Скоро поминальний день, коли не стало моєї свекрухи. Погляд зупиняється на фотографії на стіні, де вона з правнуком, моїм онуком. Уривчасто нахлинули спогади.

Мені 20 років. Свекрусі трохи більше 50-ти. Приміряє нову сукню. Вона їй дуже личить. Кажу їй про це. Про себе думаю інше: навіщо такій старій жінці нова сукня?

Минуло два роки. Стосунки зі свекрухою налагоджуються. Дарую їй обнови. Добротні. Не всі подобаються. Причин не пояснює. Зрозуміла пізніше. Її влаштовували вбрання, зшиті мною. Кажуть, у мене виходило непогано. На пошиття йшло багато часу. Але я старалася.

Виправши білизну, розвішувати пропонувала мені. Не розуміла її. Зрозуміла пізніше. Усі на подвір’ї мали бачити справну невістку, працьовиту, яка вміє випрати все до блиску.

Через два місяці після появи дітей вже відправляла мене на роботу. Догляд за всіма трьома онуками брала на себе. Зрозуміла її й оцінила я пізніше. Так вона дбала про моє кар’єрне зростання.

Весна. Оновлене й ошатне жіноче населення нашого містечка виходило на вулиці.
Входить свекруха. Вигляд стурбований. У руках згорток. Дістає гарний, різнокольоровий шарфик і щось іще, примовляючи: на, це тобі, накинеш поверх плаща. Дивись, які всі на вулиці виряджені, ти що? Гірше, чи що.

При активному моєму бажанні допомогти і розвантажити її проблеми часто зупиняла словами: сама можу, жива ще.

Дочка переїжджала з чоловіком в інше місто. Свекруха була категорично проти. Причину не пояснювала. Зрозуміла пізніше. Не довіряла зятю. Виявилася права.

Минули роки. Навчилася розуміти небагатослівну свекруху. Називала мамою. Подобалося їй. Так називала з перших днів. З роками ж інтонація при зверненні «мама» теплішала все більше.

Прийшло повне взаєморозуміння.

Вона у 84 роки опинилася майже прикутою до ліжка. Вдалося поставити на ноги. Навчила пересуватися на милицях. Величезна тяга до життя.
В очах смуток і безпорадність. Мої смуток, сльози і втома – тільки на кухні. При ній – бадьорість, настільки, наскільки виходило.

Вік і хвороба зробили свою справу. Через три роки її не стало. І вже чотири роки, як її немає з нами.

Пам’ятаю її посмішку. Широку, добру. Вона розбігалася промінчиками, заповнюючи всю кімнату.

Ходжу в той під’їзд. Здається, що вона вийде назустріч. Як бувало раніше.

Мені трохи більше 60-ти. Змінюю вбрання. Згадую свої думки. Про них я їй якось зізналася. Вона довго сміялася. Незручно мені навіть і зараз. Молодість егоїстична.

Придивляюся до невістки.

Ловлю себе на тому, що повторюю багато звичок свекрухи…

КІНЕЦЬ.