Моя сім’я розпалася, через два роки після весілля. Мій колишній тепер уже чоловік – прекрасна людина і ми дуже любили один одного. І виною всьому не моя свекруха. Її у мене просто не було. Зовсім.

— Наша мама пішла з життя, коли мені було 3 роки, – розповідав тоді ще мій наречений Іван, – чесно кажучи, я й не пам’ятаю її зовсім, вона зловживала оковитою, а одного разу просто не прокинулася. Лікарі сказали, що випила якогось сурогату.

Виростила Івана його старша сестра, якій було тоді 19 років. Саме вона взяла над маленьким братом опіку. Батьків своїх вони не знали.

— Ірочка дуже хороша, – розповідав Іванко, – вона мені була, як мама, навіть не вивчилася через мене, хоча в школі в неї були хороші оцінки. І заміж не йшла до 30 років, поки я не підріс.

Моєму Іванові було тоді 25 років, його сестрі 41. Ми йшли до нього: знайомитися.

— Добридень, – привітно сказала жінка, запрошуючи нас у квартиру, – проходьте, я дуже рада.

Чисто було в їхній квартирі, не дуже багато, але чисто. А Ірина здалася мені якоюсь дуже старою і втомленою. Мені було її шкода: все життя минуло. Із чоловіком не склалося, він був проти того, що з ними живе брат дружини.

Чоловік від Ірини пішов, залишивши їй доньку. На момент нашого знайомства із сестрою чоловіка, Ірині-молодшій було 7 років. Ми розписалися і стали жити у квартирі чоловіка, разом із сестрою та її донькою. Так наполягав Іван.

— Їм буде важко одним, я не зможу їх кинути.

Мої аргументи, що можна допомагати сестрі й племінниці, живучи у квартирі, яку мені у спадок залишила бабуся, були відкинуті. М’яко, але наполегливо:

— Ось підросте племінниця, – сказав Іван, тоді й підемо, а зараз давай твою квартиру здамо і будуть гроші. Вони ж не зайві. Ми із сестрою в трикімнатній живемо, усім нам вистачить місця.

Що таке запій я вперше побачила через місяць після одруження. Ірина пила, наливаючись гіркою, а заразом люттю і тугою. Іринка-молодша закрилася у своїй кімнаті, а її мати ломилася до мене, то пропонуючи випити, то лаючи на чому світ стоїть.

Тільки Іван зміг втихомирити сестру. Їй викликали лікаря додому, поставили крапельницю. Ще три дні сестра ходила по стіночці: у неї тряслися руки, слабшали ноги. А потім вона знову включилася в домашні справи, мила, прала, готувала.

— Пробач ти мене, – сестра дивилася винувато, – грішна я. Від матусі у спадок дісталася ця недуга.

Я пробувала поговорити з чоловіком, щоб піти і все ж таки жити окремо. Але він відмовив: Ірина не працює, зривається і її звільняють, якщо я піду, вона зовсім пропаде.

Запій у неї починався приблизно раз на місяць. Через півроку нашого життя вона погодилася на кодування. Вона не пила 7 місяців, за цей час ми з чоловіком з’їхали в мою квартиру. Ірина влаштувалася на роботу. Я почала мріяти про дитину.

— Мати знову зірвалася, – дзвонила Іринка-молодша, – я з нею бути боюся.

Справа була вночі, чоловік зірвався з ліжка і поїхав. Вранці він подзвонив і сказав, що мені треба збирати речі, ми знову переїжджаємо до Ірини. Я ще плекала надії на щасливе життя. Погодилася. А запої сестриці не зникли, навпаки, вони стали набагато частішими, тривалішими і лютішими.

Я була на третьому місяці, коли вона в дикому припадку накинулася на мене з кулаками. Маленька Іринка була в школі, чоловік працював. Я прийшла до тями і зрозуміла, що дитини в мене не буде. З лікарні я поїхала до себе. Іван? Він приїжджав, благав не писати заяву на сестру. На мою пропозицію забрати до себе Іринку-молодшу і жити на моїй території, чоловік відповів відмовою:

— Вона моя рідна людина. Я не зможу її кинути. Я ж їй зобов’язаний своїм життям.

— Так, – сказала я, – і життям моєї дитини…

Ми розлучилися. Минуло ще два роки, я заміжня, чекаю на малюка. Я знаю, що Ірини-старшої більше немає, а Іван виховує племінницю, нещодавно я бачила його напідпитку.

— Добре, що в тебе не від нього дитина, – каже мені мама і подруги, – спадкове це в них, мабуть. А жіноче зловживання – це загалом страшна справа.

Так. Страшна. Я бачила.

КІНЕЦЬ.