Поліна із Юрою зустрічалися вже два роки. Пропозицію чоловік їй не робив і до себе переїжджати не кликав. Зустрічі у його квартирі, яку купили йому батьки у студентські роки, ні до чого не зобов’язували. Поліна вже не сподівалася, що він покличе її заміж. Тридцять років, неодружений, хоч і з квартирою. Вона ж будувала кар’єру і про заміжжя мріяла лише тому, що так треба.

– Дівчино, тобі двадцять чотири, пора б уже заміж. – все частіше казала бабуся.

– Ні, бабусю. Я сама пропозиція робити чоловікові не буду. Не робить, отже, й почуття не справжні.

– Як знаєш. Тільки треба тобі від батьків з’їжджати. Інакше ні власного житла не буде, ні сім’ї.

– Куди я з’їду. Усі гроші у сім’ю.

– А ти взагалі нехитра, кмітливішою треба бути. Навіщо всі гроші матері віддаєш? Їй хоч скільки не дай все мало. Коли батька твого не стало, вона все забрати собі хотіла. Навіть до моєї квартири лапки тягла, бо Віктор мені її купив перед тим як його не стало. Батько твій її одразу на мене і записав. Сварилася вона тоді в суді багато, а толку мало. Навіть намагалася походження грошей довести, але не вийшло. Ти була маленька. А потім вона зустріла вітчима твого. Лариса вже їхня донька.

– Знаю я, бабусю. Але ж вона сестра. Їй лише сімнадцять. Їй багато треба.

– Ось нехай батьки і турбуються про її благополуччя. Адже мати квартиру, яка їй дісталася тоді продала, купила машину, а твій вітчим її зламав. Я не здивуюсь якщо вони на твої гроші їй квартиру куплять. Потім платитимеш, як її називають зараз.

– Іпотеку?

– Ось. А краще за свою платити, аніж для сестри.

– У мене і грошей немає на перший внесок. Яка іпотека, бабусю. Я там живу, їм.

– А я маю гроші. Ти ж єдина в мене онучка. Моя квартира буде тобі у майбутньому, заповіт уже готовий. Але вона маленька, ти бери собі одразу велику, дві чи три кімнати. Слухай бабусю. Ось тобі гроші, тобі берегла. Тут багато. Батько твій добре мені допомагав, а чи багато мені треба.

– Бабуся, та тут можна і без іпотеки обійтися. Як ти довго ховала.

– Пора тобі відокремитися. До себе не запрошую, місця мало, та й молода ти. І не говори поки що своїм ні про що. Повір мені, так буде краще.

– Бабуся. Ти така розумна. Тебе б до нас в офіс, помічником директора.

– А я піду. Гаразд, жарти жартами, самі нехай у вашій конторі справляються, а квартиру шукай. Тільки, коли дивитися будеш, мене поклич. А мою потім здавати можна. Я не вічна. Але не віддавай! Зрозуміла?

– Зрозуміла.

***

З Юрієм стосунки останнім часом зіпсувалися. Молодій людині не сподобалося, що дівчину підвищили. Він мріяв про це місце, а його перевели в інший офіс та ще й, можна сказати, понизили. Щоправда, у зарплаті він не втратив, але прикро.

Поліна збирала речі. Квартира була вже куплена. Невеликий кредит на меблі, який вона збиралася виплатити за рік.

– Поліна, ти куди. Переїжджаєш до свого кавалера? А ти знаєш, що це непристойно жити без весілля?

– Знаю, але я переїжджаю до своєї квартири. Житиму там сама.

– Що? А звідки? Іпотека! А як ми, як Лариса. Їй народжувати скоро!

– Що? Народжувати? Їй же сімнадцять!

– Буде вісімнадцять.

– Якби я пішла до чоловіка без весілля, це було б непристойно. А Ларисі народжувати без чоловіка пристойно. Як це зараз називається, мамо?

– Як? Дівчинка молода, недосвідчена, так вийшло. А ти досвідчена, доросла.

– Це, мамо, називається подвійні стандарти. Якби це зробила я – погано, а Лариса – добре. Вітаю, скоро ти станеш бабусею. Звільняю місце для нового члени сім’ї.

– І довго твоя іпотека триватиме?

– Довго, мамо. І платити треба багато. Тільки на їжу й лишиться.

– Чим ти думала?

– Я тепер думаю своїм розумом.

– Поганий в тебе розум. Для дитини тепер багато чого буде потрібно, а Ларисі гроші нема де взяти.

– А батько хто?

– Мені не хотілося б про це говорити.

– Як хочеш. Але можна й на аліменти подати. От і будуть у вас гроші.

– Не будуть. Однокласник її. Батьки його вже дали грошей на процедуру і поїхали, сина забрали. Тож про переїзд забудь, квартиру раз купила, треба здавати. Ось і гроші будуть на все. Зрозуміла? З дитиною допомагатимеш, якщо немає своїх. Купила і добре. Все знадобиться. Тобі, напевно, бабуся батька свою квартиру заповідає. От і буде вам усім житло.

– Ага. Я працюй, плати, з дитиною сиди. А Лариса лежатиме, як звикла? А потім їй і квартирка буде, бо вона молодша, та й з дитиною.

– Їй відпочивати зараз треба.

– А мені працювати. Вранці вставати рано. Все, я поїхала, машина чекає.

***

Пройшов місяць.

– Поліна, у нас платіжки не сплачені.

– Я у вас не прописана. У мене свої платіжки.

– Що? Так значить! Квартиру перепишу на Ларису!

– Мамо, квартира навіть не твоя, а батька Лариси. Як би ти не хотіла позбавити мене її, у тебе нічого не вийде. Ти не маєш жодного на це права.

– Це ще чому?

– Позбавити мене того, чого нема просто неможливо. Як у математиці. Ділимо нуль, отримуємо нуль.

– Розумна?

– Розумна. Нехай твій чоловік розраховується за комуналкою. Все тут його, адже ти тільки прописана. А я ніколи не була. Жила, але прописка була у бабусі.

***

Поліна живе у своїй квартирі, часто відвідує бабусю. Іноді вона робить подарунки своїй племінниці.

Із Юрієм Поліна більше не зустрічалася. У неї давно є інший хлопець, незабаром у них весілля. Бабуся дуже рада, і сподівається дочекатися правнуків.