, залишки бур’яну приберу, звільнимо сад від заростей, а потім паркан заміню.

Влітку Павло милувався кронами дерев і квітами, що посаджені дружиною. Земля на колишній сусідській дачі немов зітхнула, потягнулася до сонечка і жадібно вбирала великі краплі дощу.

— Ти дивись-но, сирота наша підбадьорилася, – радів Павло.
У вихідний приїхали діти: донька Олена, зять Олег та онуки. Старші Михайло і Олександр кинулися до машини, а молодша Ганнуся застигла біля квіткової клумби, там і сфотографував її дід Павло.

— А мені подобається, – сказав зять Олег і простягнув шланг, щоб полити картоплю. – Можна ще аґрус розвести, – сказав він.
— Це вже самі на наступний рік, – сказав Павло. – Ось тут дітям газон можна залишити, щоб гралися.
— Я їм басейн куплю, – пообіцяв Олег. Потім подивився на паркан. – Ну що, беремося за справу? Міняємо паркан?
— Міняємо, – погодився Павло, – дача ж тепер наша. Вона просто наче сама до нас напросилася, бач, повеселішала… і малини нині повно буде.

КІНЕЦЬ.